Продавець повітря - Сторінка 4

- Олександр Бєляєв -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я побачив у повітрі дерево, яке летіло вздовж окружності кратера, описуючи величезне коло, неначе його кружляв смерч. Ми почали стежити за деревом.

Воно і далі описувало правильні кола, вірніше — рухалося по спіралі: кожне коло ставало вужче і проходило нижче від попереднього, причому дерево рухалося дедалі швидше. Це був якийсь повітряний Мальштрем !.. Ось дерево зробило ще кілька кіл і сховалося в чорному колодязі на дні кратера.

Я стояв перед новою загадкою. Було очевидно, що вітер прямував кудись під землю. Це було незрозуміло і безглуздо, як ніздря Ай-Тойона.

"Але де ж друга "ніздря", з якої повітря повинно виходити назад?.."

Мої роздуми перервало нове явище. Величезний камінь, вагою з добру тонну, зірвався раптом з вершини скелі. Але не полетів униз, як це було б природно. Він пролетів у повітрі по спіралі майже дві третини окружності кратера, перш ніж досяг дна і зник у круглому колодязі.

"Яка ж має бути сила вітру!" — подумав я і мимоволі здригнувся, уявивши себе на місці каменя.

Ми стояли перед цілком винятковим, загадковим явищем природи, і хоч я не вірив у божественну ніздрю, та все ж я вже з більшою повагою згадав міфотворчість Ніколи: в його вигадці була частина правди; ми відкрили якусь дивовижну "ніздрю" в корі земної кулі, що втягує повітря з поверхні землі.

"Це повідомлення викличе в науковому світі сенсацію!" — майнула гонориста думка. Але зараз не час і не місце думати про це. Треба обміркувати, як вибратися з цього повітряного коловороту. З величезною обережністю вивільнивши одну руку, я торкнув Ніколу за плече і кивнув йому головою, запрошуючи вертати назад.

"Але чому не засмічується цей отвір?" — подумав я... І саме в цю мить сталося таке, що одразу вимело всі думки з моєї голови.

Нікола надто поквапно і необережно підняв обидві руки, і раптом його тіло під тиском щільних мас повітря почало швидко зісковзувати з площадки, на якій ми лежали. Я ледве встиг ухопити Ніколу за ноги, але з жахом відчув, що й моє тіло рухається до краю обриву. Я почав чіплятися носками чобіт за вибоїни, щоб затримати наше просування, та все було марно: ми повільно, неухильно посувалися до краго безодні. Тіло Ніколи вже наполовину висіло в повітрі. Вітер здув мішок, що був у нього за плечима. Мішок ще тримався на ременях і висів горизонтально попереду голови Ніколи. Ще мить — і все тіло Ніколи повисло над безоднею. Раптом я відчув, що Нікола смикає ноги із моїх рук, немов бажаючи вивільнити їх. Я не міг зрозуміти цього вчинку. Нікола насилу повернув до мене голову і крикнув.

— Пусти!

Він був вірний товариш і справжній мужчина. Бачачи, що неминуче загине, він хотів принаймні врятувати мене. Я не міг прийняти цю жертву і далі міцно тримав його за ноги. Тіло Ніколи витягнулося, мов струна. Мішок з провізією, чайником та інструментом відірвався і помчав ліворуч, уздовж краю гігантської воронки. Тієї ж секунди Нікола так сильно смикнув ноги, що я мимоволі випустив їх. І Нікола з неймовірною швидкістю помчав услід за мішком, неначе доганяючи його. Ще мить — і я полетів за Ніколою...

Жахливі, незабутні хвилини! Перше, що я відчув, коли полетів, це те, що вітер неначе затих: тепер ми летіли в його потоці. Разом з тим я відчував надзвичайне ущільнення оточуючого мене середовища, ніби я був на величезній глибині океану. З великими зусиллями міг я відвести вбік руку, бажаючи ухопитися за край кратера. Я летів всього-на-всього за метр від скель. Але дихати мені стало неначе трохи легше.

