Путівник по Галактиці для космотуристів - Сторінка 19

— Ласкаво просимо на наш завод.

Артур озирнувся із змішаним почуттям захоплення й жаху. Вдалині, на відстані, яку він не спромігся оцінити, бовваніли в суворому порядку химерні сферичні конструкції, зіткані із світлих і темних плям.

— Тут,— указав рукою Слартібартфаст,— ми й створюємо усі наші планети.

— Ви хочете сказати,-мовив Артур, підшукуючи слова,-хочете сказати, що знову запускаєте виробництво?

— Хай Господь милує,— вигукнув старий,— ні в якому разі. Галактика ще недостатньо розбагатіла. Нас розбудили, щоб здійснити унікальний проект — спецзамовлення багатих клієнтів з іншого виміру. Ось там попереду... це повинно вас зацікавити.

Артур поглянув туди, куди вказував старий. Ця споруда була єдина, де начебто щось робилося. Принаймні спостерігачеві так здавалося, бо з такої відстані було неможливо щось побачити напевне.

На мить мережану структуру затінило від яскравого світла. Артур встиг розгледіти обриси поверхні. Вони були знайомі, як старі слова або старі меблі. Артур сидів приголомшений, спогади навалились лавиною, розум намагався ідентифікувати їх і збагнути.

Одна половина мозку говорила йому, що він чудово знає ці обриси, інша — абсолютно логічно відмовлялася сприйняти таку неправдоподібну ідею.

Наступний спалах розвіяв сумніви.

— Земля..,— прошепотів Артур.

— Так, перед вами — Земля номер два,— бадьоро сказав Слартібартфаст. — Ми працюємо над копією за старими кресленнями. Запала тиша.

— Ви хочете сказати,— зрештою повільно сказав Артур,— що ви СТВОРИЛИ Землю?

— Звичайно,— всміхнувся Слартібартфаст. — До речі, ви бували коли-небудь у ..., здається, її називали Норвегією?

— Ні,— відповів Артур,— не випадало.

— Шкода, адже це я її вигадав. Мене навіть нагородили грамотою за оригінальне архітектурне вирішення морського узбережжя. Ви уявити собі не можете, яким ударом було для мене дізнатися, що Землю знищено.

— Ви засмутилися?

— Дуже. Ще якихось п'ять хвилин, і все було б чудово. Який тут зчинився скандал!

— Що? — спантеличено запитав Артур.

— Миші були самі не свої від люті.

— Миші?

— Так, миші,-лагідно підтвердив старий.

— А також, мабуть, кішки, собаки й качконоси...

— Але ж вони, на відміну від мишей, не платили.

— Послухайте,— вигукнув Артур,— або ви негайно розповісте мені усе від початку, або я збожеволію, не сходячи з цього місця.

У кабіні запала напружена тиша. Потім Слартібартфаст став терпляче пояснювати:

— Землянине, ваша планета виготовлена на замовлення мишей, які правили нею. Але за п'ять хвилин до завершення мети, задля якої її виготовлено, її помилково знищили. Тепер нам доведеться збудувати нову модель за свій кошт.

Із цього пояснення Артур збагнув лише одне:

— Миші? — перепитав він.

— Так, землянине.

— Даруйте, але мені хотілося б уточнити одну річ. Якщо я вас правильно зрозумів, ідеться про таких маленьких пухнастих тваринок, що страшенно полюбляють сир і смертельно лякають жінок, змушуючи їх стрибати на туалетні столики?

Слартібартфаст ввічливо кашлянув.

— Землянине,— сказав він,— прошу мене вибачити, ви, певно, забули, що останні п'ять мільйонів років я провів у анабіозі. Я не знаю, що таке туалетні столики, але ці звірята, яких ми називаємо мишами, одне із втілень суперінтелектуальних багатовимірних істот. А їхня пристрасть до сиру й попискування — лиш засіб замаскуватися.

Старий помовчав і, співчутливо насупившись, провадив:

— Вони ставили експерименти над людьми. Хвилину Артур міркував над цими словами, по тому його обличчя просвітлішало.

