Процес - Сторінка 32

– Не дуже цим переймайтеся, – порадив адвокат, бо К. і далі мовчав, – так буде краще. А мені, певне, треба ще й вибачитись перед вами. В Лені є одна особливість, яку я, зрештою, давно вже простив їй і про яку я б і не згадував, якби ви тепер не замкнули двері. Цю особливість я мав би пояснити принаймні вам, але ви дивитесь на мене так приголомшено, що я одразу й поясню; вона полягає в тому, що більшість звинувачених видаються Лені гарненькими. Вона чіпляється геть до всіх, любить усіх, але, здається, всі вони також її люблять; аби часом розважити мене, вона, як я дозволю, розповідає мені про них. Я цьому всьому навіть не дуже дивуюсь, хоча ви, мабуть, просто вражені. Коли дивитись як слід, звинувачені часто і справді дуже гарні. Це, хай там як, якийсь дивовижний і певною мірою суто природний феномен. Не слід, звичайно, гадати, ніби внаслідок звинувачення зовнішність звинуваченого набуває виразних, конкретно визначених змін. Тут не так, як в інших судових справах: адже людина здебільшого не міняє свого способу життя і процес, коли є добрий адвокат, що захищатиме, не заважає їй. А проте ті, хто вже має досвід, спроможні серед велелюдної юрби розпізнати звинувачених – усіх до одного. "Як саме?" – запитаєте ви. Моя відповідь не задовольнить вас. Звинувачені просто найгарніші. Проте не злочин надає їм краси: адже – я мушу принаймні говорити як адвокат – не всі з них винні, і не заслужене покарання робить їх гарними, бо карають не кожного, – краси їм надають тільки оті величні процеси, з якими вони пов'язані. А втім, і серед гарних трапляються ще й напрочуд гарні. Проте гарні всі, навіть Блок, цей злиденний хробак.

Коли адвокат скінчив мову, К. уже остаточно оговтався і навіть покивував головою, слухаючи останні слова, бо й цього разу підтвердилася його давня думка: якимись загальними теревенями, нітрохи не пов'язаними зі справою, адвокат щоразу намагався відвернути його увагу від головного питання: що, власне, він зробив задля свого клієнта. Адвокат, щоправда, помітив, що К. цього разу опирається йому дужче, ніж завжди, і через те замовк, даючи змогу говорити К., а що той мовчав, запитав сам:

– Ви сьогодні прийшли до мене з якимсь певним наміром?

– Так, – відповів К. і трохи затулив рукою свічку, щоб краще бачити адвоката, – я хочу вам сказати, що надалі я відмовляюсь від ваших послуг як адвоката.

– Чи я правильно зрозумів вас? – сполошився адвокат, наполовину підводячись у ліжку й зіпершись рукою на подушку.

– Моя постанова остаточна, – підтвердив К., що випроставсь на стільці й був, здається, готовий до всяких несподіванок.

– Що ж, цей план теж можна обговорити, – мовив перегодом адвокат.

– Це вже не план, – наполягав К.

– Може, й так, – погодивсь адвокат, – але нам краще не квапитись. – Він ужив займенника "нам", немов не мав наміру відпускати К. і хотів, якщо вже не можна бути юридичним представником, залишитись принаймні дорадником.

– А я й не кваплюся, – заперечив К., поволі підводячись і стаючи позаду свого стільця, – я все добре обміркував, хіба, може, трохи забарився. Вороття вже нема.

– Тоді дозвольте мені сказати лише кілька слів, – попросив адвокат, відгортаючи перину й сідаючи на край ліжка. Його голі, вкриті сивим волоссям ноги тремтіли від холоду. Він попросив К. принести йому з канапи ковдру.

К. приніс і сказав:

– Ви даремно переохолоджуєтесь.

– Причина досить поважна, – сказав адвокат, закутуючи тулуб у перину й накриваючи ноги ковдрою. – Ваш дядько – мій друг, та й ви, щиро признаюся, з часом теж полюбилися мені. Чого б я тут мав соромитись? – Ці зворушливі слова старого чоловіка були дуже прикрі для К., бо примушували його докладно все пояснити, а пояснень йому хотілось уникнути, крім того, як він сам собі признавався, вони спантеличували його, хоча, зрештою, ніколи б не спонукали відмовитись від уже ухваленого наміру.

– Я дякую вам за ваші дружні почуття, – промовив він, – й визнаю, що ви скількимога переймались моєю справою, робили все, що, по-вашому, мало прислужитися мені. Але останнім часом я все-таки дійшов думки, що ваших зусиль не досить. Я, звичайно, ніколи не намагався переконати й прихилити до своїх поглядів вас, такого літнього й досвідченого чоловіка, а якщо коли-небудь мимоволі я й прагнув таке вчинити, то вибачте мені: адже справа, як ви самі сказали, досить поважна, і я переконаний у необхідності докладати до процесу куди більших зусиль, ніж досі.

– Я розумію вас, – промовив адвокат, – ви нетерплячі.