Повернувши голову, я подивився на Ніколу, що летів попереду мене. Він, мабуть, теж пробував зачепитися за стіну кратера. Хоч яке незграбне тіло було в нього, він вигинався дугою, як черв'як, простягаючи свої довгі руки і розкидаючи ноги. На одну мить йому вдалося доторкнутися ногою до кам'яної стіни. Але це не зупинило, а тільки трохи затримало його політ. Тіло Ніколи перевернулося і трохи наблизилося до мого. Він знову витягнувся пластом, а я простягнув руку вперед, бажаючи ухопити його. Та коли б навіть хоч один сантиметр відділяв нас, я не зміг би дістати його, бо відстань між нами залишалася незмінною. Ми були безсилі щось зробити.

Мішок уже описав коло і летів тепер трохи нижче від місця, де ми впали. Слідом за мішком це місце пролетів Нікола, а потім і я. Зблизька стіна кратера не здавалася вже такою відшліфованою, як здалеку. У ній де-не-де видно було тріщини, вибоїни, виступи скель. Але зачепитися за них було неможливо. Коли б навіть це і вдалося, то руку відірвало б страшенним потоком, як ніжку мухи. Доводилося підкоритися своїй долі і чекати, що буде далі.

Мабуть, Нікола водночас зі мною глянув униз, щоб подивитися, що ж нас чекає. Там видно було чорну круглу діру, що збільшувалася в міру того, як ми наближалися до неї повітряною гвинтовою дорогою, летячи дедалі швидше колами, що весь час звужувалися...

У мене почало паморочитися в голові. Кола ставали все менші, ми опускалися глибше і глибше... Наш смертний час настав. Я не мав сумніву, що загибель неминуча. Я повинен був упасти в безодню і розбитися на смерть об кам'яне дно. Коли ми летіли вже над самим колодязем, я знайшов ще сили поглянути вниз, і, — може, це було марення, — мені здалося, що я бачу світло величезних електричних ламп і грати внизу. Ці грати раптом закрутилися, світло померкло, я втратив свідомість....

IV. НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Коли я почав приходити до пам'яті, то насамперед відчув своє тіло: воно нило й боліло. Ще не розплющуючи очей, я відчув чийсь дотик. Насилу розімкнув повіки, побачив перед собою мого вірного супутника і друга Ніколу. Але я не пізнав його відразу. Замість звичайної хутряної одежі з оленячої шкіри на ньому був сірий лікарняний халат.

Я лежав на чисто застеленому ліжку, вкритому сірою пушистою ковдрою, у невеликій кімнаті без вікон, освітленій електричною лампою, що опускалась із стелі.

— Приїхали! — сказав Нікола, вітаючи мене своєю незмінною усмішкою.

— В ніздрю Ай-Тойона? — спробував я пожартувати. — От бачиш, Ніколо, ніякої ніздрі немає.

— А ти її бачив? Може, вона якраз така, — і Нікола обвів рукою кімнату.

— З електричним освітленням?!

Наша розмова була перервана. Двері розчинилися, і в кімнату ввійшла молода дівчина в білому халаті — сестра-жалібниця, подумав я. Я вже не мав сумніву, що перебуваю в лікарні. Але чи довго я був непритомний, як мені пощастило уникнути смерті і як я потрапив у цю лікарню, не усвідомлював.

Сестра щось запитала мене невідомою мені мовою. Я жестами показав, що не розумію, і разом з тим роздивлявся дівчину. Вона була молода, червонощока і дуже здорова. Русяві локони вибивалися з-під її білої косинки. Вона посміхнулася, блиснувши своїми білими рівними зубами, і повторила запитання англійською мовою. Ця мова мені була більш знайома, — я читав по-англійськи, але розмовляти не вмів. І я знову розвів руками. Тоді дівчина втретє повторила своє запитання німецькою мовою.