— Ні, ви помиляєтесь,— сказав він,— це ми проводили над ними експерименти, з метою вивчення їх поведінки. Методи Павлова і тому подібне. Мишам доводилося виконувати різні тести, натискати на дзвінки, знаходити вихід із лабіринту тощо. Це було потрібно, здається, для побудови моделей навчання. А із спостережень за мишами робилися висновки стосовно людини. Артур замовк.

— Як тонко вони це робили,— сказав Слартібартфаст. — Треба віддати їм належне.

— Про що ви кажете? — вигукнув Артур.

— Який треба мати величезний інтелект, щоб так блискуче маскувати свою поведінку, яку силу волі треба мати, щоб примусити себе бігти у протилежний від виходу бік або їсти отруйну приманку. І все — заради науки.

Він помовчав, щоб сказане дійшло до свідомості Артура.

— Ваші миші, землянине,— су пер інтелектуальні багатовимірні істоти, а Земля й люди — не більше, ніж надпотужний біологічний комп'ютер, запрограмований на десять мільйонів років. Якщо ви не поспішаєте, я спробую розповісти вам докладніше.

— Мені нема куди поспішати,— сказав Артур. — Я маю скільки завгодно часу.

Розділ 25

Життя породжує незліченну кількість проблем, серед яких найпоширенішими вважаються такі: ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ НАРОДЖУЮТЬСЯ? ЧОМУ ВОНИ ПОМИРАЮТЬ? ЧОМУ БІЛЬШУ ЧАСТИНУ ЖИТТЯ ВОНИ НОСЯТЬ ЕЛЕКТРОННІ ГОДИННИКИ?

Багато-багато мільйонів років тому одна цивілізація суперінтелектуальних багатовимірних істот, чий фізичний вигляд у їхньому власному багатовимірному Всесвіті нагадує наш, вирішила нарешті раз і назавжди покінчити з наболілими питаннями, їм страшенно набридли нескінченні розмови про сенс життя. І ось тоді, в один прекрасний день, вони полишили свою улюблену гру — Брокіанівський ультра-крікет і, засукавши рукава, взялися до справи. Спершу вони побудували гігантський комп'ютер. Про його вражаючий штучний інтелект складали легенди. Кажуть, що задовго до закінчення робіт по заповненню банку даних, він сам собою увімкнувся й видав щось на зразок "Я мислю, отже я існую". Він устиг заперечити існування рисового пудингу й прибуткового податку, перш ніж хтось здогадався висмикнути штепсель із розетки.

Розмірами він не на багато перевершував середнє місто.

Центральний дисплей встановили у спеціально зведеному розкішному палаці. Він стояв у залі на масивному столі з ультрачервоного дерева, обтягнутого ультрашкірою. Підлогу зали вкрили товстим килимом, що поглинав усі звуки, стіни прикрасили портретами провідних системних програмістів і членів їхніх сімей, великі вікна виходили на площу, обсаджену деревами.

У день Великого Запуску до палацу пропустили двох людей. Одягнені вони були в однотонні костюми, з чорними дипломатами у руках. Це були програмісти. Не зважаючи на величезну відповідальність, у цю історичну мить вони були абсолютно спокійні. Вони без метушні зайняли місця за дисплеєм, відчинили дипломати, вийняли записники у шкіряних палітурках.

Їх звали Лунквіль і Фук.

Хвилину вони сиділи мовчки, настроюючись на урочистий лад, тоді Лунквіль, обмінявшись поглядом з Фуком, нахилився й натис маленьку чорну кнопочку.

Глухе буркотіння сповістило про те, що гігантський комп'ютер перебуває в робочому режимі. Низький голос запитав:

— Що за завдання, заради якого ви турбуєте мене — Великого Мислителя — другого серед комп'ютерів простору-часу.

Лунквіль і Фук обмінялися поглядами, повними здивування.

— Твоє завдання, о комп'ютере!.. — почав фук.

— Хвилиночку! Я б хотів уточнити,— перебив його занепокоєний Лунквіль. — Від самого початку ми задумали тебе як найбільшу й накращу з машин. Чому ж ти, о Великий Мислителю, називаєш себе другим серед будь-коли створених комп'ютерів.

