Робінзон Крузо - Сторінка 28

Після цього я радісно схопився з ліжка і не тільки заспокоївся, а захотів ще й помолитись богу, просячи його визволити мене. Помолившись, я взяв свою Біблію, і, коли, розгорнув її, перші слова, що на них я натрапив, були: "Покладайся на бога, будь веселіший, і він зміцнить твоє серце; покладайся, кажу я, на бога". Не можна сказати, як це мене заспокоїло. Я з подякою поклав книгу і не сумував більше, принаймні з цього приводу.

Серед таких міркувань, страхів та думок мені одного дня прийшло в голову, що все це, мабуть, моя фантазія і що слід міг залишити я сам. Ця думка трохи підбадьорила мене, і я почав доводити собі, що то був мій власний слід. І чому я не міг би йти тією дорогою, чи то коли йшов до човна, чи коли повертався додому передостаннього разу? Я розмірковував також, що тепер я не можу ^ напевне сказати, якою саме дорогою я тоді йшов. А якщо це тільки мій власний слід, то, виходить, я пошився в дурні, вигадав собі страхіття, якого сам і злякався.

Такі думки надали мені мужності, і я знову став виходити з дому. Три дні й три ночі я не висувався із своєї фортеці і почав уже голодувати, бо вдома я не тримав великих запасів провізії, і. на третій день в мене нічого не залишилося, крім кількох ячних коржів та води. Я непокоївся також, що мої кози, яких я доїв звичайно щовечора, досі не доєні і що бідолашні тварини дуже терплять від цього. Справді, деякі з них захворіли і майже перестали доїтися.

Отже, підбадьорюючи себе думкою, що це був відбиток моєї власної ноги і що я справді тремтів перед власного тінню, я знову почав ходити на дачу доїти кіз. Але треба було бачити, як несміливо я йшов, з яким страхом я оглядався назад, як сторожко я держався, ладен щохвилини кинути кошик і тікати, рятуючи своє життя! Кожен подумав би, що мене гризуть докори сумління або що я пережив тільки-но жахливий страх, як воно справді й було.

Але, походивши два чи три дні й нічого підозрілого не побачивши, я посмілішав і почав думати, що все це тільки мої вигадки. А щоб уже не залишилось жодних сумнівів, я знову пішов на берег глянути на слід, приміряти його до відбитку своєї ноги і подивитись, чи є між ними схожість. Проте, коли я прийшов туди, то, по-перше, мені стало зрозуміло, що, висівши того разу з човна, я не міг опинитися в цій частині острова, а по-друге, виявилось, що моя нога значно менша. І знову мене охопив невимовний жах: я дрижав, немов у пропасниці; цілий вихор нових здогадок закрутився у мене в голові. Я пішов додому, переконаний, що якась людина або, може, й ціла група людей, побувала на моєму острові; я дійшов у своїх припущеннях навіть до того, що острів заселений і що на мене можуть кожної хвилини зненацька напасти. А як захистити себе — я не знав.

О, яких безглуздих рішень доходить людина під впливом страху! Страх відбирає в неї здатність користуватись тими засобами, до яких їй радить удаватися розум. Перше, про що я подумав, — це поламати мої загороди, а всіх кіз пустити в ліс, щоб дикуни, не знайшовши їх, не поверталися більше на острів по нову здобич. Я мав намір також перекопати обидві свої ниви й зруйнувати свою альтанку та намет, таким чином не залишивши на острові ніяких ознак людского житла.

Такий план склався в мене першої ночі після мого повернення із щойно описаної експедиції на той берег, під свіжим враженням зроблених мною нових відкриттів. Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона вже настала, і очікування зла в десять тисяч разів жахливіше, ніж саме зло. Та найгірше для мене було те, що я не мав того звичайного полегшення від молитви, якого сподівався. Я, мабуть, став схожим на Саула{52}, засмученого не тільки тим, що філістимляни йдуть на нього, а й тим, що бог покинув його. Я не шукав розради там, де міг її знайти, не волав до бога в недолі своїй. А якби я звернувся до бога, як робив це раніше, коли просив його оборонити й визволити мене, я б легше стерпів це нове випробування і тримався мужніше.

Тривога моя була така велика, що я не спав усю ніч. Зате над ранок, виснажений тяжкими роздумами, я заснув міцним сном, а прокинувшись, відчув себе, як ніколи, бадьорим. Тепер я почав міркувати спокійніше і, зваживши всі обставини, дійшов висновку, що мій острів, такий багатий на рослинність і розташований недалеко від материка, не був таким безлюдним, як я уявляв собі раніше. Хоч на ньому і не було постійних жителів, усе-таки тут могли іноді бувати дикуни з материка; не виключено, що їх приганяло течією чи вітром.

А те, що я прожив на острові п’ятнадцять років і досі не зустрів жодної живої людини, пояснюється, звичайно, тим, що, потрапивши сюди, дикуни, очевидно, відразу якомога швидше верталися назад, бо ні в якому разі не думали оселятись тут.

Отже, мені загрожувала єдина небезпека — зустріти їх несподівано, коли вони висідатимуть на берег. А що вони приїздили сюди проти своєї волі (тобто їх приганяли вітер і течія), то й не зупинялись тут, а поспішали вернутись додому, тільки переночувавши на березі, щоб діждатись відпливу та денного світла. Виходить, мені треба було тільки забезпечити себе надійним притулком на випадок їхньої висадки на острів.

