Расмус-волоцюга - Сторінка 3

- Астрід Ліндгрен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ясна бавовняна сукня теж була дуже гарна, широко обшита знизу мереживом, і, висідаючи з брички, пані притримувала її маленькою білою ручкою. Расмусові здавалося, що вона така гарна, як добрі феї в казках. Низенький пухкий чоловічок, що допомагав їй висісти з брички, не був такий гарний. У ньому не було нічого казкового, зате він мав крамницю, повну солодцевих паличок і карамельок, а це багато важило.

Пані з парасолькою зайшла дрібним легеньким кроком у браму, яку чоловік притримав для неї. Расмус нахилився скільки міг, щоб не пропустити жодної дрібниці з її казкової зовнішності. А що, коли б така пані була його матір'ю, як би він себе почував?

— Мати, — стиха промовив Расмус, ніби на пробу. — Мати.

О, якби й сьогодні ще був його день дивовиж! Тоді ця гарна пані зрозуміла б, що з усіх дітей, з цілого притулку він найкращий і треба взяти собі за дитину саме його. Тоді вона" сказала б, тільки-но побачивши його: "О, дивись, тут є саме такий хлопчик із рівним чубом, якого ми хочемо мати за сина". І купець кивнув би головою і сказав би: "Так, він якраз пасуватиме до крамниці, мабуть, зможе обслуговувати відділ карамельок".

І коли панна Шуліка захотіла б забрати його до своєї кімнати й дати йому різок, купець сказав би: "Будь ласка, не чіпайте нашого хлопця".

Потім вони відразу забрали б його з собою в бричку і він тримав би ту гарну пані за руку, а Шуліка зі своєю різкою зупинилася б біля брами і аж рота роззявила б з подиву. І слухала б, як віддаляється стукіт копит, коли бричка вирушила б у дорогу. А потім уже нічого не чула б і, сплакнувши, сказала б: "Ну, от і поїхав Расмус!"

Він зітхнув. Якби ж то не було на світі стільки кучерявих дівчат! Грети, і Анни-Стіни, і Ельни — аж трьох у самому лише їхньому притулку. І ще Елін, але вона трохи чудна, тож її, мабуть, вони не захочуть.

Він квапливо зліз із дерева. Купець із дружиною були вже на подвір'ї і кожної миті могли наштовхнутися на кучеряву дівчину. Треба хоч показатися раніше, тоді нехай самі прикидають, чи він їм годиться.

Расмус рішуче рушив на подвір'я, де панна Шуліка саме вітала прибулих.

— Ходімо, вип'ємо кави в садку й тим часом побалакаємо, — мовила вона всміхаючись до гостей усім обличчям. — Ви посидите й поглянете на дітей.

Гарна пані також усміхалася, але усмішка в неї була якась несмілива. Вона боязко скинула очима на дітей.

— Так, ми поглянемо, кого б…

Чоловік підбадьорливо поплескав її по плечі.

— Авжеж, авжеж, — мовив він, — усе буде добре. А поки що справді ходімо вип'ємо кави.

Діти гралися у м'яча на майданчику поряд. Їм наказано гратися, і вони гралися. Але то була жалюгідна гра, до якої ніхто не мав охоти. Хіба кортітиме гратися, коли, може, майбутнє кожного з них залежало від того, як він цього ранку поводився, який мав вигляд. Діти крадькома позирали на тих, що сиділи біля столика під бузковим живоплотом. Над майданчиком нависала глуха тиша. Ніхто не сперечався, ніхто не сміявся, чути було тільки стукіт, коли хтось підгилював м'яча, і цього літнього ранку той стукіт здавався якимось дивно прикрим.

