Прощавай, зброє - Сторінка 4

Я б залюбки проїхався тією новою дорогою, та її ще не добудували. З вигляду вона була широка, добре спланована, і її стрімкі повороти, що видніли у прогалинах між деревами на схилі гори, справляли неабияке враження. Санітарним машинам, з їхніми потужними жорсткими гальмами, той спуск був не страшний, а в разі чого, вниз вони однаково їхатимуть без вантажу. Я повернув назад до міста вузьким путівцем.

Машину зупинили два карабінери. Попереду на дорозі вибухнув снаряд, а поки ми чекали, там упало ще три. То стріляли 77-міліметрові гармати: свист розітнутого повітря, уривчастий гримкий вибух, зблиск, а тоді — хмара сірого диму над дорогою. Карабінери махнули нам, що можна рушати далі. Проїжджаючи там, де впали снаряди, й обминаючи невеликі вирви, я чув дух вибухівки, запах розкраяної глини, гірської породи та щойно розтрощеного кременю. Я повернувся в Горіцію до нашої вілли і, як уже казав, пішов навідати міс Барклі, але вона була на чергуванні.

Обід я з'їв похапцем і знов подався до вілли, де містивсь англійський госпіталь. То був великий, показний будинок, що стояв серед розкішних дерев. Міс Барклі сиділа на лаві в саду. З нею була й міс Фергюсон. Вони начебто зраділи мені, а трохи згодом міс Фергюсон вибачилась і пішла.

— Залишаю вас удвох,— сказала вона. — Вам добре й без мене.

— Не йдіть, Елен,— сказала міс Барклі.

— Та ні, піду вже. Мені треба написати кілька листів.

— На добраніч,— мовив я.

— На добраніч, містере Генрі.

— Не пишіть нічого такого, що може насторожити цензора.

— Не турбуйтеся. Я пишу тільки про те, в якому гарному місті ми живем і які хоробрі вояки італійці.

— В такому разі вам дадуть нагороду.

— Буду рада. Добраніч, Кетрін.

— Я ще загляну до вас трохи згодом,— сказала міс Барклі.

Міс Фергюсон зникла в темряві.

— Вона мила,— сказав я.

— Так, дуже мила. Вона медсестра.

— А ви хіба ні?

— Е, ні. Я з тих, що звуться ДДС9. Працюємо ми багато, але нам ніхто не довіряє.

— Чому ж так?

— Не довіряють, поки нічого не діється. А як доходить до справжнього діла, тоді довіряють.

— А яка між вами різниця?

— Медсестра — це вже щось ніби лікар. Потрібна чимала підготовка. А в ДДС — раз-два й до роботи.

— Розумію.

— Італійці не хотіли, щоб жінки були так близько до фронту. Через те всі ми тут на особливому становищі. Нам не дозволяється нікуди ходити.

— Одначе сюди мені можна приходити?

— Ну звісно. Ми ж не черниці.

— Киньмо розмови про війну.

— Дуже важко. Нема де їх кинути.

— I все ж киньмо.

— Ну гаразд.

Ми подивились у темряві одне на одного. Я подумав, що вона дуже гарна, і взяв її за руку. Вона не опиралась, і я тримав її руку, а другою рукою обняв за стан.

— Не треба,— сказала вона. Я не забрав руки.

— Чому?

— Не треба,

— Треба,— сказав я. — Ну будь ласка...— Тоді нахилився в темряві, щоб поцілувати її, і раптом в очах мені спалахнуло від різкого пекучого болю. Вона сильно ляснула мене по обличчю. Ляпас припав на ніс та очі, і в мене аж сльози бризнули.

— Ой, пробачте! — сказала вона.

Я зрозумів, що здобув деяку перевагу.

— Так і треба було зробити.

— Мені страшенно прикро,— провадила вона.— Але я на мить уявила собі, як це виглядає збоку: сестра жалібниця у вільний вечір. Я не хотіла зробити вам боляче. А вам таки боляче, правда?

