Прощавай, зброє - Сторінка 3

Кава була блідо-сіра й солодка, із згущеним молоком. За вікном яснів погожий весняний ранок. Починало трохи сушити в носі — певна прикмета того, що день буде жаркий. Того дня я об'їхав пости в горах і повернувся до міста вже далеко за полудень.

Поки мене не було, справи нібито повернули на краще. Казали, що от-от знов розпочнеться наступ. Дивізія, яку ми обслуговували, мала наступати вгору по річці, і майор сказав мені, що я забезпечуватиму роботу постів, коли почнемо просуватися вперед. Передбачалося форсувати річку вище від тісної гірської ущелини й далі розгортати наступ схилом пагорба. Пости санітарних машин треба було розмістити якнайближче до річки, під надійним прикриттям. Місця для них, звісно, мала обрати сама піхота, одначе вважалося, що все розробляємо ми. То був один із засобів створити у людей облудне враження, ніби вони теж воюють.

Геть закурений та брудний, я пішов до своєї кімнати вмитися. Рінальді сидів на ліжку, тримаючи в руках англійську граматику Х'юго. Він був одягнений, у чорних черевиках, чуприна його вилискувала.

— От і чудово, — мовив він, побачивши мене. — Підете зі мною до міс Барклі.

— Ні.

— Так. Я прошу, щоб ви пішли й помогли мені справити на неї добре враження.

— Ну гаразд. Тільки зачекайте, поки я причепурюся.

— Умийтеся і йдіть як є.

Я вмився, причесався, і ми рушили до дверей.

— Стривайте,— сказав Рінальді.— Мабуть, нам варто хильнути по чарці.— Він відчинив свою валізу й дістав пляшку.

— Тільки не стреги,— сказав я.

— Ні. Граппи5.

— Можна.

Він налив дві чарки, і ми цокнулися, відставивши вказівні пальці. Граппа була дуже міцна.

— Ще по одній?

— Можна,— сказав я.

Ми випили ще по чарці граппи, Рінальді сховав пляшку, і ми спустилися сходами. Іти містом було жарко, але сонце вже хилилося до заходу, і прогулянка тішила нас. Англійський госпіталь містився у великій віллі, що її збудував перед війною якийсь німець. Міс Барклі ми знайшли в саду. З нею була ще одна сестра-жалібниця. Ми побачили за деревами їхні білі сукні й пішли туди. Рінальді віддав честь. Я теж козирнув, але не так хвацька.

— День добрий, — сказала міс Барклі.— Ви не італієць, правда?

— Ні.

Рінальді розмовляв з другою сестрою. Вони сміялися.

— Як дивно — бути в італійській армії.

— Ну, це ж не справжня армія. Усього-на-всього санітарний загін.

— Однаково дуже дивно. Чому ви тут?

— Не знаю,— сказав я.— Не завжди все можна пояснити.

— Он як? А мене навчали, що пояснити можна все.

— Вас чудово навчали.

— Ми що — повинні й далі отак розмовляти?

— Ні, чому ж, — сказав я.

— I то добре. Правда?

— Що це у вас за тростинка? — запитав я.

Міс Барклі була височенька на зріст. Одягнена в біле,— я гадав, що то форма сестри-жалібниці,— русява, із смаглявою шкірою і сірими очима. Мені вона видалась напрочуд гарною. В руках у неї була тоненька індійська тростинка, оправлена в шкіру й схожа на іграшковий батіжок.

— Вона належала одному моєму знайомому, що загинув минулого року.

— О, пробачте.

— Він був славний хлопчина. Хотів одружитися зі мною і загинув на Соммі.

— Там було пекло.

— Ви там були?

— Ні.

— Мені розповідали про той бій,— сказала вона.— Тут, на півдні, війна зовсім не така. А потім мені прислали цю тростинку. Його мати прислала. Їм повернули її з іншими його речами.

— Ви довго були заручені?

— Вісім років. Ми росли разом.

— А чому ж не одружилися?