Боязко, мов ягня, що відбилося від отари, Расмус скрадався за живоплотом. Він не знав, що панна Шуліка та її гості розташувалися біля садового столика, а коли помітив їх, було вже пізно повертати на іншу стежку. Довелося пройти повз них. Расмус ступав на диво негнучкими ногами, тіло його було вкрай неповоротке. Він крадькома зиркнув на Шуліку, бо опинився дуже близько від неї, так близько, що аж неприємно, і спіткнувся, кваплячись якнайшвидше дійти до дітей на майданчику та змішатися з ними. Він похапцем глянув і на гарну пані. Тієї самої миті вона підвела на нього очі. Від її погляду Расмус ніби задерев'янів. Він стояв, не годен зрушити з місця, тільки розгублено дивився на неї.

— Расмусе, — гостро почала панна Шуліка, але стрималась. Як не як, а її гості приїхали дивитися на дітей.

— Тебе звати Расмусом? — спитала гарна пані. Расмус не міг говорити, лише кивнув головою.

— Хоч би ти вклонився, коли до тебе звертаються, — підказала йому панна Шуліка.

Расмус почервонів і швидко вклонився.

— Хочеш тістечка? — спитала купчиха й узяла одне тістечко з хлібниці.

Расмус кинув швидкий погляд на панну Шуліку. Він не знав, чи йому треба взяти ласощі, чи відмовитись.

Панна Шуліка кивнула головою, — і він узяв тістечко.

— Хоч би ти вклонився, коли береш гостинця, — знов нагадала панна Шуліка.

Расмус почервонів ще дужче і вклонився вдруге. Він нерішуче стояв на місці. Що йому робити далі? Чи йти, чи залишитися тут? їсти тістечко він також не зважувався.

— Біжи гратися, — мовила панна Шуліка, і Расмус помчав від неї, як вихор.

Він сів на моріжку біля майданчика й заходився їсти тістечко. На душі в нього було сумно. Адже він повівся, як бовдур, навіть не знав, що треба вклонитися. Тепер купчиха, певне, думає, що він якийсь пришелепуватий.

Сонце підбивалося дедалі вище. Стояв ясний літній день, та ще й не треба було йти полоти картоплю. Проте для дітей із Вестергаги цей день однаково був важкий, сповнений болісного чекання. Вони скоро перестали гратися в м'яча, жодне не мало більше сили вдавати, що гра його розважає. Діти не знали, як використати несподіваний вільний час, який триватиме рівно доти, доки ті, що приїхали, когось виберуть. У дітей ще не було такого тяжкого ранку. Вони пригнічено стояли купками на майданчику і крадькома пасли очима пані з парасолькою, її чоловік і далі сидів біля столика й читав газету, отже, вибирати явно мала вона. І вона ходила від однієї купки до другої, розмовляла з кожним по черзі, трохи силувано, трохи несміливо, властиво, не знаючи, про що говорити з цими бідолашними дітьми, що так чудно дивилися на неї.

Найжалісливіше з усіх дивився той хлопчик, що звався Расмус. У його очах немовби світилось благання, в темних очах, надто великих для його худенького веснянкуватого личка.

Але й багато інших дітей жалісливо просили очима звернути на них увагу. Серед них і он та дівчинка, мила пухкенька дівчинка з рум'яними щічками й хмарою ясного кучерявого волосся над лобом. Її не можна було не помітити, бо вона вперто трималася гості, хоч куди б та йшла. Мала простодушна істота, єдина з дітей, що зважувалась відповідати, коли до неї всміхалися.

Пані з парасолькою підбадьорливо погладила її по щоці.

— Як тебе звати, дитино?

— Грета, — відповіла дівчинка з білявими кучерями і зграбно присіла в поклоні. — Яка у вас, тітко, гарна парасолька.

Тітка махнула парасолькою, їй самій вона здавалася гарною. Але скінчилося тим, що парасолька впала на траву. І не встигла гостя нахилитися по неї, як Грета вже була там. І не лише Грета. Расмус стояв зовсім поряд, якомога ближче до гарної пані, й тепер кинувся до парасольки. О, нарешті він покаже, що теж може бути чемний!

— Пусти! — крикнула Грета й смикнула парасольку до себе.

— Ні, я… — почав Расмус.

— Пусти! — Грета знов смикнула парасольку.

