Ресторан на краю всесвіту - Сторінка 32

Але ми спробуємо, бо це геніальне безглуздя. Ну, давай, берися до роботи.

Сонце шанобливо сховалося за хмару. На землю впало кілька сумних крапель дощу.

Вони зібрали докупи усі літери і вкинули їх до торбини. Потім старанно перемішали.

— Гаразд, — скомандував Форд, — а тепер заплющуй очі і діставай по одній. Ну ж бо, швидше.

Артур заплющив очі і просунув руку у імпровізовану торбинку, наповнену камінцями з нашкрябаними на них літерами. Він поворушив їх пальцями, два з них витягнув і передав Фордові. Той поклав їх перед собою на землю.

— Щ, — оголосив Форд, — літери Щ і О... Що!

Він заморгав.

— Мені здається, виходить! — сказав він.

Артур дістав ще три.

— О, Т, Р... ОТР. А може, й не виходить нічого, — розчаровано сказав Форд.

— Ось тобі ще три.

— И, М, А... ОТРИМА... Боюся, що це не тримається купи.

Артур дістав з торбинки ще три камінці. Форд прилаштував їх також.

— Є, М, О, отримаємо... Отримаємо! — радісно заволав Форд. — Виходить.

Важко повірити, але все-таки виходить!

— Ось ще! — Артур став гарячково один за одним добувати камінці.

— Я, К, Щ, О, — вслух називав літери Форд, — П, О, М, Н, О, Ж, И, Т, И... що отримаємо, якщо помножити... Ш, І, С, Т, Ь... шість... Н, А... на... шість на... Що отримаємо, якщо помножити шість на... Д, Е, В, Я, Т, Ь... шість на дев'ять... — він замовк. — Ну ж бо, далі.

— Це все, — відповів Артур, — це все, що було.

Він був у замішанні.

Він знову заглянув до зав'язаного вузлика, але там більше не залишилося літер.

— Хочеш сказати, що це й усе? — запитав Форд.

— Виглядає на те,

— Шість на дев'ять. Сорок два.

— Авжеж. Це все, що було.

РОЗДІЛ 34

Сонце вийшло з-за хмар і усміхнулося до них. Заспівала пташка. Теплий вітрець подув між деревами і захитав голівками квітів, розносячи їхні пахощі, над головами продзижчала комаха. Вона летіла робити те, що зазвичай роблять комахи пополудні. Між деревами почулися голоси, а через кілька секунд з гущавини вийшли дві дівчини, які зупинилися як укопані, помітивши Форда Префекта і Артура Дента, які, здавалося, качаються по землі від болю, але насправді корчилися від беззвучного сміху.

— Ні, не йдіть, зачекайте, — Фордові вдалося промовити між приступами сміху. — Зараз ми будемо до ваших послуг.

— Що сталося? — запитала одна з дівчат.

Вона була вища і стрункіша, ніж її приятелька. На планеті Голгафрінчам вона була молодшим працівником відділу кадрів, але їй не дуже подобалася ця робота.

Форд взяв себе в руки.

— Вибачте, — сказав він, — і привіт. Ми тут з товаришем розмірковували про сенс життя. Досить-таки легковажна справа. — А, це ви, — впізнала його дівчина, — сьогодні пополудні ви таку виставу влаштували. Спочатку було навіть весело, але потім ви трохи переперчили.

— Справді? Зрештою, так усе було.

— І чому так повелися? — запитала друга дівчина. Вона була нижчого зросту з кругленьким личком. На планеті Голгафрінчам вона працювала керівником художнього відділу у невеликій рекламній компанії. Хоча тут доводилося миритися з нестатками, але щовечора вона дуже міцно засинала з почуттям вдячності за те, що, прокинувшись уранці, вона може зіткнутися з чим завгодно, але тільки не ще з однією сотнею обридлих фотографій з тюбиками зубної пасти на них.

— Чому? А просто так. Можете мені повірити, — весело відповів Форд Префект. — Приєднуйтеся до нас. Мене звати Форд, а це — Артур. Ми якраз збиралися побайдикувати, але це може зачекати. Дівчата запитально подивилися на них.

— Мене звати Агда, — сказала висока дівчина, — а її — Мелла.

— Привіт, Агда, привіт, Мелла, — сказав Форд.

— А ти ніколи не розмовляєш? — запитала Артура Мелла.

— Чому ж ні, — усміхнувся Артур, — але не так багато, як Форд.

— Це добре.

Вони трохи помовчали.

— А що ти мав на увазі, — запитала Агда, — коли говорив щось про два мільйони років? Я ніяк не могла второпати, про що ти говориш.

— А, це? — сказав Форд. — То просто дурниця.

— Йдеться тільки про те, що ця планета буде знищена для будівництва гіперпросторової магістралі, — стенувши плечима, сказав Артур. — Але до цього ще два мільйони років, та й, зрештою, що можна вимагати від вогонів.

— Хто такі вогони? — запитала Мелла.

— Та ти їх все одно не знаєш.

— Звідкіля ви це взяли?

— Та не беріть у голову. Це щось схоже на сновидіння з минулого або з майбутнього, — Артур усміхнувся і відвернувся.

— А вам не здається дивним, що ви постійно говорите про якісь безглузді речі? — запитала Агда.

— Послухайте, вам краще забути про це, — сказав Форд, — забути про все. Усе це дурниці. Погляньте навколо, який чудовий день. Втішайтеся ним. Насолоджуйтесь сонцем, зеленню пагорбів, річкою у долині, багряними лісами.

— Навіть якщо це тільки сон, — сказала Мелла, — то жахливо знищувати планету, щоб побудувати якусь там магістраль.

— О, мені траплялося чути ще страшніші історії, — Сказав Форд. — Я читав про одну планету у сьомому вимірі, яку використовували як кульку для гри на більярді у міжгалактичному барі. Її загнали в чорну діру. Загинуло десять мільярдів людей.

— Це ж божевілля, — вигукнула Мелла.

— Так, до того ж це принесло гравцеві тільки тридцять очок.

Агда і Мелла перезирнулися.

— Слухайте, — сказала Агда, — сьогодні увечері після засідання комітету буде вечірка. Можете піти з нами, якщо ви не проти.

— Гаразд, — відповів Форд.

— Із задоволенням, — докинув Артур.

Через кілька годин Артур і Мелла сиділи поруч і спостерігали, як над темно-золотими верхівками дерев піднімається місяць.

— Оця історія про знищення планети... — почала Мелла.

— Так, через два мільйони років.

— Ти говорив так, наче ти й справді думаєш, що це правда.

— Так. Я справді думаю, що це так. Бо я був на місці подій.

Вона похитала головою у замішанні.

— Ти дуже дивний, — сказала вона.

— Ні, я звичайнісінький, — відповів Артур. — Просто зі мною сталися дуже дивні пригоди. Можна сказати, що цей світ настільки дивний для мене, що я сам собі видаюся чужинцем у ньому.

— А інша планета, про яку розповідав твій товариш, та, яку закинули у чорну діру?

— А, про неї я нічого не знаю. Нагадує оповідання, вичитане з книжки. Звучить, наче історія з книжки.

— З якої книжки?

Артур подумав.

— "Путівник по Галактиці для космотуристів", — зрештою сказав він.

— А що це за книжка?

— Це книжка, яку я сьогодні ввечері викинув у річку. Не думаю, що вона мені ще колись знадобиться, — відказав Артур Дент.

ВСЕСВІТ. — 1996.— № 3.

НАСАДА Павло, переклад з англійської, 1996.