Ранні журавлі - Сторінка 2

Чоботи тільки нові, хромові. Аджімурат перший добіг, кинувся батькові на шию й прилип, як учепився, так і не відпускав. А сам плаче/ аж захлинається, і все торочить:

— Ата, атаке, ата, атаке...1

Батько тулить його до себе, сльози на очах. Тут сусіди збіглися. Дивляться і теж плачуть. А мати, збентежена й щаслива, бігає навколо, хоче відірвати Аджімурата від батька: <

— Та відпусти ж ти батька! Годі. Не ти тільки. Дай же й іншим. Ну який же ти дурненький. Господи, подивися, оно прийшли привітатися...

А той хоч би що...

Султанмурат відчув, як щось зрушилося в ньому й гарячою набухлою грудкою підступило до горла. В роті стало солоно. А ще казав, що ніколи й нізащо не заплаче. Він зараз же взяв себе в руки. Стрепенувся.

А урок тривав. Інкамал-апай розповідала тепер уже про Яву, про Борнео, про Австралію. Знов-таки — чудові землі, вічне літо. Крокодили, мавпи, пальми й усілякі нечувані речі. А кенгуру — та це ж диво з усіх див! Дитинку в сумку на череві вкине й скаче з нею, носить її при собі. Придумала ж кенгуру, або, правдивіше, придумалося ж таке в природі...

От кенгуру він не бачив. Чого не бачив, того не бачив. А жаль. Зате слона, мавпу і —всяких інших звірів побачив зблизька. Руку простягнути — й дістанеш...

Того дня, коли батько сказав, що візьме його з собою до міста, Султанмурат не знав, куди себе подіти. Його розпирало від нетерпіння, від захвату, та от біда — сказати про це нікому не смів. Коли б довідався Аджімурат, зчинилося б велике ревище: чого йому, Султанмуратові, можна, а мені не можна, чого батько бере його з собою, а мене не бере? І що ти йому скажеш? І тому до непогамовної радості й чекання завтрашньої мандрівки примішувалося почуття якоїсь провини перед братом. І все ж дуже кортіло розповісти братикові й сестричкам про те, що мало бути. Дуже кортіло відкритися. Але батько, й особливо мати, суворо-пресуворо наказали не робити цього. Нехай менші довідаються, коли він уже буде в дорозі. Так краще. Насилу і він зумів перебороти себе, зберегти цей секрет. Мало не вмер, знемігся від таємниці. Зате того дня він був такий {старанний, такий слухняний, такий дбайливий і добрий

Ата, атаке — тато, таточко.

з усіма, як ніколи. Все робив, скрізь устигав. І теля перепнув, щоб паслося воно на іншому місці, й картоплю підгортав на грядці і матері допоміг прати, і найменшу, Алматай, умив, коли та впала в калюжу, і ще, й ще переробив багато всякої роботи. Коротше кажучи, того дня він був такий ретельний, що навіть мати не втерпіла, всміхнулася, хитаючи головою.

— Що це на тебе найшло? —— ховаючи усмішку, казала вона.— Коли б завжди такий — от щастя було б! Хоча б не зурочити! А може, не відпускати тебе до міста? Дуже вже ти в мене помічник хороший.

Та це вона так, до слова. А сама тісто поставила, коржів напекла в дорогу і всякої іншої страви наготувала. Масла стопила, також у дорогу, в пляшку налила.

Увечері всією сім'єю пили чай з самовара. Із сметаною, з гарячими коржами. Посідали надворі, під яблунею біля арика. Коло батька вмостилися менші — з одного боку Ад-жімурат, з другого — дівчатка. Мати чай наливала, а Сул-танмурат подавав піали, вугілля підкидав у самовар. З охотою все це робив. А сам собі думав, що зав.тра він уже буде в місті. Батько разів зо два підморгнув йому. Мало того — розіграв на очах у брата.

