Quo vadis - Сторінка 62

Натовпи сунули бічними стежками, але й на головній дорозі юрмилися гуртики, що розступалися поспішно перед вершником. Із міста долітав галас. Вініцій улетів у нього як вихор, збивши з ніг і затоптавши кількох людей. Зусібіч тепер чулися крики: "Рим палає! Місто в огні! Боги, спасіть Рим!"

Кінь спіткнувся і, стримуваний сильною рукою, осів на задні ноги перед постоялим двором, у якому Вініцій тримав іншого на зміну. Раби, наче сподіваючись прибуття господаря, стояли перед ворітьми і за його наказом кинулися наввипередки, щоб привести нового коня. Вініцій же, помітивши загін кінних преторіанців, які, очевидно, їхали з міста до Анція, кинувся до них і почав запитувати:

— Яка частина міста горить?

— Хто ти? — запитав десятник.

— Вініцій, військовий трибун і августіан! Відповідай!

— Пожежа, пане, спалахнула в крамницях біля Великого Цирку. Коли нас послали, центр міста був у вогні.

— А Затибря?

— Туди полум'я на той час не дійшло, але нестримна сила вогню охоплює все нові ділянки. Люди гинуть од вогню й диму і рятувати неможливо.

В цю хвилину подали Вініцію нового коня. Молодий трибун скочив на нього й поскакав далі. Тепер він прямував до Альбана, залишаючи праворуч Альбалонгу та її чудове озеро. Дорога від Аріції здіймалася вгору, що цілковито закривала виднокруг і Альбан, розташований потойбіч. Вініцій, одначе, знав, що, діставшись вершини, побачить не тільки Бовілли та Устрин, де чекали на нього нові коні, але і Рим, — за Альбаном, обабіч Аппійової дороги, лежала рівна низовина Кампанії, по якій тяглися до міста лише аркади акведуків і нічого вже більше не закривало краєвид.

— З вершини побачу вогонь, — сказав собі вершник.

І почав знову шмагати коня.

Але поки дістався вершини, відчув на обличчі подих вітру і разом з ним запах диму.

А втім, і вершина гори зазолотіла.

"Заграва!" — подумав Вініцій.

Одначе ніч уже добігала кінця, зорі блідли, і на всіх навколишніх пагорбах жевріли також золотаві та рожеві полиски — можливо, від пожежі, а можливо, від близького світання. Вініцій дістався вершини, й тут перед ним постало жахливе видовище.

Уся низовина вкрита була димами, що зливалися при землі в одну величезну хмару, в якій зникли міста, акведуки, вілли, дерева; в кінці ж цієї сірої, страшної площини горіло на пагорбах місто.

Пожежа, одначе, не мала вигляду вогненного стовпа, як бува тоді, коли горить один, хай і найбільший, будинок. Була то радше довга, схожа на ранкову зорю смуга.

Над цією смугою здіймався вал диму, місцями зовсім чорний, місцями підсвічений рожевою і кривавою барвою, щільний, випуклий, густий і повзучий, як змія, що то скорочується, то видовжується. Потворний той вал іноді, здавалося, прикривав навіть вогненну смугу, що робилася вузькою стрічкою, але іноді вона освітлювала його знизу, змінюючи нижні шари хвилями полум'я. І смуга, і вал тяглись уздовж обрію, закриваючи його так, як закриває часом пасмо лісу. Сабінських гір[305] не було видно взагалі.

Вініцію на перший погляд здалося, що палає не тільки місто, а весь світ, і що жодна жива істота не може врятуватися з цього океану вогню й диму.

Вітер віяв усе сильніше з боку пожежі, несучи запах горілого й сіру імлу, що заволікала навіть ближні предмети. День уже настав, і сонце освітило вершини гір навколо Альбанського озера. Але світло-золоте ранкове проміння видавалося через сіру імлу якимось рудим і хворобливим. Вініцій, спускаючись до Альбана, поринав у пелену все густішого й менш прозорого диму. Саме містечко повністю тонуло в ньому. Занепокоєні мешканці вироїлися на вулиці, страх було подумати, що ж мусить діятися в Римі, якщо вже тут важко було дихати.

Розпач охопив знову Вініція, й волосся від жаху знову заворушилося на голові. Та намагався триматись, як міг. "Не може бути, — думав, — щоб усе місто запалало водночас. Вітер дме з півночі, жене дими тільки в цей бік. З іншого боку їх немає. Затибря, відділене рікою, може, зовсім уціліло, і в усякому разі достатньо буде Урсові пробратися разом із Лігією крізь Янікульську браму, щоб уникнути небезпеки. Так само не може бути, щоб загинули всі люди та щоб місто, яке володіє світом, стерте було з лиця землі разом з усіма мешканцями. Навіть у завойованих містах, де лютує різанина й вогонь одночасно, певна частина людей завше залишається серед живих, чому ж мала б неодмінно загинути Лігія? Адже її охороняє Бог, який сам переміг смерть!" Так розмірковуючи, почав знову молитись і, за усталеним звичаєм, давати Христові клятви та обіцяти всякі дари й жертви. Промчавши Альбаном, у якому майже всі мешканці сиділи на дахах і деревах, аби дивитися на Рим, дещо заспокоївся й міркував холоднокровніше. Подумав також, що Лігією опікується не тільки Урс і Лін, але й апостол Петро. Від самої цієї думки полегшало в нього на серці. Петро був для нього завше істотою неосяжною, майже надлюдською. Відтоді, як слухав його в Остріані, лишилося в нього дивне враження, про яке на початку перебування в Анції писав Лігії, що кожне слово цього старого є істина або мусить стати істиною. Ближче знайомство з апостолом під час хвороби ще зміцнило те враження, що потім змінилося непохитною вірою. Тож якщо вже Петро благословив його любов і пообіцяв йому Лігію, вона не може загинути в огні. Місто може собі згоріти, але жодна іскра пожежі не впаде на її одяг. Під впливом безсонної ночі, шаленої скачки та хвилювань Вініція почала тепер огортати дивна екзальтація, в якій усе видавалося йому можливим: Петро перехрестить полум'я, воно розступиться від одного його слова, і пройдуть безпечно по вогненній алеї. Петро знав, крім того, про майбутнє, тож неодмінно передбачав і пожежу, а в такому разі як же міг би не застерегти й не вивести з міста християн, а з ними й Лігію, яку він любив, як свою дитину. І сподівання почало заповнювати серце Вініція. Подумав: якщо вони втікають із міста, він, можливо, знайде їх у Бовіллах або зустріне в дорозі. Може, будь-якої хвилини кохане обличчя з'явиться з тих димів, які розстеляються ширше по всій Кампанії.

