Райгітська загадка - Сторінка 2

Міг зустрітися із злодієм і навіть допомогти йому зламати двері, а тоді між ними спалахнула сварка.

— Цей папірець — надзвичайно цікава річ,— мовив Холмс, вивчаючи його з величезною увагою.— Справа набагато складніша, ніж я думав спочатку.

Він обхопив голову руками, а інспектор заусміхався, бачачи, яке враження справила його розповідь на уславленого лондонського спеціаліста.

— Ваше останнє зауваження,— за хвилину сказав Холмс,— що між злодієм і слугою існувала, можливо, змова, а оцей папірець — записка про зустріч,— оригінальне й не цілком позбавлене підстав. Але текст починається з...

Він опустив голову, знову обхопив її руками й на кілька хвилин весь поринув у свої думки. Коли він підвів обличчя, я з подивом помітив, що його щоки вже не бліді, а очі такі ж блискучі, як і до хвороби. Він схопився на ноги з усією своєю колицгаьою енергією.

— Слухайте сюди,— мовив він,— я хотів би без поспіху ознайомитися трохи з деталями цієї справи. У ній є щось таке, що приводить мене в захват. З вашого дозволу, полковнику, я залишу свого друга Вотсо-на й вас і прогуляюся з інспектором, щоб перевірити одне-два моїх припущення. За півгодини я знову буду з вами.

Минуло півтори години, перш ніж повернувся інспектор. Він був сам.

— Містер Холмс зараз розгулює по полю,— повідомив інспектор.— Він хоче, щоб ми усі четверо разом пішли до того будинку.

— До містера Каннінгхема?

— Так, сер.

— А навіщо? Інспектор знизав плечима.

— Не знаю, сер. Між нами кажучи, мені здається, що містер Холмс ще не зовсім одужав. Він весь час поводився дуже дивно, а зараз вкрай збуджений.

— Думаю, не треба хвилюватися через це,— сказав я.— Я не раз переконувався, що в його безрозсудностях завжди є метод.

— А дехто міг би сказати, що в його методі повно безрозсудностей,— пробурмотів інспектор.— Але він аж горить від нетерплячки, полковнику, і якщо ви готові, то швидше ходімо.

Ми побачили Холмса на полі, де він прогулювався, низько похиливши голову й застромивши руки в кишені штані".

— Справа стає дедалі цікавішою,— мовив він.— Вотсоне, наша поїздка в село — безперечний успіх. Я провів чудовий ранок.

— Ви, як я розумію, побували на місці злочину? — спитав полковник.

-: Так, ми з інспектором зробили невеличку розвідку.

— І є хоч якісь результати?

— Ну, ми побачили цікаві речі. Я розповім вам про все, що ми зробили, по дорозі. Передусім ми оглянули тіло того бідолахи. Він справді помер від револьверної рани, як і повідомлялось.

— Отже, ви в цьому сумнівалися?

— О, непогано самому все перевірити. Огляд не пропав марно. Потім ми розмовляли з містером Каннінгхе-мом та його сином, які показали точне місце, де вбивця переліз через живопліт, коли тікав. Це було надзвичайно цікаво.

— Природно.

— Потім ми зайшли до матері нещасного хлопця. Проте не змогли одержати від неї ніякої інформації, бо вона дуже стара й немічна.

— І який же результат ваших розслідувань?

— Переконання, що злочин дуже своєрідний. Може, оцей наш візит також чимось прислужиться, щоб ситуація стала зрозумілішою. На мою думку, інспекторе, ми обидва згодні з тим, що клапоть паперу в руці вбитого, де вказано точну годину смерті, має надзвичайно велике значення.

— Він повинен дати ключ, містере Холмсе.

— Він дає ключ. Хоч би який чоловік написав цю записку, він був саме той, хто підняв о тій порі Вілья-ма Кервена з ліжка. Але де ж основна частина записки?

