Продавець повітря - Сторінка 7

Проте найбільший інтерес являють сьомий і восьмий поверхи. На сьомому поверсі за допомогою рідкого повітря ми добуваємо рідкий водень, що має температуру лише на двадцять градусів вище від абсолютного нуля . А за допомогою рідкого водню ми перетворюємо газ гелій на рідкий. Це найважче і найскладніше виробництво. Весь восьмий поверх відведено для добування рідкого гелію — дуже цінного продукту. Ми маємо його вже кілька сот тисяч літрів.

— Але куди ж іде вся ця гігантська продукція?!

— Ми не цікавимося комерційними операціями містера Бейлі, — відповіла Елеонора, повторюючи слова, які вже я чув від її батька.

Мені хотілося поставити їй ще кілька запитань: де розташоване машинне відділення, що міститься в підземних печерах. Але задзвонив електричний дзвінок. Він скликав на сніданок, і я ні про що більше не встиг довідатися.

Це було в неділю, коли я прогулювався з Елеонорою "проспектом" першого поверху — довгим коридором, що йшов по колу. Таке кружляння по колу наганяло нудьгу. Дивлячись на номери дверей по обидва боки, здавалося, що перебуваєш у величезній тюрмі. Це враження посилювалося ще й тим, що коридор був зовсім порожній. Неначе "ув'язненим" не дозволяли виходити на прогулянку.

Я тільки пізніше узнав, що мешканці містечка, а особливо жителі привілейованого першого поверху мали можливість робити прогулянки у навколишні гори й ліси. І, звичайно, серед них не було жодної людини, яка б не віддавала перевагу цим прогулянкам на свіжому повітрі перед нескінченним кружлянням "тюремним" коридором.

Коли дзвінок продзвонив, двері кімнат розчинилися, з них почали виходити люди, і коридор ожив. Я з великою цікавістю приглядався до мешканців містечка. Серед них зовсім не було жінок. Це було воістину чоловіче містечко, і Елеонора, мабуть, становила такий же виняток, яким була в давнину дочка капітана на каперському кораблі. До того ж усі вони були молоді. Найстаршому з них, мабуть, було не більше як тридцять п'ять років.

Я даремно шукав серед них людей у військовій формі. "Офіцерів" не було, всі були одягнуті в цивільні костюми. Але їхня виправка, особлива чіткість рухів викривала в них військових. У всякому разі можна було безпомилково сказати, що всі вони пройшли військову школу.

Я був новачок і чужий серед них. Але, як добре виховані люди, вони не затримували на мені цікавих поглядів. Люб'язно привітавшись з моєю супутницею, вони мигцем дивилися на мене і йшли далі, весело розмовляючи, на жаль, невідомою мені мовою.

Мешканці першого поверху користувалися окремою їдальнею на першому поверсі. Мені дуже хотілося пробратися туди, щоб ближче познайомитися з місцевою "аристократією". Але містер Бейлі вжив заходів, щоб я не зустрічався з мешканцями містечка. Так, мене затримували в лабораторії після занять доти, поки робітники не розійдуться по своїх кімнатах; а на заняття я мав приходити пізніше, після того, як усі робітники вже пройшли на роботу. Крім того, мені заборонялося ходити у загальні їдальні. Обід подавали в мою кімнату, а снідав я в лабораторії разом з Елеонорою. А щонеділі так, як і сьогодні, сніданок приносили у мою кімнату.

Я попрощався з Елеонорою і спустився ліфтом на другий поверх.

Мені дуже хотілося побачити робітників містечка, і я наважився трохи порушити встановлені для мене правила: не заходячи до себе в кімнату, я спустився ліфтом на третій поверх і пішов коридором назустріч натовпу, що прямував у загальну їдальню. Цей натовп вразив мене. Я знав, що маю справу з справжніми робітниками містечка, і все ж робітників того типу людської породи, який створено класовим суспільством, я не побачив.

Цей натовп робітників зовнішнім виглядом нічим не відрізнявся од натовпу верхнього поверху. Такі ж самі, майже вишукані, прекрасні костюми, такі самі витончені манери, такі ж самі пропорційно складені, добре натреновані, здорові, швидше спритні, ніж сильні, тіла, обличчя інтелігентів. І тільки якщо вдивлятися дуже пильно, то між мешканцями третього і першого поверхів можна було помітити деяку різницю, — навіть не різницю, а відтінок, який існує, наприклад, в одному й тому ж класі суспільства, але між суміжними колами цього класу, як "середньо-вище" коло капіталістів або родової аристократії відрізняється од вищого кола.

І тут, як і на першому поверсі, не видно було ні жінок, ні стариків. Натовп складався тільки з чоловічої молоді.

Все це вразило і зацікавило мене. Проте залишатися далі, щоб продовжувати свої спостереження, я не міг. Я поспішив до себе на другий поверх. У своїй кімнаті я застав Уільяма, який підозріло подивився на мене. Я пояснив йому, що через неуважність опустився на поверх нижче.

Я почав снідати, спідлоба стежачи за Уільямом. його, звичайно, приставили шпигувати за мною. Але зараз не це цікавило мене. Я розглядав його обличчя і порівнював його з тими, які бачив у коридорах. Уільям був трохи старший від них, але обличчя в нього було також випещене. З таким обличчям личило б сидіти за директорським столом крупного торговельного підприємства. І ось цей "директор контори" подає мені сніданок, як лакей!

Дивне містечко, дивна фабрика містера Бейлі...