— А що, Аджіке,— сьорбаючи чай, звернувся він до молодшого сина,— Чорногривого свого не об'їздив ще?

— Ні, ата,— почав скаржитися Аджімурат.— Він такий вредний, бачу. Бігає за мною, як собачка. Я його годую, напуваю, один раз він навіть до школи прибігав. Стояв під вікном, ждав, коли я вийду на перерву, весь клас бачив. А сідати на нього не дозволяє, скидає зразу ж, та ще й хвицається...

— І немає кому допомогти тобі об'їздити його як слід? — поспівчував батько нібито так, між іншим.

— Я це зроблю, Аджіке,— з готовністю обізвався Сул-танмурат.— Обов'язково сам об'їжджу...

— Ура-а! — схопився з місця молодший.— Ходім!

— Ану 'лишень сядь на місце! — осмикнула його мати,— Сядь, не крутись. Поп'єте чаю, як люди, а тоді встигнете.

Мова йшла про віслючка-дволітка, Аджімуратового улюбленця. Весною торік подарував його дітям дядько по матері — Нургази. До літа віслючок дуже підріс, зміцнів. Пора було об'їжджати довговухого, щоб привчити до сідла, до роботи. В домашньому ж господарстві завжди потрібен підсобний ослик — то до млина, то по дрова, то підвезти всяку всячину. Тому й подарував його дядько Нургази. Та з першого дня заволодів осликом Аджімурат. Упертий, гамірливий хлопчик так доглядав ослика і піклувався про нього, що й не підступитись. Тільки що — не чіпайте ослика! Я сам його нагодую, я сам його напою. Одного разу брати навіть побилися за нього. Мати покарала старшого, бо перепало від нього молодшому. І відтоді затаїв образу Султан-мурат. Коли ж настала пора об'їжджати ослика, відмахнувся: якщо він твій, сам і об'їжджай, а мене не проси, мені діла до нього немає. Хоч саме в цьому ділі Султанмурат був мастак. З дитинства наловчився. Любив він приборкувати неуків. Це як боротьба, хто кого. Всіх сусідських лошат, бичків, віслючків об'їжджав завжди він. Молодняк звичайно навчає котрийсь із спритних хлопчиків. Дорослий чоловік не може через свою вагу. З таким проханням люди зверталися до Султанмурата шанобливо: "Султанмуратс, любий, як матимеш час, поїздь на нашому бичкові". Або: "Султане, дорогий, навчи уму-розуму нашого молодшого крикуна віслюка. Мусі не дає сісти на спину, кусається, б'ється. Крім тебе, ніхто не поладнає..."

От якої слави зажив він, а братові рідному відмовляв, ще й під'юджував, глузував, коли той разів зо два впав з любимого віслюка й набив синців на лобі. Дражнив Аджі-мурата:

— Він за тобою замість собаки слідком бігатиме! Ти ще наплачешся'з ним!

Ех, як негоже було, виявляється. Тільки тоді це зрозумів, коли батько натякнув. От у які дурні він пошився, з молодшим так недостойно рахунки зводив. І тепер, коли передбачалася поїздка до міста, про яку молодший не знав, Султанмурата гризла совість і таке каяття переповнювало, що ладен був прощення просити, ладен був зробити для брата що завгодно.

Попивши чаю, пішли разом з батьком на лужок за городами. Спершу зібрали все каміння навколо, поодкидали його далі. Потім загнуздали Чорногривого — так урочисто називав свого ослика Аджімурат. Батько держав Чорногривого за вуха, а Султанмурат приноровився накинути вуздечку.

Потім підперезав штани тугіше — діло ж бо мало бути нелегке. І тоді почалася циркова вистава. За час привільного життя під опікою Аджімурата Чорногривий устиг, виявляється, погану звичку набути. Одразу почав хвицатися, скидати задом, шарахатися на всі боки. Знав уже, хитрун, як кидати вершника. Та не знав він, з ким діло має. Султанмурат падав, однак не барився, зразу ж схоплювався, вискакував на ходу, лягаючи животом на хребет Чорногривого, ще прийом—і опинявся верхи на ослі. Той знову бунтувати, знову падіння, знову спроба...