— Я уважно оглянув землю, щоб знайти її,— сказав інспектор.

— Записку видерли з руки вбитого. Чому хтось так гаряче бажав заволодіти нею? Та тому, що вона його викривала. І що він повинен був з нею зробити? Найвірогідніше — сунути в кишеню, не помітивши, що ріжок залишився в затиснутих пальцях мертвого. Якби ми знайшли зниклу частину записки, то, зрозуміло, далеко просунулись би по шляху до розгадки таємниці.

— Це так, але як нам дістатися до кишені злочинця, не спіймавши його самого?

— Ну, над цим варто посушити голову. Потім існує ще одна очевидна річ. Записку було адресовано Вілья-му. Забрати її той, хто написав, не міг, оскільки, зустрівшись з Вільямом, передав би своє послання на словах. Хто ж тоді приніс записку? Чи вона надійшла поштою?

— Я навів довідки,— сказав інспектор.— Учора з вечірньою поштою Вільям одержав листа. Конверт він знищив.

— Чудово! — вигукнув Холмс, поплескуючи інспектора по спині.— Отже, ви вже бачили листоношу. З вами приємно працювати. А ось і сторожка, і якщо ви пройдете з нами, полковнику, я покажу вам місце злочину.

Ми проминули гарненький котедж, де жив убитий, і увійшли в обсаджену дубами алею, що вела до ошатного будинку в стилі королеви Анни з датою битви під Мольплаке над дверима. Холмс з інспектором повели нас навколо будинку, поки ми не підійшли до бічної хвіртки, відокремленої смужкою саду від живоплоту вздовж дороги. Біля дверей на кухню чергував полісмен.

— Відчиніть-но двері, констеблю,— звелів Холмс.— Так от, на тих сходах стояв молодий Каннінгхем і бачив звідти двох чоловіків, які билися саме тут, де ми зараз стоїмо. Старий містер Каннінгхем був біля отого вікна — другого ліворуч — і побачив чоловіка, що пробіг з лівого боку он того куща. Це ж саме побачив його син. Вони обидва впевнені в цьому — відносно куща. Потім містер Елік вибіг з будинку й став навколішки біля пораненого. Земля тут дуже тверда, як бачите, і ніяких слідів, які щось би нам підказали, немає.

Поки Холмс говорив, по садовій доріжці з-за рогу будинку вийшло двоє чоловіків. Один був похилого віку з владним обличчям, порізаним глибокими зморшками, і важким поглядом; другий — дженджуристий молодик, чиє веселе, усміхнене обличчя й показний одяг перебували в дивному контрасті з подією, що привела нас сюди.

— Ну як, все на тому ж місці? — спитав він Холм-са.— А я вважав, що ви, лондонці, ніколи не потрапляєте в складне становище. Мені здається, ви кінець кінцем не дуже вправні.

— О, ви повинні дати нам трохи часу,— добродушно відказав Холмс.

— Атож, він вам буде потрібний,— докинув молодий Елік Каннінгхем.— Це й не дивно, бо я не бачу, щоб у нас були хоч якісь ключі до справи.

— У нас є тільки один,— відповів інспектор.— Ми думаємо, що якби нам пощастило знайти... Боже мій! Містере Холмсе, що з вами?

Обличчя мого бідолашного друга раптом страхітливо змінилось. Очі закотились під лоба, усі риси звело судомою і, глухо застогнавши, він упав долілиць на землю. Перелякані раптовістю й гостротою припадку, ми перенесли Холмса на кухню, де він відкинувся на спинку великого стільця й кілька хвилин важко дихав. Нарешті, засоромлено вибачившись за свою кволість, звівся на ноги.

— Вотсон підтвердить вам, що я тільки що одужав після тяжкої хвороби,— пояснив він.— Але ще не позбувся цих раптових нервових припадків.

— Чи не одвезти вас додому моєю бідкою? — спитав старий Каннінгхем.