VII. НЕВДАЛА ВТЕЧА

Робота в лабораторії йшла як завжди. Через кілька днів я навіть удостоївся похвали Елеонори.

— З вас вийдуть люди, — зауважила вона.

Іншим часом і за інших обставин ця похвала була б дуже приємного для мене. Але я аж ніяк не збирався робити тут кар'єру і закінчити своє життя покірливим службовцем містера Бейлі. Думка про втечу не залишала мене. Повертаючись після роботи в своє спартанське житло, я чекав Ніколу, який приходив трохи пізніше за мене, і ми пошепки починали наші наради.

Ніколу відкомандирували до інших якутів працювати в трубі, по якій повітряним напором викидали сміття і всі покидьки містечка у величезну безодню, що лежала із зовнішнього боку кратера. Нікола, який уже встиг познайомитися з китайцями-поварами і якось порозумітися з ними, повідомив мене і про деякі господарські особливості нашого містечка.

Тут нічого не пропадало. Про запаси дичини, що потрапляла в трубу, я вже знав. Свіже м'ясо добували полюванням. Жителі містечка полювали, озброєні рушницями, які діяли стиснутим повітрям. Був ще один досить цікавий вид полювання: на крупного звіра йшли з бомбами, наповненими рідким повітрям, вміщеним у теплонепроникні оболонки.

Досить було повернути "запал", щоб у бомбі почала енергійно розвиватися теплота. Рідке повітря розширювалося, перетворювалося на газоподібне, і кинута бомба розривала звіра з такою силою, неначе вона була начинена динамітом.

Нікола пояснив мені тільки ефект такого виду зброї, але внутрішню будову мені вже неважко було самому зрозуміти. Проте рідке повітря було не єдиним джерелом енергії, яким користувалися в містечку. Риючи нові шахти, використовували якусь іншу вибухову речовину. Невідомим джерелом енергії приводилися в рух і всі надпотужні машини цього своєрідного заводу. Коли я звернувся за роз'ясненнями до Елеонори, вона відповіла:

— Це не мій фах.

"На цьому заводі, — подумав я, — дуже багато виробничих таємниць... Мало того, що Бейлі позбавив мене волі і перетворив на свого раба, він, можливо, примушує мене працювати в інтересах англійських капіталістів... А що, коли все це рідке повітря перетвориться в їхніх руках на страшну зброю проти нас? Ні, треба швидше тікати, щоб попередити уряд про небезпеку через найближчу ж раду або ячейку".

Я по кілька разів примушував Ніколу пояснювати мені до найменшої дрібниці будову відвідної труби, бо план давав дуже схематичне уявлення. І Нікола пояснював мені. Труба має не менше як два кілометри. Колись вона, мабуть, виходила на самісінький край обриву з зовнішнього боку кратера, але сміття, яке тут звалювали, поступово робило довшою площадку перед трубою, і тепер вона простяглася на півкілометра. По ній проведені колії для вагонеток, на яких і підвозять сміття до краю безодні. Схил на місці звалища досить крутий. Стіни безодні ще крутіші, але, на думку Ніколи, вилізти з неї все-таки можна. Це єдиний шлях до втечі.

Я ще раз підійшов до плану й уважно оглянув креслення труби. Несподівано я звернув увагу на якісь знаки: там, де на плані труба закінчується, ледве видно було надряпані нігтем чи сірником зображення стріл, спрямованих до краю труби, а над стрілами стояли окличні знаки.

Що вони означали? Хто їх зробив? Можливо, хтось із тих, що жив у цій кімнаті, — такий же ув'язнений, як і я, — попереджав мене не йти цим шляхом, бо там чекала якась небезпека?.. Стрілки могли означати напрям вітру. Але вітер дув з труби, виносячи сміття. Зовнішнє повітря втягувалося тільки центральною трубою кратера. В час прибирання сміття і вночі, коли люди спали, в боковій вивідній трубі вітер взагалі не дув, як сказав мені Нікола. Проте іншого шляху в нас не було, а зволікати, коли я мусив попередити власті про навислу загрозу, ми не мали права.

Не відкладаючи задуманого плану в довгий ящик, ми вирішили з Ніколою вирушити в дорогу найближчої ж ночі, як тільки всі поснуть.

"Чи чергує вночі варта?" — думав я. Сховатися від неї буде дуже важко, бо вогні в коридорах не гасили цілу добу, — це я вже знав. Крім того, рисковано було вирушати в дорогу в наших досить легких домашніх костюмах. Починалася осінь, і ночами, незважаючи на потепління клімату, могли бути заморозки. А зима в цих широтах настає дуже швидко. Провіант турбував мене менше. Зброї ми теж не мали, але Нікола міг майстерно зробити лук і стрілу — навіть зв'язати сильця з волосся із своєї голови. Він знав тисячі способів ловити птахів, звірів і риб, і з ним смерть від голоду не загрожувала.

Ми тихо сиділи в своїй кімнаті, прислухаючись до віддалених звуків. Десь глибоко під землею гуділи мотори, а над нами завивав вітер у трубі. Незабаром змовкло і це завивання: вночі лабораторії не працювали...

Північ. Я кивнув Ніколі головою, і ми рушили в дорогу. Нікола йшов попереду. Ми благополучно пройшли весь коридор, нікого не зустрівши, спустилися на п'ятий поверх, піднялися невеличкими сходами і опинилися в маленькій кімнатці — не більшій ніж кабіна ліфта, — двері з якої вели всередину бокової труби. В кабіні дрімав сторож. Я відсахнувся назад, але в цей час Нікола раптом тихо і швидко почав щось говорити якутською мовою.