І раптом Расмус нажахано застиг із держаком від парасольки в руці. Решта її залишилася в Грети. Вона також завмерла з ляку. А коли нарешті збагнула, що сталося, то гірко заплакала.

Тієї миті надбігла панна Шуліка.

— Ти знов щось накоїв, Расмусе! — крикнула вона. — Ти сьогодні наче сказився. Коли ти вже навчишся поводитись так, як люди!

Расмус почервонів, мов рак, очі йому з образи й відчаю затуманили гарячі сльози. Купчиха й сама відчула себе нещасною, побачивши таке велике дитяче горе.

— Нічого, це не біда, — лагідно мовила вона, — держак можна знов прикрутити. Мій чоловік зараз усе зробить.

Вона взяла свою розшарпану парасольку і квапливо подалася до чоловіка, що й досі не встав з-за столика. Грета похапцем витерла сльози й побігла за нею, мов цікаве цуценя. Вона стала за кілька кроків і пильно спостерігала, як купець прикрутив держака й парасолька знов стала ціла.

— Як гарно, що її можна полагодити, — вдоволено мовила Грета. Вона всміхнулась, і її ясне кучеряве волосся замерехтіло на сонці.

А Расмус зник. Він подався зі своїм соромом і легкодухими слізьми до відходка. То був спокійний притулок для поранених душ, найкращий сховок для їхнього горя. В купі понадриваних газет завжди можна було прочитати щось цікаве й на хвилину забути про всіх гарних купчих у цьому жорстокому світі й про мереживні парасольки. Расмус сидів у глибокій задумі й читав. І справді, йому пощастило — в газеті таки було щось цікаве. Витріщивши очі, він читав по складах те, що там було написане:

"Напад на фабрику в Санде.

Страхітливий напад стався вчора на фабриці в Санде. Двоє замаскованих чоловіків удерлися до контори фабрики і, погрожуючи пістолетами, змусили службовця віддати їм гроші з каси, призначені на тижневу платню робітникам. Після цього грабіжники зникли, не лишивши по собі жодних слідів".

Расмус уявив собі замаскованих грабіжників і аж затремтів з хвилювання. Тієї миті він зовсім забув про купчиху.

Та коли купець із дружиною через дві години від'їздили з Вестергаги, він стояв біля брами й довго дивився вслід бричці. На задньому сидінні видно було Грету, її ясна голова витикалася поряд із блакитним капелюшком, оздобленим білими перами. Ось Грета й поїхала… І напевне тримала за руку гарну пані. Ось вона й поїхала.

Розділ третій

— Що ти тепер скажеш? — мовив Гуннар, коли бричка зникла. — Вони завжди вибирають дівчат із кучерявим волоссям, я ж тобі казав.

Расмус кивнув головою. Так воно й було. Хлопці не мали жодної надії, якщо поблизу були кучеряві дівчата.

А все ж таки невже зовсім неможливо, щоб десь на світі знайшлася людина, яка захотіла б мати за дитину хлопчика з рівним чубом? Хтось єдиний… десь… далеко за поворотом дороги.

— Слухай, я знаю, що треба зробити, — жваво сказав Расмус. — Треба втекти звідси й самому напитати собі батьків.

— Як це? Яких батьків? Гуннар нічогісінько не розумів.

— Таких, що захочуть тебе. Коли не буде з кого вибирати, їм доведеться взяти тебе, хоч ти й не кучерявий.

— Ти таки йолоп, — мовив Гуннар. — Уявляю собі, як ти пішов би до Шуліки й сказав: "Вибачте, я сьогодні не можу полоти картоплю, бо мені треба йти напитати когось, хто б захотів узяти мене за дитину".

— Сам ти йолоп. Звичайно, треба йти, не спитавшись Шуліки. Втекти звідси, збагнув?

— Аякже, тікай, — мовив Гуннар. — Ти любесенько вернешся, коли зголоднієш, і якщо досі тобі не давали різок, то тоді неодмінно дадуть.

Коли Гуннар згадав про різки, Расмус здригнувся.