Видалося йому це тим більш імовірним, що на дорозі почав зустрічати все більше людей, які, покинувши місто, їхали до Альбанських гір, аби, врятувавшись од вогню, дістатися й поза межі димів. Не доїхавши до Устрина, мусив стишити біг коня через заюрмлення дороги. Крім піших, з манатками на плечах, зустрічав нав'ючених коней, мулів, повози, набиті добром, і врешті й ноші, в яких раби несли заможніших мешканців. Устрин так уже був забитий втікачами з Рима, що крізь натовп важко було пропхатися. На ринку, під колонами храмів і на вулицях роїлися втікачі. Тут і там уже напинали намети, під якими мусили шукати захисток цілі сім'ї. Інші розташовувалися просто неба, галасуючи, благаючи богів або проклинаючи долю. В загальному сум'ятті важко було щось дізнатися. Люди, до яких звертався Вініцій, або не відповідали йому взагалі, або підводили на нього напівбожевільні з жаху очі, відповідаючи, що гине місто і світ. З боку Рима щохвилини насувалися нові натовпи, що складалися з чоловіків, жінок і дітей, які посилювали розгубленість і лемент. Деякі в тисняві шукали розпачливо тих, що загубилися. Інші билися за місце для привалу. Гурти напівдиких пастухів із Кампанії, що прибули до містечка, шукали новин або можливості вкрасти, чому сприяло замішання. Тут і там натовпи з різноплемінних рабів і гладіаторів почали грабувати будинки та вілли в місті й битися з солдатами, які захищали мешканців.

Сенатор Юній, якого Вініцій побачив біля постоялого двору, оточеного загоном рабів-батавів[306], перший дав йому дещо докладніші відомості про пожежу. Вогонь дійсно спалахнув біля Великого Цирку, в місці між Палатином і Целієм, але поширювався з незрозумілою швидкістю, так що охопив увесь центр міста. Ніколи ще з часів Бренна[307] не траплялося в місті такого страшного лиха. "Цирк згорів увесь, а також крамниці й будинки навколо нього, — сказав Юній, — Авентин і Целій в огні. Полум'я, оточивши Палатин, дісталося Карин…"

Тут Юній, який у Каринах мав розкішний будинок, наповнений творами мистецтва, що були милі його серцю, схопив жменю пилюки з дороги і, посипавши нею голову, почав розпачливо стогнати.

Але Вініцій потряс його за плечі.

– І мій дім у Каринах, — сказав, — але коли все гине, нехай і він гине.

Потім, згадавши, що Лігія, послухавшись його поради, могла переселитися в дім Авла, запитав:

— А як вулиця Патриціїв?

— У вогні, — відповів Юній.

— А Затибря?

Юній подивився на нього зі здивуванням.

— Менше за все турбує, — сказав, стискаючи руками зболілі скроні.

— Мене більше турбує Затибря, ніж увесь Рим, — вигукнув запально Вініцій.

— То туди дістанешся хіба що Портовою дорогою, бо поблизу Авентину тебе задушить жар… Затибря?.. Не знаю. Вогонь не міг, напевно, туди дійти, але чи дійшов у цю хвилину, лише боги знають…

Тут Юній завагався через мить, далі мовив притишеним голосом:

— Знаю, що мене не видаси, тож тобі скажу, що це — незвичайна пожежа. Цирк не давали рятувати… Сам чув… Коли будинки навколо загорілися, тисячі голосів кричали: "Смерть рятувальникам!" Якісь люди бігають містом і кидають у будинки палаючі смолоскипи… До того ж народ хвилюється і кричить, що місто підпалили за наказом. Нічого більше не скажу. Горе місту, горе нам усім і мені! Що там діється, того людська мова не висловить. Люди гинуть в огні або давлять одне одного в товкотнечі… Це кінець Рима!..

І знову почав повторювати: "Горе! Горе місту й нам!" — та Вініцій, скочивши на коня, скакав уже Аппійовою дорогою.

Але тепер це було радше проштовхуванням серед потоку людей, повозів, які сунули з міста. Місто лежало перед Вініцієм як на долоні, охоплене жахливою пожежею… Від моря вогню й диму йшла нестерпна задуха, і галас людей не міг заглушити сичання й реву полум'я.

Розділ XLIII

Чим ближче Вініцій під'їздив до мурів, виявлялося, що доїхати до Рима легше, ніж дістатися центру міста. Аппійовою дорогою важко було пересуватися через потік людей. Будинки, поля, цвинтарі, сади та храми, розташовані обабіч, перетворилися на табори біженців. У храмі Марса, що стояв біля самої Аппійової брами, натовп вибив двері, щоб усередині знайти притулок на ніч. На цвинтарях захоплювали більші склепи й за них точилися бійки, що доходили до кровопролиття.