— Я називаюся так,— відказав Великий Мислитель,— бо це відповідає реальній дійсності.

Програмісти перезирнулись. Лунквіль прокашлявся.

— Мабуть, тут якесь непорозуміння,— сказав він. — Хіба ти не потужніший за Мільярда Гаргантюрозума з Максимегалона, який може за мілісекунду порахувати всі атоми будь-якої зірки?

— Мільярд Гаргантюрозум,— проказав басовито Великий Мислитель, не приховуючи зневаги,— кістяна рахівниця у порівнянні зі мною.

— А хіба ти не кращий аналітик,— Фук подавсь вперед,— ніж Зоряний Мислитель Гуглеплекс із Сьомої Галактики Світла й Темряви, який може передбачити траєкторії усіх порошинок п'ятитижневого самуму на Бета Данграбада?

— П'ятитижневий самум? — Великий Мислитель засміявся. — Ви запитуєте це у мене, кому п-ід силу вирахувати вектори атомів Великого Вибуху? Не називайте мені більше ім'я цього кишенькового калькулятора.

Присоромлені програмісти принишкли.

— Невже ти не кращий диспутант,— спробував Лунквіль у останнє,— ніж Усезнаючий Гіперболоїдний Нейтронний Суперечник з Цицеронікуса XVI, Магічний і Непереможний?

— Усезнаючий Гіперболоїдний Нейтронний Суперечник,— сказав Великий Мислитель, вимовляючи розкотисте "р",— своїми доказами може довести арктуріанського мегавіслюка до нервового припадку. Але лише я можу умовити його зрушити з місця.

— Тоді,— здивувався Фук,— у чім же справа?

— Ні в чім,— відповів Великий Мислитель величним голосом,— просто я — другий серед найвеличніших комп'ютерів Простору-Часу.

— Але чому другий,— почав втрачати терпіння Лунквіль,— чому ж другий? Адже не може бути першим Мультикортикоїдний Перспективотрон Титана Мюлера? Або Думкоматик? Або...

Лампочки на консолях презирливо замиготіли.

— Моїм модулям протипоказано нагадування про цих кібернетичних ідіотів,— прогув Комп'ютер. — Я не маю на увазі вже існуючі машини, а ту, що прийде після мене.

Фук відклав блокнот убік.

— Він провіщає, як Іоанн Хреститель,— прошепотів він Лунквілю.

— Людина не може бачити майбутнє,— провадив Великий Мислитель,— але комп'ютер може вирахувати безмежні дельта-потоки майбутніх ймовірностей. Я знаю, що колись з'явиться такий комп'ютер, операційні можливості якого я навряд чи спроможний оцінити, навіть приблизно, але який мені судилося сконструювати.

Фук. глибоко зітхнув і подивився на Лунквіля.

Лунквіль рухом зупинив його.

— Ти можеш сказати нам, що це за комп'ютер?

— Ні, більше нічого я вам сказати не можу,— відказав Великий Мислитель. — Ставте свої запитання.

Програмісти знизали плечима. Фук перший опанував себе.

— О Великий Мислителю,— почав урочисто він,— ми створили тебе з єдиною метою,— він примовк,— дізнатися Відповідь...

— Відповідь? — перепитав Великий Мислитель. — На що?

— Що є життя! — вигукнув Фук.

— Всесвіт! — підхопив Лунквіль.

— І все інше! — видихнули вони разом. Великий Мислитель впав у задуму.

— Важкі питання,— промовив він нарешті.

— Але ж ти зумієш на них відповісти? Ще одна довга пауза.

— Так,— непевно сказав Великий Мислитель,— мабуть, що так.

— І на всі питання є одна відповідь? — від хвилювання у Фука перехопило подих.

— Проста відповідь? — уточнив Лунквіль.

— Так,— відказав Великий Мислитель,— відповідь то є, але мені треба подумати.

У цю урочисту для історії мить із грюканням розчинились вхідні двері, й у кімнату удерлося двоє чоловіків.