— Не знаю,— сказала вона.— Дурна була. Хоч би це могла йому дати. Але думала, що так для нього буде гірше.

— Розумію.

— А ви колись були закохані?

— Ні,— відказав я.

Ми сіли на лаву, і я подивився на міс Барклі.

— Які у вас гарні коси,— сказав я.

— Вам подобаються?

— Дуже.

— Коли він загинув, я хотіла обстригти їх.

— Ой, ні.

— Мені хотілося зробити щось задля нього. Розумієте, для мене те, інше, нічого не важило, і він міг би взяти все. Міг би взяти все, що хотів, якби я тільки знала. Я вийшла б за нього заміж чи як завгодно. Тепер-то я вже знаю. А тоді він збирався на війну, а я не знала.

Я слухав мовчки.

— Я тоді нічого не знала. Думала, так буде гірше для нього. Думала, що, може, йому несила буде це знести... Ну, і от — його вбито, і всьому кінець.

— Як знати.

— Ні, ні,— сказала вона. — Всьому кінець.

Ми подивились на Рінальді, що розмовляв з другою сестрою.

— Як її звуть?

— Фергюсон. Елен Фергюсон. Ваш товариш — лікар, правда?

— Так. Дуже добрий лікар.

— Це чудово, Так близько від фронту рідко трапляються добрі лікарі. Адже звідси близько до фронту, так?

— Авжеж.

— Якийсь безглуздий фронт,— сказала вона. — Але тут гарно. Скоро має бути наступ?

— Так.

— Тоді в нас буде робота. А тепер зовсім нема.

— А ви давно у госпіталі?

— Від кінця п'ятнадцятого року. Одразу ж як він пішов на фронт. Пригадую, все думала собі, дурна: а може, він попаде до того госпіталю, де буду я. Скажімо, з раною від шаблі й перебинтованою головою. Чи з простреленим плечем, Щось таке романтичне.

— Романтичний фронт тут, де ми.

— Так, — мовила вона. — Люди не уявляють собі, що діється у Франції. Бо коли б уявляли, таке не могло б тривати. Його не шаблею поранило. Розірвало на шматки.

Я нічого не сказав.

— Як ви гадаєте: таке завжди триватиме?

— Ні.

— А що ж його спинить?

— Десь зломиться.

— Ми зломимось. У Франції зломимось. Не можна чинити такого, як було на Соммі, й не зломитися.

— А тут вони не зломляться,— сказав я.

— Гадаєте, ні?

— Ні. Минулого літа їм добре велося.

— Можуть зломитися,— сказала вона.— Всі можуть зломитися.

— I німці теж.

— Ні,— сказала вона.— Думаю, що ні.

Ми підійшли до Рінальді й міс Фергюсон.

— Вам подобається Італія? — запитав Рінальді міс Фергюсон по-англійському.

— Тут незле.

— Не зрозумів,— похитав головою Рінальді.

— Abbastanza bene6,— переклав я.

Він похитав головою.

— Недобре. Ви любите Англію?

— Не дуже. Адже я шотландка.

Рінальді безпорадно подивився на мене.

— Вона шотландка, отож любить Шотландію дужче, ніж Англію,— сказав я по-італійському.

— Але ж Шотландія — це і є Англія. Я переклав його слова міс Фергюсон.

— Pas encore7, — сказала міс Ферігюсон.

— Не зовсім?

— Аж ніяк. Ми не любимо англійців.

— Не любите англійців? I міс Барклі не любите?

— Ой, це ж різні речі. Не треба розуміти все так дослівно.

Невдовзі ми попрощались і пішли. Дорогою Рінальді сказав:

— Міс Барклі віддає перевагу вам. Я добре бачу. Але та шотландочка теж мила.

— Дуже,— сказав я. Сам я її навіть не розглядів.— Вона вам подобається?

— Ні,— відповів Рінальді.

