Quo vadis - Сторінка 61

Вініцій хотів зробити її коханкою, але, коли виявилася доброчесною, мов Лукреція, зачарований її доброчесністю, хоче з нею одружитися. Вона царська донька, тож приниженням для нього це не буде, але ж він істинний солдат: зітхає, сохне, стогне, але чекає на дозвіл свого імператора.

– Імператор не вибирає жінок солдатам. Навіщо йому мій дозвіл?

— Я ж сказав тобі, повелителю, що він тебе боготворить.

— Тим паче може бути певним у моїй згоді. Це гарна дівчина, але завузька у стегнах. Августа Поппея скаржилася на неї мені, що вона зурочила наше дитя в Палатинському саду…

— Але я сказав Тигеллінові, що божествам злі чари не страшні. Пам'ятаєш, божественний, як він знітився і як ти сам крикнув: "Habet!"

— Пам'ятаю, — сказав Нерон.

І звернувся до Вініція:

— Кохаєш її так, як говорить Петроній?

— Кохаю, повелителю! — відповів Вініцій.

— Тож наказую тобі завтра ж їхати до Рима, одружитися й не показуватися мені на очі без обручального персня…

— Дякую тобі, повелителю, від усього серця.

— О, як приємно дарувати людям щастя! — сказав імператор. — Хотів би нічого іншого протягом усього життя не робити.

– Іще зроби нам ласку, божественний, — сказав Петроній, — і оголоси свою волю в присутності Августи. Вініцій не насмілився б ніколи одружитися з дівчиною, до якої Августа почуває неприязнь, але ти, повелителю, розвієш одним словом її упередженість, оголосивши свою волю.

— Гаразд, — сказав імператор, — тобі й Вініцію не міг би я ні в чому відмовити.

І повернув до вілли, й вони пішли з ним разом, сповнені радості від перемоги. Вініцій мусив себе стримувати, щоб не кинутися на шию Петронію, тепер будь-яка небезпека і всі перешкоди здавалися усуненими.

В атрії вілли молодий Нерва і Туллій Сенеціон розважали Августу розмовою, Терпнос і Діодор настроювали цитри. Нерон сів на інкрустоване черепахою крісло і, прошепотівши щось на вухо хлопчику-греку, чекав.

Хлопчик незабаром повернувся із золотою скринькою — Нерон розкрив її і, вибравши намисто з великих опалів, сказав:

— Ось коштовність, варта сьогоднішнього вечора.

— Міниться на камінні ранкова зоря, — відповіла Поппея, переконана, що намисто призначене для неї.

Імператор якусь хвилину то піднімав, то опускав низку рожевого каміння і врешті сказав:

— Вініцію, подаруєш од мене це намисто молодій лігійській царівні, з якою наказую тобі одружитись.

Повний гніву і несподіваного здивування погляд Поппея перевела з імператора на Вініція й зупинила його на Петронії.

Але той, перехилившись недбало через поруччя крісла, водив рукою по грифу арфи, буцім бажаючи запам'ятати докладно його форму.

Тим часом Вініцій, подякувавши за подарунок, наблизився до Петронія і сказав:

— Чим я можу тобі віддячити за те, що сьогодні для мене зробив?

— Принеси в жертву Евтерпі[302] пару лебедів, — відповів Петроній, — слухай пісні імператора і смійся з прикмет. Сподіваюся, що ричання левів не буде віднині порушувати сон ні тобі, ані твоїй лігійській лілії.

— Ні, — сказав Вініцій, — тепер я цілковито спокійний.

— Нехай же Фортуна буде милостивою до вас. А тепер увага, бо імператор бере знову формінгу. Затамуй подих, слухай і пускай сльози.

Імператор і дійсно взяв формінгу до рук і підвів очі догори. В залі припинилися розмови, й люди сиділи непорушні, мовби закам'янілі. Тільки Терпнос і Діодор, які мали акомпанувати імператору, поглядали, вертячи головами, то один на одного, то на його рот в очікуванні перших звуків пісні.

Раптом у передпокої почувся тупіт і галас, а за мить із-за завіси визирнув вільновідпущеник імператорський, Фаон, і вслід за ним вийшов консул Леканій.

Нерон нахмурив брови.

— Прости, божественний імператоре, — важко дихаючи, сказав Фаон, — у Римі пожежа! Більша частина міста у вогні!..

На це повідомлення всі посхоплювалися з місць, Нерон, відклавши формінгу, вигукнув:

— Боги!.. Я побачу палаюче місто й завершу "Троїку".

Потім звернувся до консула:

— Якщо негайно виїхати, встигну я ще побачити пожежу?

— Повелителю, — відповів білий як стіна консул, — над містом вирує суцільне море вогню: дим душить мешканців, одні люди, зомлівши, падають, інші, божеволіючи, кидаються в огонь… Рим гине, повелителю!

Настала хвилина тиші, яку порушив крик Вініція:

— Vae misero mihi!..

І молодик, скинувши тогу, в самій туніці вибіг із палацу.

Нерон же, піднісши руки до неба, заволав:

— Горе тобі, священне місто Пріама!..