Тепер я почав дуже шкодувати, що поширив свою печеру за наметом і вивів із неї хід надвір, за межі моєї фортеці. Розміркувавши, я задумав збудувати ще одну огорожу, теж півколом, на деякий відстані від першої, саме там, де дванадцять років тому я посадив, як уже згадував, два ряди дерев. Посаджені вони були так густо, що між ними залишилось тільки встромити кілька кілків, щоб зробити стіну ще щільнішою та міцнішою. Зробити це було недовго.

Таким чином, у мене була тепер подвійна стіна. Зовнішню я ущільнив шматками дерева, старими канатами й усім, що, на мою думку, могло зміцнити її. В ній було сім отворів настільки вузьких, що я ледве міг просунути в них руку. Внутрішню стіну я укріпив, як уже читач знає, насипом до десяти футів завтовшки із землі, яку я довгий час був виносив із своєї печери, висипав під стіною і втоптував ногами. В кожний отвір я вставив по мушкету, — я вже казав, що перевіз до себе з корабля сім мушкетів. Вони стояли в мене на підставках, ніби гармати на лафетах, і за якихось дві хвилини я міг вистрілити з усіх семи рушниць. Багато місяців тяжкої праці витратив я на зведення цієї фортеці, бо не вважав себе в безпеці, доки не закінчив її.

Та це ще було не все. Величезну площу поза зовнішньою стіною я засадив тими подібними до верби деревами, що так добре приймались. Здається, я посадив їх щось із двадцять тисяч. Але між стіною та деревами я залишив досить вільного простору, щоб легше було помітити ворога, коли б він надумав напасти на мою фортецю, і щоб він не міг підкрастись до неї під захистом дерев.

Через два роки перед моїм житлом стояв уже густий гайок, а ще років через п’ять-шість круг нього ріс буйний, високий ліс, майже непрохідний, — так густо засаджені були дерева і так широко вони розрослись. Нікому в світі не спало б тепер на думку, що за цим лісом є житло. Алеї я не залишив, а щоб заходити до фортеці та виходити з неї, користувався двома драбинами; одну я приставляв до невисокого виступу скелі, на який ставив другу драбину, так що коли я забирав обидві драбини, жодна жива душа не змогла б удертись до мене, не скрутивши собі в’язів. А якби хто й спустився зі скелі на мій бік, то й тоді б він опинився все-таки не в моїй фортеці, а за межами її зовнішньої стіни.

Отже, для своєї безпеки я вжив усіх заходів, які могла підказати мені моя обачність. Як незабаром буде видно, вони були не зовсім зайві, хоч тоді я ще тільки передбачав те, що навіював мені страх.

Проте за цією роботою я не кидав і інших своїх справ. Як і, раніше, я ретельно доглядав мою маленьку отару. Кози не тільки давали мені їжу та одяг, — завдяки чому я міг заощаджувати порох та дріб, — а й уберігали мене від утомного полювання на диких кіз. Вигода була така велика, що мені не хотілось позбутися її, щоб тоді починати все знову.

Щоб запобігти цьому лихові, я після довгого міркування вирішив, що маю лише два засоби зберегти кіз: або знайти інше підходяще місце, викопати печеру й заганяти всю отару туди щоночі, або обгородити ще дві-три невеликі ділянки землі, досить далеко одна від одної та в якомога затишніших кутках, і загнати в кожну з них по півдюжини молодих кіз. Коли б. навіть трапилось якесь нещастя і загинула головна отара, то в мене залишалися б іще кози, і я скоро без особливого клопоту розвів би нову отару. Я спинився на цьому останньому проекті, як на розумнішому", хоч його здійснення вимагало багато часу й праці.

Я витратив не один день на те, щоб знайти найглухішу місцину на острові, і випадково натрапив на такий затишний куток, що кращого не можна було й бажати. Це була низина в гущавині лісу — того самого лісу, де, як я згадував, я заблудився, коли вертався додому зі східної частини острова. Тут я вибрав галявину приблизно три акри завбільшки, оточену лісом, як природною огорожею; в усякому разі, мені не треба було докладати тут стільки праці, як в інших місцях.

Я зараз же взявся до роботи на цій ділянці і менш як за місяць так щільно обгородив її, що міг перевести сюди свій гурт або отару, — називайте, як вам до вподоби. Зробити це було легко, бо тепер кози були вже не такі дикі, як спочатку. Не відкладаючи справ надалі, я відокремив з отари десять молодих кіз та двох цапів і перевів їх у новий загін. Після цього я витратив ще якийсь час на те, щоб укріпити загороду, як в інших загонах, але це я робив уже не кваплячись, дуже повільно.

І всю працю, весь цей клопіт викликав тільки страх, що охопив мене, коли я побачив слід людської ноги, бо досі я не бачив жодної людини ні на острові, ні коло нього. Вже два роки як скінчилося моє колишнє безтурботне життя, — цьому легко повірить кожен, хто сам зазнав життя під повсякчасним гнітом страху. На жаль, мушу додати, що постійний душевний неспокій, в якому я перебував у той період, дуже прикро позначився на моїх релігійних почуттях. Страх потрапити до рук дикунів і людожерів так пригнічував мій дух, що я звертався до творця лише зрідка, принаймні — так спокійно й покірно, як мені того хотілось.