– Ні, якраз я терплячий, – роздратувався К. і вже не дуже зважав на свої подальші слова. – Ще під час мого першого візиту, коли я прийшов до вас із дядьком, ви, певне, помітили, що я не дуже переймаюся своїм процесом; якби мені певною мірою силоміць не нагадували про нього, я б забув його геть. Але дядько наполягав, щоб я доручив вам свій юридичний захист, і я скоривсь, аби догодити йому. Можна було б сподіватися, що відтоді процес стане для мене ще меншим тягарем, ніж доти, бо ж захист на те й доручають адвокатові, щоб трохи відітхнути самому. Натомість сталося протилежне. Раніше я ще ніколи не переживав так за процес, як з тієї пори, коли ви взялися захищати мене. Як я був сам, я нічого не робив для своєї справи, зате майже й не відчував її, а ось тепер я мав адвоката, все готувалось для дальшого просування справи, я в ненастанній напрузі чекав, поки ви візьметесь до роботи, але марно. Завдяки вам я чимало почув про правосуддя, від когось іншого такого я, мабуть, не дізнався б. Але цього мені не досить, бо тепер процес, офіційно начебто потай, дедалі ближче підступає до мене. – К. відсунув від себе стілець і тепер випростався, запхнувши руки в кишені.

– На певному етапі розвитку процесу, – взявся пояснювати адвокат, – нічого істотно нового більше не відбувається. Скільки вже клієнтів на цьому самому етапі процесу стояли, як-от ви, переді мною й говорили мені те саме!

– У такому разі, – мовив К., – всі ті клієнти так само мали слушність, як і я. Це не переконає мене.

– А я й не хочу вас переконувати, – запевнив адвокат, – я тільки додам, що сподівався від вас глибшого розуму, ніж від решти, зокрема через те, що я дав вам змогу ближче познайомитись із природою правосуддя і своєю діяльністю, ніж решті клієнтів. А тепер мені доводиться бачити, що ви однаково не довіряєте мені. Для мене це дуже прикро.

Як принижується адвокат перед К.! Він геть-чисто забув про гідність, притаманну його становищу, хоч, здавалося, тут професійний гонор мав бути найчутливіший! Навіщо він так чинить? Адже він, здається, досить популярний адвокат, а крім того, ще й заможна людина, тож не повинен дуже побиватись як через утрату заробітку, так і втрату клієнта. До того ж він хворий, і, певне, сам мав би подумати, що в нього відберуть роботу. А проте як цупко він учепився за К.! З якої речі? Може, це особисті зобов'язання перед дядьком або він справді вбачає в процесі К. щось незвичайне і сподівається відзначитись – чи то задля К., чи то – такої можливості теж не можна відкинути – задля якогось приятеля з апарату правосуддя. З адвокатового обличчя годі щось вичитати, хоч як безцеремонно пильно придивлявся до нього К. Можна було б гадати, ніби адвокат із зумисною незворушністю чекає, як подіють його слова. Мовчання К. він вочевидь тлумачив як сприятливий знак для себе, бо заговорив далі:

– Ви, певне, помітили, що в мене чималенька домашня канцелярія, проте нема жодного помічника. А давніше було інакше, були часи, коли на мене працювали кілька молодих юристів, сьогодні працюю я сам. Причина криється в тому, що почасти змінилася сама моя адвокатська практика, я дедалі більше обмежувався такими судовими справами, як ваша, а почасти я сам набув куди глибших знань, працюючи з цими справами. Я пересвідчився, що нікому не можна доручати цієї роботи, якщо не хочеш нашкодити своїм клієнтам і завданню, яке береш на себе. Але постанова самому виконувати всю роботу мала й свої неминучі наслідки: я мусив відхиляти майже всі клопотання про судовий захист чиїхсь інтересів і приймав лише ті, що були мені до душі, – таж усюди, і навіть тут, по сусідству, є людці, ладні кинутись за кожною крихтою, яку я кину їм. До того ж від перенапруження я ще й захворів. Але всупереч усьому я про свою постанову не шкодую, хоч, може, навіть частіше відмовляв, коли звертались по мою адвокатську допомогу, ніж погоджувавсь, але оскільки процеси, які я вів, були мені близькі, я вважав, що за них слід безперечно братися, і мої зусилля винагороджувались успіхом. Колись у одному дописі я дуже гарно сформулював різницю між адвокатським захистом у звичайних судових справах і захистом у таких справах, як ваша. Так-от: у першому випадку адвокат веде свого клієнта по волосині аж до вироку, в другому він одразу бере свого клієнта на плечі і несе його, не знімаючи, до вироку й навіть набагато далі. Оце й усе. Проте я висловився не зовсім точно, кажучи, буцімто ніколи не шкодував, узявшись до такої тяжкої праці. Якщо вона, як-от у вашому випадку, абсолютно невизнана, тоді, я, звісно, шкодую.

К. ці слова більше роздратували, ніж переконали. Він іще сподівався визначити з адвокатового голосу, що чекає на нього, якщо він відступить: невже знову лунатимуть самі заспокоєння, натяки, що робота над заявою посувається, що судовики стають прихильніші, а також на великі труднощі, які перешкоджають роботі, – одне слово, знову переказуватимуть давно знайоме і остогидле, щоб знову дурити К. облудними надіями й залякувати непевними погрозами. Ні, цьому треба нарешті покласти край, і К. запитав:

– А що ви робитимете, якщо право обстоювати мої інтереси й далі залишиться за вами?

Адвокат проковтнув навіть це образливе запитання й відповів:

– Далі посуватимусь у тому, що вже досі робив для вас.

– Я так і знав, – мовив К., – розмовляти довше нема сенсу.

– А я спробую ще раз, – провадив далі адвокат, немов те, що роздратувало К., стосувалось не К., а його. – Мені, наприклад, здається, що ви дійшли до хибної оцінки не тільки моєї юридичної допомоги, а й своєї поведінки внаслідок того, що до вас, дарма що ви звинувачений, ставились дуже добре, чи, коли висловлюватись точніше, недбало, начебто недбало.