Расмус-волоцюга - Сторінка 4

- Астрід Ліндгрен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Як можна було забути про те страхіття, що чекало на нього? Адже панна Шуліка мала дати йому різок, він був майже певен цього. Від цієї думки Расмус весь похолов.

— Ходімо краще гратися в м'яча, — сказав Гуннар. — Ти ж бо не думаєш тікати зараз?

Гуннар поклав йому руку на плече. Він був добрий, і його рука ніби захищала Расмуса. Йому полегшало, і він пішов із Гуннаром на майданчик.

Там усі оточили колом Великого Петера, що манірно всміхався й дріботів ногами, вдаючи з себе купчиху.

— Як тебе звати, дитино? — мовив він і погладив Елува по голові. — Тобі ж гарно у Вестергазі, правда? Ти бачив колись машину? Ти мочишся в штанці?

Ніхто не чув, щоб останні слова купчиха справді казала, а проте всі вдоволено зареготали. Приємно було познущатися з тієї пані, яка принесла їм стільки таємного хвилювання й стільки таємної туги і яка більше ніколи не повернеться, з пані, яка приїздила в гарному блакитному капелюшку і з мереживною парасолькою.

— Ану гляньте на хлопця з шапликом! — вигукнув Великий Петер, коли Расмус із Гуннаром підійшли до гурту. — Які штуки з водою ти думаєш показати завтра Шуліці?

Расмус не мав ніякого бажання говорити про штуки з водою, та коли вже Великий Петер зласкавився звернутись до нього, треба було показати себе.

— Та, мабуть, попрошу в садівника шланга й добряче поллю її, — зарозуміло відповів він.

Усі схвально засміялися, і підбадьорений Расмус повів далі:

— Або роздобуду пожежну помпу і як слід обмию її. Дивно, що ніхто не засміявся з цих його слів. Діти раптом заніміли, тільки дивилися на щось позад Расмуса. В нього прикро залоскотіло в животі. Він і собі обернувся глянути, що там таке.

То була Шуліка. Шуліка в чорному плащі з буфами на рукавах і в ошатному капелюшку на голові. Тітка Ольга казала, що вона мала йти до священика на каву… Господи боже, чого ти привів її сюди саме цієї миті?

— Он що, ти мене як слід обмиєш, — мовила панна Шуліка зовсім не сердито — здавалося, це її навіть розважало. — З'явишся завтра до мене в кімнату о восьмій годині, й побачимо, хто кого обмиє.

— Добре, шанно Пуліко… — плутаючи слова, відповів Расмус. Він не тямився з ляку.

Панна Шуліка втомлено похитала головою.

— "Шанно Пуліко"… Просто не збагну, що сьогодні з тобою діється, Расмусе.

І вона пішла. Тепер Расмус знав, що його ніхто не врятує. Він напевне пропав, пропав навіки. Різок йому не минути, та він і визнавав, що заслужив їх. Не можна було безкарно наробити за один день стільки дурниць.

— Пусте, вона б'є не дуже боляче, — спробував його втішити Великий Петер. — Це зовсім не страшна кара. Нема тобі чого хнюпитись.

Та Расмуса досі ще не били різками, і він був певний, що не витримає такої кари. Нізащо в світі не витримає. Ох, чому він не сидить поряд із купчихою і не їде геть із Вестергаги! Отже, якщо все зважити, для нього лишається тільки одне — тікати. Він не переживе ночі з думкою про те, що вранці доведеться йти до панни Шуліки, щоб вона відшмагала його. Але ж не вирушить він у дорогу сам! Із ним мусить піти й Гуннар… мусить! Він побалакає з Гуннаром, проситиме і благатиме його, щоб той тікав разом із ним. Не можна гаяти часу. Годин за дві їм треба вже вирушати.