Вона дивилася на мене в темряві. Я хоч і злився, проте певності не втрачав і наперед угадував, як усе буде далі, неначе в шаховій партії.

— Ви вчинили саме так, як належало,— сказав я.— I мені зовсім нема чого ображатися.

— Бідолашний.

— Річ у тім, що живу я тут якось недоладно. Навіть поговорити по-англійському не маю з ким. Аж раптом — ви, та ще й така гарна.— Я подививсь на неї.

— Ні до чого ці теревені. Я ж перепросила. Ну, ї все гаразд.

— Авжеж, — мовив я,— I ми забули про війну.

Вона засміялась. Я вперше почув, як вона сміється, і не спускав з неї очей.

— Ви хороший,— сказала вона.

— Ні, аж ніяк.

— Так. Ви милий. Я б залюбки й сама поцілувала вас, коли ви не проти.

Я зазирнув їй у вічі, знов обняв, як перше, і поцілував. Поцілував міцно й притиснув до себе, намагаючись розтулити їй уста — вони були міцно стулені. Я й досі не пересердився, та, коли притиснув її, вона раптом затремтіла. Я міцно пригортав її до себе й відчував, як б'ється в неї серце, а тоді уста її розтулились, і голова відкинулась мені на руку, і я почув, що вона плаче на моєму плечі.

— Ой любий, — мовила вона.— Ви ж будете добрий до мене, правда?

"Якого біса",— подумав я. Тоді погладив її по голові й легенько поплескав по плечу. Вона плакала.

— Будете добрий, правда? — Вона звела на мене очі.— Бо життя в нас попереду таке непросте.

Трохи згодом я провів її до дверей вілли, і вона пішла, а я рушив додому. Повернувшись до нашого будинку, я піднявся нагору, в свою кімнату. Рінальді лежав на ліжку. Він подивився на мене.

— Отже, у вас із міс Барклі посувається добре?

— Ми заприятелювали.

— Отож я й бачу, що ви мов той пес коло тічки.

Я не зрозумів, про що він говорить.

— Коло чого?

Він пояснив.

— А ви, — сказав я,— ви мов той пес, що...

— Годі, — мовив він.— А то ми зараз почнемо ображати один одного,— і засміявся.

— Добраніч,— сказав я.

— Добраніч, песику.

Я збив подушкою його свічку і потемки ліг у ліжко. Рінальді підняв свічку, засвітив її і знов узявся читати.

Розділ VI

Два дні я пробув поза містом, на постах. А коли повернувся, було вже надто пізно, і я зустрівся з міс Барклі аж третього вечора. В саду її не було, і мені довелось чекати в госпітальній канцелярії, поки вона зійде вниз.

Попід стінами кімнати, де розмістилася канцелярія, на пофарбованих дерев’яних постаментах стояли вряд мармурові погруддя. Такими ж погруддями був заставлений і вестибюль, куди виходили двері канцелярії. Всі вони виглядали на одне лице — така вже неодмінна властивість мармуру. Скульптура завжди наганяла на мене нудьгу — от хіба що бронза чимось вирізнялася. А мармурові погруддя геть усі нагадували надгробки на кладовищі. Щоправда, я бачив одне гарне кладовище — у Пізі. А от у Генуї мармурова скульптура препогана. Раніш ця вілла належала якомусь багатющому німцеві, і, певне, ті погруддя коштували йому величезних грошей. Цікаво б знати, хто їх робив і скільки взяв за роботу. Я розглядав мармурові обличчя, намагаючись визначити, чи вони належать до одного роду, чи як, та всі вони мали однакові класичні риси. Отож годі було сказати щось певне.

