Ресторан на краю всесвіту - Сторінка 4

- Дуглас Адамс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Хіба це достойне заняття для вихідця з роду Бібльброксів?

— Як то не достойне? Я був президентом! Усієї Галактики!

— Мале самозакохане щеня.

Зафод розгублено заморгав.

— Ей, ну, ти що собі гадаєш, чоловіче? Тобто я мав на увазі, дідусю.

Згорблена невисока постать із суворим виглядом наблизилася до свого правнука і поплескала його по коліні. Це нагадало Зафодові, що він розмовляє з привидом, бо він зовсім не відчув дотику.

— І ти і я, ми обидва знаємо, що означає бути президентом, юний Зафоде.

Ти знаєш, тому що був ним, а я знаю, бо я уже мертвий і мій теперішній стан дає мені чудову можливість бачити усе так, як воно є насправді. У нас є навіть вислів: "Живі не вміють скористатися життям".

— Ага, — ображено відповів Зафод, —. дуже гарно. Яка глибока думка.

Зараз мені тільки афоризмів не вистачало.

— П'ятдесят секунд, — простогнав Форд Префект.

— То на чому я зупинився? — запитав Зафод Бібльброкс Четвертий.

— Ти виголошував проповідь, — відповів Зафод Бібльброкс.

— О, так.

— Чи може цей старий, — пошепки запитав Зафода Форд, — і справді допомогти нам?

— Крім нього більше нікому, — так само пошепки відповів Зафод.

Форд безпорадно кивнув головою.

— Зафоде! — знову заговорив привид. — У тебе була мета, коли ти став президентом Галактики. Невже ти забув про неї? ‘

— А пізніше ми про це не можемо побалакати?

— Так ти забув про неї чи ні? — наполягав привид.

— Авжеж! Звичайно, що забув! Так воно й повинно було статися. Тобі ж відомо, що вони сканують мозок, перш ніж ти отримаєш цю роботу. Якщо б вони виявили у мене в голові купу хитрих намірів, я б одразу опинився знову на вулиці зовсім без нічого, якщо не зважати на порядну пенсію, особистих секретарів, космічну флотилію і кілька перерізаних горлянок.

— Ага, — задоволено кивнув головою привид, — отож ти все-таки щось пам'ятаєш! Він витримав паузу.

— Гаразд, — сказав він і шум припинився.

У гострих маленьких очицях привида з'явилися веселі іскорки.

— Я на трохи спинив час, — сказав він, — якраз на стільки, щоб ти міг мене зрозуміти. Мені було б не по собі, якби ти не зміг почути усього того, що я повинен тобі сказати.

— О, ні, це ти вислухаєш мене, стара всезнаюча калошо, — вигукнув Зафод, вискочивши з крісла. — По-перше, велике спасибі за зупинений час і все таке інше. Це здорово, чудово, неперевершено. Але по-друге, за усі ці твої повчання подяки ти не діждешся. Зрозуміло? Я знати нічого не знаю, що такого надзвичайного я мав утнути, і мені здається, що я і не повинен був про це знати. І тому я висловлюю свій протест. Це зрозуміло? — Той колишній "я" знав усе. Тому колишньому "мені" було не байдуже. Поки що усе начебто чудово. Але той колишній "я" настільки переймався усім цим, що заліз у власний мозок — у мій власний мозок — і відімкнув ті ділянки, які знали про все і яким було не байдуже, оскільки, якщо б я знав про ці плани і переймався ними, то я б не дістав можливості виконати їх. Я б не зміг стати президентом, мені б не стало духу викрасти цей корабель, який, напевно, повинен відіграти важливу роль для виконання задуму. Однак та колишня моя сутність вчинила самогубство — хіба ж ні? — влізши до мозку і попорядкувавши там?

Згоден, колишній "я" зробив свій вибір. І от теперішній новий "я" теж повинен робити власний вибір. Але, як це не дивно, коли переді мною постає вибір, то сюди долучається і незнання та байдужість до того запланованого великого задуму, хоч яким би він був. Той колишній "я" отримав те, чого хотів. Проте моє старе "я" постаралося залишити за собою контроль, заклавши для мене накази у тій ділянці мозку, яку воно вимкнуло. Що ж, я не хочу нічого знати і я не хочу прислухатись до цих наказів. Такий мій вибір. Я не збираюся бути нічиїм поштурховиськом, а особливо своїм власним.

