Продавець повітря - Сторінка 8

- Олександр Бєляєв -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він пізнав у сторожі якута Івана-старшого. Нікола, мабуть, в чомусь палко переконував Івана, а той заперечливо хитав головою, зітхав і чесав свою ріденьку борідку.

— Не хоче пустити, — пояснив мені Нікола. — Сильно боїться і нам не радить. Смерті боїться.

Обернувшись до Івана, Нікола знову почав переконувати його пропустити нас. Іван, видно, починав вагатися. Потім махнув рукою, відчинив двері, що вели в трубу, і перший переступив поріг.

— Він піде разом з нами пропадати, — пояснив Нікола.

Труба була велика, як залізничний тунель. Коли двері за нами зачинилися, нас оповила цілковита темрява. Хоч як тихо ми йшли, але кроки наші гучно відлунювалися в трубі, викладеній залізними листами. В кінці труба робила невеликий пологий поворот, завернувши за який, я раптом побачив бліде світло місяця... Це світло схвилювало мене як символ свободи. Ще кілька кроків — і ми вийдемо з нашої тюрми! Я вже відчував запах прілого листя і моху.

Отвір дедалі ширшав. Ось місяць освітив стіни труби. Там, де вона закінчувалася, я побачив залізні штаби, що перетинали трубу у вигляді невеличкого місточка. Нікола вже заніс ногу на цей місточок, але я смикнув його за рукав і зупинив. Я подумав, що цей місточок могли зробити для автоматичної сигналізації. Місточок був неширокий, проте через нього важко було перестрибнути. Я задумався, як обійти перешкоду. Нікола не розумів мене і квапив іти швидше. Я пояснив йому мої побоювання.

Ми почали радитися. Нікола запропонував такий план. Він і я повинні підняти, розгойдати і перекинути через місточок Івана, як найменшого і найлегшого з нас, потім Іван принесе дошки або уламки дерев, і ми спорудимо "міст над мостом", — так, щоб можна було перейти дерев'яним настилом, не зачіпаючи залізних штаб. Але Іван не погоджувався на маленьку повітряну подорож, — він боявся розбитися.

— Я і так пробіжу, — відповів він. — Боком, боком...

І, раніше ніж ми встигли заперечити, Іван відійшов назад, розігнався і побіг по похилій стіні труби, збоку місточка... йому пощастило зробити кілька кроків, але біля самого краю він посковзнувся на гладенькому вологому схилі і на весь зріст упав на залізний місточок... Якщо місточок був з'єднаний із сигналізацією, то вона запрацювала щосили!

Нам більше нічого не залишалося, як, не звертаючи уваги на місточок, бігти слідом за Іваном. Двома стрибками я вискочив з труби, Нікола за мною. Ми кинулися бігти по шпалах, оббігаючи вагонетки, що стояли на нашому шляху. За дві-три хвилини ми пробігли не менше як половину площі, яка відділяла нас од кручі. Впасти на м'яке сміття не страшно було.

Я біг так швидко, як тільки міг; кривоногий Нікола не відставав од мене, але Іван, який уже давно не тренувався з бігу, залишився позаду. Я зупинився, щоб зачекати його, але Нікола, обганяючи мене, крикнув:

— Дожене! Біжи!.. — і помчав уперед.

Я знову побіг, доганяючи Ніколу. Кінець площадки вже виднівся перед нами. На протилежному кінці безодні здіймалися похмурі скелі, освітлені місяцем.

Раптом я почув позад себе якийсь звук. Дедалі посилюючись, він перейшов у потужне рівномірне гудіння. І раптом я відчув, що подув зустрічний вітер. Я біг рівномірним кроком, і цей вітер не залежав від швидкості мого бігу. "Може, почав працювати центральний вентилятор?" подумав я, але було ще дуже рано. Працювати починали о шостій ранку, а зараз не більше як перша година ночі.