Я сидів на стільці, тримаючи в руках кашкет. Загалом ми мали носити сталеві каски, навіть у Горіції, але вони були незручні та й видавалися надто театральними в місті, звідки не евакуйовано цивільне населення. Тільки їдучи на пости, я надівав каску і брав з собою англійський протигаз. Ми тоді щойно почали їх одержувати. То були справжнісінькі маски. Належало нам носити при собі й пістолет, навіть лікарям і офіцерам санітарної служби. Я відчував, як він упирається в спинку стільця. Той, хто не носив пістолета на видноті, підлягав арешту. Рінальді носив кобуру, напхану туалетним папером. Я мав у кобурі справжній пістолет і почував себе надійно озброєним, поки не спробував з нього стріляти. Пістолет був "астра", калібру 7,65, з коротким стволом, і, коли. натиснути курок, його так кидало вгору, що годі було й думати кудись поцілити. Я вправлявся з ним, спускаючи мушку під мішень і силкуючись перебороти віддачу сміховинно куцого дула, доки став улучати з двадцяти кроків на ярд убік від цілі; аж тоді до мене дійшло, яка то дурниця носити при собі пістолет, та незабаром я просто забув про нього, і відтоді він теліпався в мене на крижах, а я й не помічав того і, лише коли натрапляв на людей, що розмовляли по-англійському, відчував невиразний сором. А тепер сидів оце на стільці, і якийсь там черговий чи хто несхвально дивився на мене з-за столу, тим часом як я розглядав мармурову підлогу, оті постаменти з мармуровими погруддями, живопис на стінах і чекав на міс Барклі. Живопис був непоганий. Будь-який настінний живопис має гарний вигляд, коли він починає лущитись і обсипатись.

Я побачив, що Кетрін Барклі вийшла у вестибюль, і встав. Вона йшла до мене й тепер не видавалась такою високою на зріст, але була дуже гарненька.

— Добрий вечір, містере Генрі, — привіталася вона.

— Здрастуйте, — відказав я.

Черговий за столом сидів і слухав.

— Посидимо тут чи вийдемо в сад?

— Краще ходімо в сад. Там не так жарко.

Я рушив за, нею до саду, і черговий дивився нам услід. Коли ми вийшли на посипану рінню доріжку, Кетрін спитала:

— Де ви були?

— Виїздив на пости.

— Ви не могли прислати мені записку?

— Ні,— сказав я.— Не випадало. Я думав повернутися того ж дня.

— Треба було сповістити мене, любий.

Ми збочили з доріжки й зайшли під дерева. Я взяв її за руку, а тоді спинився й поцілував.

— Ми не могли б кудись піти?

— Ні,— відказала вона.— Можемо гуляти тільки тут. Вас так довго не було.

— Сьогодні третій день. Але ж я повернувся. Вона подивилась на мене.

— I кохаєте мене?

— Так.

— Ви ж казали, що кохаєте мене, правда?

— Авжеж,— збрехав я,— кохаю — Нічого такого я не казав.

— I будете звати мене Кетрін?

— Кетрін...

Ми пройшли трохи далі й спинилися під деревом.

— Скажіть: "Ось вечір — і я знову з Кетрін".

— Ось вечір — і я знову з Кетрін.

— Ой любий, ви й справді знову зі мною?

— Так.

— Я дуже кохаю вас, і мені було так страшно! Ви не покинете мене?

— Ні. Я завжди повертатимусь.

— Ой, я так вас кохаю! Будь ласка, знов покладіть туди руку.

— Та я ж не забирав її.

Я повернув Кетрін так, щоб, цілуючи, бачити її обличчя, і побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей. Мені спало на думку, що вона, мабуть, трохи схибнута. А втім, дарма, коли й так. Мене анітрохи не турбувало, в яку історію я встряю. Однаково це було краще, ніж щовечора ходити в дім для офіцерів, де дівчата обсідали тебе з усіх боків, на знак приязні надіваючи задом наперед твій кашкет, і час від часу відлучалися нагору з котримсь із твоїх братів офіцерів. Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі, та й гадки не мав закохуватись у неї. Усе те була гра, як ото бридж, тільки в ній ти грав не картами, а словами. Як і в бриджі, треба було прикидатися, ніби граєш на гроші чи на щось інше. I ніхто не питав, на що саме. Мене таке цілком задовольняло.

— Якби ж то нам кудись піти,— сказав я.