Зафод розлючено гримнув кулаком по панелі управління, не помічаючи звернених до нього спантеличених поглядів.

— Колишній "я" мертвий! — шаленів він. — Він сам себе згубив! Мертві не повинні втручатися у справи живих!

— І все ж ти викликав мене, щоб вирятувати тебе з халепи, — зауважив привид.

— Вибачай, — уже спокійніше відповів Зафод, знову сідаючи в крісло, — це зовсім інша річ, хіба ні? Він несміливо усміхнувся до Тріліан.

— Зафоде, — проскрипів привид, — я гадаю, що єдина причина, чому я витрачаю на тебе свій час, полягає у тому, що оскільки я мертвий, мені більше нікуди його діти.

— О'кей, — підхопив Зафод, — чому б тобі не сказати, у чому полягає ця велика таємниця? Випробуй мене.

— Зафоде, коли ти був президентом Галактики, тобі так само, як і твоєму попередникові Юдену Вренксу, було добре відомо, що президентська посада це ніщо. Сама тільки назва. А десь у тіні переховується інша, впливова особа, якій належить уся повнота влади. Ти повинен знайти цю особу, чи істоту, чи як її не назви, яка тримає в руках Галактику і — як ми підозрюємо — інші галактики теж: Можливо, увесь Всесвіт.

— Але ж навіщо?

— Навіщо? — вигукнув спантеличений привид. — Навіщо? А ти поглянь навколо себе, хлопче. Невже ти вважаєш, що світ попав у дуже хороші руки?

— Начебто все гаразд.

Старий привид зміряв його поглядом.

— Я не сперечатимуся з тобою. Попросту ти поведеш цей зореліт з його Двигуном непередбаченості туди, де це буде необхідно. Ти це зробиш. І не думай, що ти зможеш ухилитися від того, що тобі судилося. Поле непередбаченості контролює тебе, ти повністю у його владі. А це що таке?

Він поклав долоню на один з терміналів Едді — корабельного комп'ютера.

Зафод розповів йому.

— Що він зараз робить?

— Зараз він намагається приготувати чай, — чудово тримаючи себе в руках, відповів Зафод.

— Добре, — сказав прадідусь, — похвально. Гаразд, Зафоде, — повернувся він до правнука і підняв вказівного пальця, — я не знаю, чи ти справді здатен успішно виконати своє завдання. Втім, гадаю, що ти не зможеш уникнути цього. Зрештою, помер я дуже давно і почуваюся надто втомленим, щоб піклуватися цим так само ревно, як колись. Основна причина, чому я зараз вам допомагаю, полягає в тому, що мені нестерпна сама лиш думка про те, що ти і твої сучасні друзі виявилися такими безпорадними. Це зрозуміло?

— О, так, ми безмежно вдячні.

— Ага, і ще одна річ, Зафоде.

— Так.

— Якщо колись ти знову потребуватимеш допомоги, ну, якщо опинешся у біді і чекатимеш на чиюсь простягнуту руку...

— Так?

— Будь ласка, навіть не сумнівайся — я тобі не допоможу і забирайся під три чорти.

Не пройшло й секунди після останніх слів, як між сухорлявою рукою привида і комп'ютером спалахнула дуга яскравого світла, привид зник, кімнатою попливли клуби диму, а космічний корабель "Золоте серце" гайнув у безодні часу і простору, залишаючи за собою неміряні відстані.

РОЗДІЛ 4

На відстані десятьох світлових років від місця подій чим раз, тим ширше посміхався Гег Хелфрунт. Він не зводив очей з картинки на екрані, яка по субефіру передавалася з рубки корабля вогонів. Він побачив, як розлетілися останні шматки захисного поля "Золотого серця" і як зник сам зореліт, оповитий хмарою диму.

— Чудово, — сказав він сам собі.