Звук піднявся вгору ще на кілька тонів, а зустрічний вітер став такий сильний, що я змушений був нагинатися вперед. Біг мій дедалі більше уповільнювався, Я задихався. Повітря ставало щільнішим і щільнішим. Я зрозумів усе: позаду нас ввімкнули вентилятор. Я не знав, що вивідна труба могла не тільки видувати, але й вбирати в себе повітря...

"Так ось що означали стріли і окличні знаки на плані!" — майнула думка. І в ту ж мить вітер од вентилятора завив, мов розлютоване чудовисько, яке побачило, що здобич вислизає з його пащі.

Вітер перейшов в ураган. Я нахилив голову вперед і намагався протиснутись у цій невидимій повітряній "тісноті", яка давила щодалі дужче. Але я не міг зробити більше жодного руху вперед. Нікола впав на землю і поповз рачки. Я зробив так само. Але й це не врятувало. Ми робили неймовірні зусилля, чіпляючись за землю руками й ногами, але вітер зривав нас і нестримно тягнув назад.

Наші легені були наповнені повітрям, мов кулі, що ось-ось лопнуть. У голові паморочилося, у скронях стукало. Ми зовсім знесилились, але ще не здавалися. Наші руки й ноги були закривавлені. Тільки б добратися до краю площадки... Але ми вже не бачили його. Вітер повернув мені голову назад, і серед хмари пилу я побачив Івана. Його тіло, мов перекотиполе, крутилося, стрибало і летіло до краю труби. ,

Щось м'яке вдарило мене по голові, але я не міг повернути її, щоб подивитися, і лише догадався, що це було тіло Ніколи. Від задухи я почав втрачати свідомість. Боротьба була марною. Мої м'язи ослабли, руки безсило підкорилися повітряній течії. Мене понесло назад в трубу. Я остаточно втратив свідомість.

VIII. "МІСТЕР ФАТУМ"

Коли я прийшов до пам'яті, то побачив, що лежу в тій же трубі, недалеко від вхідних дверей. Поруч зі мною лежали Нікола та Іван. Цього разу я майже зовсім не постраждав. Мабуть, вентилятор вимкнули, як тільки ми влетіли в трубу, і стиснуте повітря стримало наш політ. Я почав трясти за плече Ніколу, він зітхнув і сказав, ніби марячи:

— Сильно, сильно дуло.

Незабаром заворушився й Іван.

Ми пройшли в двері. Тут Іван, хитаючи головою, попрощався з нами і залишився стояти на своєму посту, а ми пішли в нашу кімнату. Все підземне містечко спало, як і раніше. Ми дійшли до кімнати, нікого не зустрівши. З відчаєм упав я на ліжко, не роздягаючись, бо кожної хвилини чекав, що в кімнату ввійдуть і арештують нас за втечу.

Проте минала година за годиною, а нас ніхто не турбував. Ми були відсутні не більше як дві години.

"Невже ніхто не помітив нашої спроби втекти? Вентилятор міг діяти автоматично, а до гудіння жителі підземного містечка так звикли, що, мабуть, не помічають його", — в думці заспокоював я себе. Непомітно для себе заснув.

Дзвінок розбудив нас, як завжди, — о шостій годині. Нікола йшов раніше від мене, і, лежачи з заплющеними очима, я чув, як він, одягаючись, сопів і мугикав пісню. Я заздрив його безтурботності. Потім я знову заснув до другого дзвінка — о сьомій годині тридцять хвилин. Я нашвидку випив склянку кофе з сухарями і пішов у лабораторію.

— Ви сьогодні бліді, — сказала Елеонора, глянувши на мене.

— Не виспався, — відповів я.

— Що ж вам заважало?

— Думки. Я не можу примиритися з моїм невільним ув'язненням і ніколи не примирюся з ним.

Обличчя Елеонори нахмурилося. Я по-своєму витлумачив зміну в її обличчі. Може, я подобаюся їй, і вона засмучена тим, що для мене воля дорожча, ніж її товариство? Але в неї, мабуть, було інше на думці.