— Ну, оскільки я тут, мені хотілось би впевнитись в одній деталі. Ми можемо дуже легко перевірити її.

— Про що ви?

— Мені здається цілком можливим, що бідолаха Вільям прийшов сюди не до, а після того, коли зломщик заліз у будинок. Ви, з усього видно, вважаєте само собою зрозумілим, що грабіжник не побував у будинку, хоч двері й було зламано.

— Як на мене, то це не підлягає сумніву,— поважно мовив містер Каннінгхем.— Адже мій син Елік ще не міг спати і, безперечно, почув би, що хтось ходить.

— Де він сидів?

— Я сидів у кімнаті, в якій одягаюсь, і курив.

— Яке це вікно?

— Останнє ліворуч, за батьковим вікном.

— їв нього, і у вас, звичайно, горіли лампи?

— Безумовно.

— Отут приховано винятково дивовижну дрібничку,— посміхнувся Холмс.— Хіба це не дивно, що зломщик — до того ж зломщик, не позбавлений досвіду,— свідомо лізе в будинок у такий час, коли бачить по освітлених вікнах, що два члени родини ще на ногах?

— Очевидно, це був зухвалий злодій.

— Звичайно, якби справа не була такою неординарною, нам не довелось би просити вас розгадати її,— сказав містер Елік.— Але ваше припущення, що зломщик встиг обікрасти будинок перш ніж Вільям схопив його, на мою думку, вкрай абсурдне. Хіба ми не помітили б, що в будинку не все на місці і що деякі речі зникли?

— Це залежить від того, які саме речі,— відповів Холмс.— Ви повинні пам'ятати, що ми маємо справу з дуже своєрідним зломщиком, який, з усього видно, додержує в своїй роботі певної лінії. Подивіться, наприклад, який дивний набір речей він виніс із будинку Ектонів,— що ж там було? — клубок мотузки, прес-пап'є й бог відає, який ще непотріб!

— Ми до ваших послуг, містере Холмсе,— мовив старий Каннінгхем.— Усе, що запропонуєте ви або інспектор, буде неодмінно зроблено.

— Насамперед,— сказав Холмс,— я хотів би, щоб ви самі від себе визначили винагороду, бо поки офіційні особи домовляться про суму, мине якийсь час, а в такому ділі що швидше, то краще. Я тут накидав коротеньке зобов'язання і, якщо ви згодні, підпишіть його, будь ласка. На мою думку, п'ятдесяти фунтів цілком досить.

— Я охоче дав би п'ятсот,— мовив мировий суддя, беручи простягнуті Холмсом аркуш паперу й олівець.— О, тут не зовсім правильно,— додав він, пробігши очима документ.

— Я трохи квапився, коли писав.

— Бачите, ви починаєте: "Беручи до уваги, що у вівторок за чверть до першої години ночі було вчинено спробу..." і так далі. А насправді це трапилось за чверть до дванадцятої.

Мене дуже засмутила ця помилка, бо я розумів, як боляче повинен сприймати Холмс подібні похибки. Точність у всьому, що стосувалося фактів, була його характерною рисою, але недавня недуга виснажила його, і одного цього випадку було досить, щоб показати мені. що він ще далеко не той, що був колись. У першу мить Холмс явно розгубився, інспектор підвів брови, а Елік Каннінгхем зареготав. Старий джентльмен, проте, виправив помилку і повернув папір Холмсу.

— Віддайте це чимшвидше в газету надрукувати,— сказав він.— Я впевнений, що ідея у вас чудова.

Холмс дбайливо сховав папір у свій записник.

— А тепер,— мовив він,— було б справді добре всім нам разом пройтися по будинку й переконатись, що цей оригінальний нічний злодій таки нічого кінець кінцем з собою не прихопив.

Перш ніж увійти в будинок, Холмс уважно оглянув зламані двері. Не викликало сумніву, що в щілину було застромлено стамеску або міцний ніж і таким чином відсунуто заскочку замка.