Розділ XLII

Вініцій ледве встиг наказати кільком рабам, аби їхали за ним, потім, скочивши на коня, помчав порожніми нічними вулицями Анція в напрямку Лаурента. Під впливом страшної звістки впавши в стан шалу, близький до божевілля, часом не усвідомлюючи, що з ним діється, мав тільки відчуття, що на тому самому коні сидить за його плечима нещастя і, горлаючи йому в вуха: "Рим горить!", шмагає його самого, його коня й жене їх у вогонь. Припавши своєю непокритою головою до гриви коня, мчав у самій туніці наосліп, не дивлячись перед собою і не зважаючи на перешкоди, об які міг розбитися. Серед тихої ночі, спокійної та зоряної, вершник і кінь, осяяні місячним світлом, справляли враження сонних примар. Ідумейський огир, прищуливши вуха і витягнувши шию, летів стрілою повз непорушні кипариси та сховані за ними білі вілли. Стукіт копит по кам'яних плитах будив собак — то тут, то там проводжали вони гавканням дивного вершника, потім же, занепокоєні його поспішністю, починали вити, задираючи пащі до місяця. Раби, що супроводжували Вініція, маючи набагато гірших коней, незабаром відстали. Він сам, промчавши, як буря, сплячим Лаурентом, звернув до Ардеї[303], в якій, так само як в Аріції, в Бовіллах і в Устрині[304], стояли напоготові коні від часу приїзду його до Анція, щоб він міг у найкоротший термін долати відстань, яка відділяла його від Рима. Пам'ятаючи про це, не жалів коня. За Ардеєю здалося йому, що північно-східна частина неба жевріє рожевим світлом. Це могла бути й ранкова зоря, адже виїздив він глибокої ночі, а в липні світає рано. Та Вініцій не міг стримати крику розпачу й несамовитості, здалося йому, що це заграва пожежі. Згадалися йому слова Леканія: "Над містом вирує суцільне море вогню!" — і цієї миті відчував, що загрожує йому насправді божевілля, втратив-бо цілковито сподівання, що може врятувати Лігію чи хоча б домчати до міста раніше, ніж воно перетвориться на купу попелу. Думки його мчали тепер швидше за коня і летіли перед ним, ніби зграя чорного птаства, — розпачливі й потворні. Не знав, щоправда, з якої частини міста почалася пожежа, припускав, одначе, що Затибря, де скупчення будинків, дров'яних складів і дерев'яних сараїв, у яких торгували рабами, могло стати першою жертвою полум'я. У Римі пожежі траплялися доволі часто, й так само часто спричинялися вони до насильства та пограбувань, особливо в кварталах, де мешкав убогий люд і варвари, — тож що могло діятися на цім Затибрі, що було гніздом голоти походженням із усіх кінців землі? Тут Урс зі своєю надлюдською силою промайнув у свідомості Вініція, та що міг вдіяти хоча б не чоловік, а титан проти нищівної сили вогню? Страх перед бунтом рабів був кошмаром, який душив Рим здавна. Подейкували, що сотні тисяч цих людей марять часами Спартака й чекають лише слушної години, щоб стати до зброї й піднятися проти гнобителів, проти міста. І ось вона настала! Можливо, там у місті разом із пожежею вирує різанина, йде війна. Може, навіть преторіанці напали на місто і вбивають за наказом імператора. І волосся встало дибом у Вініція від жаху. Пригадав усі розмови про пожежі міст, розмови, які від певного часу з дивною постійністю велися при імператорському дворі, пригадав його скарги, що мусить описувати палаюче місто, не бачачи ніколи справжньої пожежі, його презирливу відповідь Тигеллінові, що брався підпалити Анцій або штучне дерев'яне місто, врешті його нарікання на Рим і смердючі завулки Субури. Так! Це імператор наказав спалити місто! Тільки він міг на це відважитись, а Тигеллін — узятися виконати цей наказ. І якщо Рим палає за наказом імператора, то хто ж може поручитися, що й мешканців за його наказом не буде перебито. Ця потвора була здатна й на таке. Отож пожежа, бунт рабів і різанина! Який жахливий хаос, яке звільнення від пут нищівної стихії та людської люті, і в тому всьому — Лігія! Стогони Вініція змішувалися з харчанням і стогонами коня, який скакав дорогою до Анція, що весь час підіймалася вгору, біг уже з останніх сил. Хто її вирве з палаючого міста і хто може врятувати її? Тут Вініцій, упавши на коня, впився пальцями в своє волосся, готовий од болю кусати загривок коня. Та в цю хвилину якийсь вершник, що мчав як вихор, але в протилежний бік, до Анція, крикнув, пролітаючи повз нього: "Рим гине!" — і понісся далі. До слуху Вініція дійшло тільки слово "боги", решту заглушив тупіт копит. Але це слово протверезило його. Боги!.. Вініцій раптом підвів голову і, простягнувши руки до зоряного неба, почав молитися: "Не вас благаю, чиї храми палають, а тебе!.. Ти сам страждав, ти один милосердний! Ти один розумів людський біль! Ти прийшов у світ, аби людей навчити жалості, тож яви її тепер! Якщо ти такий, як говорять Петро та Павло, то врятуй Лігію. Візьми її на руки й винеси з вогню. Ти це можеш! Оддай її мені, а я тобі віддам свою кров. Якщо ж не захочеш цього зробити для мене, то зроби для неї. Вона тебе любить, сподівається на тебе. Обіцяєш життя після смерті та блаженство, але посмертне блаженство нас не обмине, а вона ще не хоче помирати. Дай їй жити. Візьми її на руки й винеси з Рима. Ти можеш, варто лише захотіти…"

І замовк, бо відчував, що далі молитва могла перейти в погрозу; боявся образити Бога тоді, коли найбільше потребував його жалості й милосердя. Злякався самої думки про це і, щоб не допустити й тіні погрози, почав знову шмагати коня, тим паче, що білі мури Аріції, яка лежала на півдорозі до Рима, показалися перед ним у сяйві місяця. Через певний час промчав щодуху повз храм Меркурія, що був розташований у гаю перед містом. Знали тут уже, очевидно, про нещастя — бо перед храмом панував незвичний рух. Вініцій помітив мимохідь на сходах і між колонами гурти людей із смолоскипами, що тулилися під опікою божества. Дорога теж не була вже такою безлюдною, як за Ардеєю.