Нарешті цей довгий день скінчився. Пора було йти спати, але ніхто не квапився лягати. Панни Шуліки не було, і чергувала тітка Ольга. А діти її не слухали. Дівчатка ще скорилися, коли вона гримнула на них, але хлопців їй довелося заганяти в ліжко, мов упертих бичків. Нікому не хотілося заходити в спальню й лягати, коли надворі стояв такий чудовий, ясний літній вечір.

Расмус весь час тримався біля Гуннара і, коли вони роздягалися, прошепотів йому:

— Гуннаре, я вирішив тікати цієї ночі. Ти ж підеш зі мною?

У відповідь той дав йому доброго штовхана і сказав:

— Не верзи дурниць. Чого тобі тікати?

Расмус не хотів признаватись, що злякався різок, тому відповів:

— Досить із мене цього притулку. Я хочу пошукати собі іншого місця.

— Ну що ж, тікай, — спокійно мовив Гуннар. — Тільки шкода мені буде тебе, коли ти повернешся.

— Я ніколи не повернуся.

Його слова забриніли моторошно. Расмус сам здригнувся, коли їх вимовив. Він жив у Вестергазі з самого малку, не пам'ятав жодної іншої домівки й жодної матері, крім панни Шуліки. Справді страшно було собі уявити, що він має зникнути назавжди. Та й не міг він собі уявити, що вже не побачить Шуліки. Не тому, що любив її, а однаково… Колись, кілька років тому, одного вечора, як Расмусові стріляло у вусі, вона взяла його на коліна. Він був прихилився до її плеча, і вона заспівала йому: "Немає кращого на світі". Він тоді так любив її, ще довго любив і навіть мріяв, щоб у нього знов почало стріляти У вусі. Але у вусі йому вже не стріляло, панна Шуліка більше не турбувалася про нього і майже ніколи не гладила по голові, коли ввечері робила обхід. А тепер вона хоче відшмагати його. Буде більше ніж справедливо, як він утече. А однаково… Йому самому здавалися страшними слова: "Я ніколи не повернуся".

Та ще й Гуннар. Каже, що не тікатиме з ним. Отже, Расмус і його більше ніколи не побачить. А це найгірше з усього. Уявити собі, що він не побачить більше Гуннара, найкращого свого приятеля! їхні ліжка стояли поряд, вони сиділи в школі на одній лавці й колись стали побратимами: за курником прокололи собі пальці і змішали свою кров. А тепер Гуннар не хоче тікати з ним! Расмус аж розсердився на нього.

— Ти що, думаєш справді обрости мохом у Вестергазі?

— Ми побалакаємо про це, коли ти повернешся, — відповів Гуннар.

— Я ніколи не повернуся, — запевнив його Расмус і від своїх слів знов здригнувся.

Того вечора у спальні було гамірно. Адже Шуліка пішла в гості, а з тітки Ольги можна скільки завгодно варити воду, сказав Великий Петер. Хлопці билися, жартували, викидали різні коники і все не хотіли лягати, аж поки з'явилася тітка Ольга, червона з люті, й заявила, що розкаже все панні Шуліці. Тоді вже довелося залізти в ліжка. Але й там не обов'язково було спокійно лежати і чекати сну.

— Я королівської крові, — почав Альбін у своєму кутку. Він завжди так починав, тому його прозвали "Альбін королівської крові". Він запевняв, що його батько походить із королівської родини й що сам він опинився у Вестергазі помилково.

— Опинився тут, як був іще гарненьким немовлям, — сказав він. — Та коли я виросту, то знайду свого батька, і тоді побачимо, чия правда. Той, хто був до мене добрий, отримає подарунки, багато різних подарунків.

— Дякую, ваша величносте, — мовив Великий Петер. — Розкажіть, що ми отримаємо.

Вони постійно поверталися до цієї гри. Ніхто, крім самого Альбіна, не вірив, що він королівської крові, й ніхто, крім того ж таки Альбіна, не вірив, що він колись зможе подарувати комусь бодай п'ять ере. Та всі діти мріяли про речі, яких вони ніколи не мали й ніколи не отримають, тому залюбки слухали, як Альбін, лежачи в ліжку вечорами, роздаровував праворуч і ліворуч велосипеди, книжки, веселі ігри.