У Султанмурата все це виходило спритно й навіть весело. Річ у тім, що треба знати, як падати! Чому люди кажуть, що, впавши з віслюка, заб'єшся дужче, аніж коли беркицьнеш з коня чи з верблюда? Здавалося б, мало бути навпаки. Секрет полягає в тому, що, падаючи, треба приземлитися на руки. Висота падіння з коня, надто з верблюда, дає можливість потерпілому зорієнтуватися. З віслюка недосвідчений верхівець падає мішком, не встигає навіть отямитись.

Султанмурат знав це з власного досвіду. За нього не було чого боятися. Розшумілися, розвеселилися, розгаласувалися. Батько вхопився за живіт, реготав до сліз. На гамір позбігалися хлопчаки. В одного з них була собака, їй здалося, що й вона також повинна взяти участь у цій метушні, і заходилася, гавкаючи, ганятися за Чорногривим. Той з переляку ще дужче припустив, а Султанмурат, на завидки всім, почав показувати джигітівку, як тсоавіахімівці. На ходу зіскакував з Чорногривого і знову вискакував на нього, зіскакував і знову вискакував...

Отак до війни кавалеристи-тсоавіахімівці тренувалися на луках біля сільради. А' свої аїльні джигіти навчались після роботи. Лозу рубали на скаку. На бігу зіскакували з сідла і знову вискакували. їх нагороджували значками. Гарні були значки, на ланцюжках, гвинтиками прикручувалися. Заздрили хлопці. Завжди збігалися подивитись, як тсоавіахімівці джигітували. Де ж вони тепер? На конях чи в окопах? Кінноту, кажуть, уже не застосовують на війні.:. ї

І, глянувши за вікно, Султанмурат подумав^ що коні ще ж і мерзнуть узимку, а от для танка і холод байдужий. І все ж — кінь ліпше!

...Ой, потішалися тоді. Незабаром Чорногривий почав скорятися. Збагнув, що вимагали від нього: ступою ходив, риссю ходив, по кругу ходив і прямо...

— А тепер сідай,— покликав Султанмурат брата,— їдь, усе гаразд!

Розшарівся від гордощів Аджімурат, пристукнув Чорногривого п'ятами, то туди, то сюди проїжджався — всі тепер бачили, який у нього вмілий агай як тут було не похизуватися!

Вечір настав світлий, довго не сутеніло. Додому повернулися задоволені, хоч і стомлені. Аджімурат верхи на Чорногривому в'їхав у двір, щоб побачила мати.

Він одразу заснув після того, нічого не підозрюючи. А Султанмуратові не спалося. Думав про те, як завтра опиниться в місті, що там побачить, що його чекає. Засинаючи, чув, як неголосно перемовлялися батько з матір'ю.

— Я взяв би й меншого, удвох їм було б веселіше,— казав батько,— та тільки місця нема на тій чортовій бричці. Сидиш на самісінькому передку, впритул до бочки. А дорога далека, задрімає малий та ще впаде під колеса.

— Що ти! — перелякалася мати.— Не дай боже, і не здумай, не треба,— зашепотіла вона.— Іншим разом колись, устигне. Нехай підросте. Ти й за цим дивись добре. Думаєш, великий, куди там...

Солодко поринав у сон Султанмурат, солодко було чути, як тихо розмовляють між собою батько й мати, солодко було думати, що вранці, рано-рано вранці їм виряджатися у путь-дорогу...

І, вже засинаючи, звідав він завмираючим серцем невимовну втіху польоту. Дивно, звідки він знав, як треба літати. Ходити, бігати, плавати притаманно людині. А він летів. Не зовсім як птах. Птах махає крилами. А він лише розставив руки й ворушив кінчиками пальців.