Розділ V

Другого дня я знову пішов навідати міс Барклі. У саду її не було, і я повернув до бічних дверей відлли, де спинялися санітарні машини. За дверима побачив старшу сестру, і вона сказала мені, що міс Барклі на чергуванні — "адже тепер війна, знаєте". Я сказав, що знаю.

— Це ви той американець, що служить в італійській армії? — запитала вона.

— Так, мем.

— Як же ви так утрапили? Чому не вступили до нас?

— Не знаю,— сказав я.— А тепер я міг би це зробити?

— Боюся, тепер уже ні. Скажіть, чому ви пішли до італійців?

— Я жив в Італії,— відповів я,— говорю по-італійському.

— О,— сказала вона,— я теж вивчаю італійську. Дуже гарна мова.

— Хтось казав, що її можна навчитися за два тижні.

— Ну, мені за два тижні не навчитися. Я вже кілька місяців, як почала... Коли хочете, приходьте після сьомої, тоді побачите її. На той час вона звільниться. Тільки не приводьте з собою ніяких італійців.

— Хоч яка гарна їхня мова?

— Так. I хоч яка гарна на них форма.

— На все добре, — сказав я.

— A rivederci, tenente.

— A rivederla8.

Я віддав честь і вийшов. Коли козиряєш іноземцям по-італійському, мимоволі ніяковієш. Певне, італійський спосіб віддавати честь придумано не для експорту,

Того дня було гаряче. Зранку я поїхав угору по річці оглянути передмостову позицію біля Плави. Саме звідти мав розпочатися наступ. Торік годі було й думати просунутись уперед тим берегом, бо від перевалу до понтонного мосту вела лиш одна дорога, що десь на цілу милю була відкрита для обстрілу з кулеметів та гармат. Та й завузька, щоб перепустити весь потрібний до наступу транспорт, отож австрійці легко могли розтрощити його. Однак італійці форсували річку, трохи розосередились в обидва боки й здобули на австрійському березі позицію милі в півтори завширшки. То була небезпечна ділянка, і австрійці даремно дали їм заволодіти нею. Гадаю, причиною була взаємна терпимість, бо австрійці й досі вдержували передмостову позицію на нашому боці, нижче за водою. Австрійські траншеї були на узвишші, на схилі горба, лише за кілька ярдів від переднього краю італійців. Колись там стояло невелике містечко, але тепер від нього залишилися самі купи уламків. Те саме й на місці залізничної станції і зруйнованого постійного мосту, що його досі ніяк не вдавалося відбудувати, бо він був на самісінькій видноті.

Я спустився тією вузькою дорогою до річки, залишив машину на перев'язному посту під горою і, діставшись на той бік понтонним мостом, що його захищав гірський відріг, пішов по траншеях через зрівняне з землею містечко й далі уздовж підгір'я. Всі були в укриттях. Напохваті лежали ракети, якими викликали артилерійську підтримку чи подавали сигнали, коли уривався телефонний зв'язок. Довкола було тихо, жарко й брудно. Я подивився крізь колючий дріт на австрійські позиції. Там не видно було ні душі. Випивши по чарці із знайомим капітаном в одному з укриттів, я подався назад через міст.

На нашому боці закінчували прокладати нову широку дорогу, що переходила через гору й зигзагами спускалася до мосту. По закінченні будівництва й мав розпочатися наступ. Дорога йшла лісом, круто повертаючи то в один, то в другий бік. Передбачалося довозити все новою дорогою, а порожні ваговози, підводи, навантажені санітарні машини й інший поворотний транспорт пустити нагору старим вузьким путівцем. Перев'язний пост на австрійському березі розмістився під захистом пагорба, а через понтонний міст поранених треба було переправляти на ношах. Так само мало бути й під час наступу. Як я прикинув собі, останню милю нової дороги чи десь близько того — там, де вона виходила на рівне,— австрійці мали змогу постійно обстрілювати з гармат. Скидалось на те, що там може бути чимала колотнеча. Але я знайшов місце, де приховати машини, коли вони поминуть оту останню небезпечну ділянку дороги й чекатимуть, доки поранених перенесуть через понтонний міст.