Расмусові також подобалася ця розвага, та сьогодні в нього було тільки одне бажання: щоб усі якнайшвидше поснули. Його ніби напала якась сверблячка. Наче всі неприємності того дня залізли йому під шкіру і ятрили її, підганяли його, щоб він швидше вирушав. За відчиненим вікном стояла ясна літня ніч. Усе огорнула глибока тиша, і в тій тиші не було ніяких різок, що їх треба боятися. І, може, десь там, ген далеко, для хлопчика-сироти з рівним чубом було краще місце, ніж Вестергазький притулок.

Расмус на хвилину задрімав, але прокинувся від власного неспокою і відчув, що пора йти. У спальні тепер було тихо. Тільки Елув, як звичайно, хропів і тихо сопіли інші хлопці. Расмус обережно підвівся з постелі й перебіг очима по рядах ліжок, щоб переконатися, чи всі сплять. Хлопці спали. Альбін королівської крові уві сні щось мурмотів. Еміль кидався, як завжди, але всі спали. Навіть Гуннар. Його скуйовджена голова тихо й мирно лежала на подушці. Його не турбувало те, що цієї хвилини з Вестергазького притулку зникає його найкращий приятель. Расмус зітхнув. Як Гуннар зажуриться, коли прокинеться вранці й побачить, що Расмус справді втік! Він не сказав би так спокійно: "Що ж, тікай", — якби щиро повірив, що Расмус таки надумав утекти. Він не розумів, що Расмус мусив тікати, бо це легше, ніж різки. Расмус знову зітхнув. Інші хлопці, звичайно, вважали, що різки — не таке страшне лихо, щоб через них переживати. Це тільки він волів би, ну майже волів би померти, ніж дістати різок.

Він якомога тихіше виліз із постелі й одягнувся. Серце в нього стукотіло якось дивно, ноги теж були якісь дивні, вони напевне не хотіли тікати, а то чого б так тремтіли.

Расмус засунув руку в кишеню. Там він тримав черепашку й монету. П'ять ере — не такий великий скарб, щоб пускатися з ним у дорогу, але… принаймні з голоду не помреш. Булочку й чашку молока він завжди може на них купити. Черепашка була гарна й прохолодна на дотик, але за неї нічого не купиш. Її він залишить. Черепашку візьме Гуннар на пам'ять про свого навіки відданого приятеля з сирітського притулку. Коли він уранці прокинеться, Расмуса тут уже не буде, але на краєчку його ліжка лежатиме гарна-прегарна черепашка.

Расмус проковтнув клубочок у горлі й поклав черепашку на краєчок свого ліжка. Він трохи постояв, стримуючи плач і дослухаючись до глибокого подиху Гуннара. Тоді простяг руку до його голови на подушці й обережно погладив брудним, потрісканим вказівним пальцем його шорсткого чуба. Властиво, не погладив, він тільки хотів доторкнутися до свого найкращого приятеля востаннє, бо вже ніколи більше не доторкнеться.

— Прощавай, Гуннаре, — тихо промурмотів він.

І тихо рушив босоніж до дверей. Там він зупинився й прислухався. Серце в нього калатало в грудях. Потім він відчинив двері рукою, що з напруження вкрилася холодним потом, і знов зупинився, лаючи двері, які так страхітливо рипіли.

Сходи вниз до кухні теж рипіли. Ох, якби зараз надійшла панна Шуліка, що б він їй сказав? Що в нього болить живіт і йому треба вийти? Ні, так легко панну Шуліку не обдуриш.

Не завадило б узяти з собою якихось харчів. Расмус поторсав двері до комори. Замкнені. Хлібниці в кухні теж виявилися прикро порожні. Він знайшов тільки маленьку жалюгідну скоринку і сховав її до кишені.

Тепер можна й вирушати.