"Після того, як з мого наказу знищили Землю, настав кінець і останній жменьці вцілілих", — подумав він.

"Це абсолютний кінець небезпечного (для психіатрів) і руйнівного (теж для психіатрів) експерименту з пошуками Одвічного Запитання до Відповіді про Одвічний Сенс Життя, Всесвіту і Всього Сущого", — подумав він. Сьогодні ввечері вони з колегами відсвяткують цю подію, а завтра вранці знову зустрінуться зі своїми нещасними, стурбованими і дуже прибутковими пацієнтами, і будуть певні та спокійні, що достеменного Сенсу Життя уже нікому і ніколи не знайти.

— Родичі завжди знайдуть чим насолити, правда? — сказав Форд Зафодові, коли почав розходитися дим. Не почувши відповіді, він роззирнувся навколо.

— А де ж це Зафод?

Артур і Тріліан, нічого не тямлячи, теж подивилися навколо себе. Вони зблідли і затремтіли. Куди ж подівся Зафод?

— Марвіне, — гукнув Форд. — Де Зафод?

А через хвилю він здивовано запитав:

— А де ж Марвін?

Куток, у якому тулився робот, спорожнів.

На зорельоті панувала тиша. Він повис у абсолютно темному просторі. Час від часу його кидало і гойдало. Усі прилади вимкнулись, усі екрани згасли. Вони звернулися до комп'ютера. Той відповів: "Мені шкода, але тимчасово я ні з ким спілкуватися не можу. А тим часом послухайте легку музику".

Легку музику вони не стали слухати і вимкнули також. Їхня розгубленість і тривога тільки зросли, коли вони обшукали космічний корабель до останнього куточка. Усюди було темно і тихо. Від Зафода і Марвіна не залишилося ані сліду.

Останнім вони оглянули закуток, де стояв Поживномат.

У віконечку видачі Синтезатора напоїв лежала невелика таця, на якій стояли три китайські чашечки і блюдця з прозорої порцеляни, виготовлений з такої ж китайської порцеляни глечик із молоком, срібний чайничок, наповнений чудовим трунком, — такого чаю Артур не куштував ніколи в своєму житті, — і записка, на якій було тільки одне слово: "Зачекайте".

РОЗДІЛ 5

Бета Малої Ведмедиці, як дехто каже, є найдивовижнішою місциною дослідженого Всесвіту.

Хоча вона нестерпно заможна, до жаху сонячна, і хоча тут можна зустріти більше з біса приємних людей, ніж кісточок у гранаті, навряд чи можна залишити поза увагою той факт, що коли вийшов у світ черговий номер журналу "Плейбой Всесвіту" з редакційною статтею під назвою "Якщо ви втомилися від Бети Малої Ведмедиці, то ви втомилися жити", кількість самовбивств за одну ніч зросла у чотири рази.

Хоча як такої ночі на Беті Малої Ведмедиці не буває.

Ця планета міститься у Західній зоні, і поверхня її завдяки незрозумілому і дещо підозрілому вибрикові топографії майже повністю складається з субтропічного морського узбережжя. Завдяки не менш підозрілому вибрикові часово-релятивістської статики за місцевим часом тут майже завжди суботній вечір, пора, коли ось-ось зачинятимуться бари.

Жодного адекватного пояснення цього феномена так досі і не отримано від представників домінуючої на Беті Малої Ведмедиці життєвої форми, які більшу частину свого часу проводять у спробах досягти духовного прозріння, утримуючи платні плавальні басейни і висилаючи запрошення у Галактичну раду геотемпорального контролю, щоб її дослідники прибули поспостерігати за "чудовою щоденною аномалією".

На Беті Малої Ведмедиці тільки одне місто, і то воно називається містом тільки тому, що тут, на його території, споруджено набагато більше басейнів, ніж деінде.

Якщо ви наближаєтеся до Міста Світла літаком, — а інакше до нього не доберешся: відсутні дороги і будь-які портові споруди, якщо ж ви прибуваєте не літаком, то не будете бажаним гостем у Місті Світла, — то ви зрозумієте, чому воно так називається.