— Як ви себе почуваєте? — запитала вона.

— Дякую вам, добре, — відповів я, хоч, правду кажучи, почував себе не так уже добре.

— У вас щось болить?

— Що у мене не болить! Я неначе пройшов через млинове жорно, — відповів я.

— Могло бути гірше, — сказала дівчина, добродушно посміхаючись.

— Де я перебуваю, якщо ваша ласка, поясніть мені? — запитав я.

— Ви про це скоро дізнаєтесь. Чи можете ви піднятися з постелі?

Я спробував трохи підвестись і закусив губу від болю.

— Лежіть, я зараз принесу вам сніданок. — І вона пішла, беззвучно ступаючи м'якими туфлями.

Нікола почував себе краще. Правда, він тер собі то бік, то спину, проте вже був на ногах. Ходячи туди-сюди по невеликій кімнаті, він кректав і притримував праве коліно.

— Люлька пропав, тютюн пропав, курити хочеться, — промовив він.

Знову відчинилися двері, і ввійшла сестра, цього разу з чоловіком років тридцяти, бритим, одягнутим у шерстяну фуфайку і в сари — чоботи з кінської шкіри. Це нагадало мені, що я перебуваю в приполярних країнах. Чоловік приніс такий же, як і на ньому, одяг для мене та Ніколи, а сестра — сніданок на підносі: яєчню, тартинки і чашки паруючого какао.

— Їжте, — сказала вона привітно, — а коли відчуєте в собі сили піднятися, одягніть костюми і подзвоніть у цей ось дзвінок.

Вона кивнула головою чоловікові у фуфайці і вийшла з ним із кімнати. Я почав їсти яєчню, що стояла на столику біля мого ліжка. Незважаючи на хвилювання, яких нам довелося зазнати, ми з Ніколою поснідали з апетитом. Нікола з насолодою пив какао, якого ніколи не куштував. Він навіть заплющив очі і прицмокував, втягуючи великими ковтками гарячий напій.

Однак у цій лікарні, мабуть, не слід було залежуватись довго. Поснідавши, я насилу підвівся і оглянув своє тіло, кимось обмите і одягнуте в чисту білизну. Все тіло було вкрите синяками, але кістки були цілі. Праве плече розпухло і дуже боліло. Схоже було на те, що кістка в плечовому суглобі вивихнута і вправлена. Так, могло бути й гірше.

Ми з Ніколою переодяглися, допомагаючи один одному, і я натиснув кнопку дзвінка біля дверей. Незабаром до нас у кімнату ввійшов чоловік у фуфайці і знаком запропонував нам іти за ним.

Ми вийшли з кімнати і пішли довгим покрученим коридором, освітленим електричними лампочками. По обидва боки в стінах ми бачили двері з великими номерами: 32, 33, 34... і напроти них: 12, 13, 14... Як у готелі або наркоматі.

Ми йшли досить довго, весь час завертаючи. Звідкись долинав рівний безперервний стугін. Десь працювали величезні машини. Ні, це більше схоже на завод!

Наш провідник несподівано зупинився біля дверей № 1 і постукав. Ми ввійшли у великий, засланий килимом кабінет з чудовими меблями. Я звернув увагу на те, що і в цьому кабінеті не було вікон. Стіни були заставлені шафами з книгами і обвішані технічними кресленнями. В кутку стояла вогнетривка шафа, а біля великої шведської конторки — обертова етажерка з папками. Біля конторки, освітлюваної лампою під зеленим абажуром, сидів бритий чоловік і щось писав. На столі задзвонив телефон. Чоловік узяв трубку.

— Алло! — і він щось коротко наказав невідомою мені мовою.

Потім він відкинувся на спинку обертового крісла і повернувся до нас обличчям. На ньому був сірий піджак і замість жилета сіра шерстяна фуфайка з гострим вирізом на грудях, з якого виглядав відкладний комірець і картатий галстук.