— Треба вміти підкорятися неминучому, — сумно промовила вона, неначе й сама була в такому становищі, як і я. Це здивувало і зацікавило мене.

— Неминучому! Якийсь містер Бейлі, комерсант з досить підозрілими операціями, іноземець, що самовільно поселився на нашій території, зовсім не схожий на фатум , якому треба підкорятися. І коли ви така фаталістка... — почав я трохи роздратовано.

— Я не фаталістка, — відповіла вона. — Не треба бути фаталістом, щоб розуміти такий простий факт, що обставини інколи сильніші за нас.

— Значить, ми слабкіші за обставини, — не переставав я, відчуваючи, що зачепив болюче для Елеонори питання.

— Ах, як ви не розумієте! — відповіла вона і заглибилася в роботу.

Але я не хотів пропускати нагоди. Дівчина була, мабуть, в такому настрої, коли могла при деякій наполегливості з мого боку сказати мені те, що не сказала б іншим разом.

— То поясніть мені! — відповів я. — З ваших слів я зрозумів поки що одне: ви тут така сама полонянка, як і я.

— Ви помиляєтесь, — відповіла дівчина. — Тільки сьогодні вранці батько переконував мене виїхати звідси, і... містер Бейлі не заперечує проти цього...

— І проте ви не їдете. Значить, щось стримує вас. Значить, ви полонянка, якщо не містера Бейлі, то тих настроїв, які не дозволяють вам виїхати звідси. Стривайте, я, здається, догадуюсь! Ви сказали, що ваш батько переконував вас виїхати. Разом з ним чи без нього?

Елеонора зніяковіла.

— Без нього, — тихо відповіла вона.

— Тепер справа наполовину ясна. Ви не хочете їхати без нього, а він не може чи не хоче виїхати звідси. Вірніше, його не відпускає "містер Фатум".

Елеонора посміхнулася лише очима і промовчала.

— Ви якось розповідали мені, — говорив я далі, запалившись, — що ваш рід дуже славнозвісний у Швеції, хоч славнозвісний і не в тому розумінні, як це можна було припустити з вашого звучного прізвища. Вашим предком, казали ви, був рудокоп Енгельбрект, що очолював у п'ятнадцятому столітті народне повстання проти короля Еріка Померанського . Неабиякий предок!.. Невже ж Енгельбректи протягом п'ятисот років розгубили всі духовні риси славного рудокопа і здатні тільки схиляти голови перед поневолювачами?

Удар був занадто сильний. Я не сподівався, що зачеплю найболючіше місце Елеонори. Вона не раз розповідала мені про свого предка-революціонера, яким, очевидно, пишалася. І тепер це невигідне для потомків порівняння з предком схвилювало і обурило її. Елеонора раптом підвелася, випросталась і відкинула голову. Щоки її зблідли, брови нахмурилися. В очах блиснули вогники, яких я раніше не бачив. Вона гнівно подивилася на мене і сказала уривчастим голосом:

— Ви... ви... — у неї перехопило дух. — Ви нічого не розумієте, — докінчила вона тихо і враз, затуливши обличчя руками, заплакала.

Я зовсім розгубився. У мене і в думці не було образити дівчину. Я хотів тільки викликати її на відвертість. Гнів її завдав мені прикрості.

— Пробачте, — сказав я так жалібно, що камінь мусив би розчулитись (а серце Елеонори не було каменем).

Плечі її перестали здригатися, вона швидко оволоділа собою.

— Ну, пробачте, будь ласка, я не хотів образити вас...

Елеонора одвела від обличчя руки і примусила себе усміхнутися.

— Забудемо про це... нерви розладналися... Обережніше! — раптом скрикнула вона, помітивши, що я кинув кусок заліза на стіл, де стояв кубик твердого спирту, схожий на скло (ми тільки що заморозили чистий спирт у рідкому повітрі).