Робінзон Крузо - Сторінка 32

Я міг би навести багато прикладів із власного життя на доказ правдивості моїх слів, але особливо визначні з цього погляду події трапились за останні роки мого перебування на острові.

Отже, як я сказав, ішов двадцять, третій рік мого перебування на острові. Настав грудень — час південного сонцестояння (я не можу назвати цю пору зимою), а для мене — пора жнив, яка вимагала моєї постійної присутності в полі. Вийшовши якось удосвіта з дому, я страшенно здивувався, побачивши вогонь на березі, милі за дві від мого житла, і не з того боку острова, де, за моїми спостереженнями, звичайно висідали дикуни, а з того, де жив я сам.

Я був буквально приголомшений тим, що побачив, і сховався в своєму ліску, не зважуючись ступити ні кроку далі, щоб не наразитися на несподіваних гостей. Але й там я не почував себе спокійним і боявся, що, коли дикуни, почавши блукати по острові, натраплять на мої ниви або на щось з моїх робіт, вони відразу ж догадаються, що тут живуть люди, і не заспокояться, поки не знайдуть мене. Охоплений тривогою, я поспішив до своєї фортеці, втяг за собою драбину, щоб замести сліди, і почав готуватися до оборони.

Я зарядив усі свої гармати, як я називав мушкети, що стояли на "лафетах" уздовж зовнішньої стіни, та всі пістолі і вирішив захищатись до останнього подиху. Я не забув доручити себе божественній опіці і ревно просив Усевишнього визволити мене від рук варварів. Я пробув на своєму посту години дві, не маючи ніяких звісток ззовні, бо в мене не було кого послати на розвідку.

Просидівши ще якийсь час і багато передумавши, я не мав уже сил терпіти далі невідомість і, виліз нагору описаним уже способом, тобто по драбині, приставленій до краю гори, Що звисав наді мною. Вилізши на саму вершину і піднявши за собою драбину, я вийняв підзорну трубу, ліг долі і, наставивши трубу на берег, почав дивитись. Я побачив чоловік десять голих дикунів, що сиділи круг вогнища, розкладеного, певне, не для того, щоб погрітись, бо стояла страшна спека, а, мабуть, для того, щоб зготувати свій варварський обід із людського м’яса, яке вони привезли з собою живим чи мертвим — не знаю.

Дикуни прибули двома човнами, які тепер лежали на березі: був час відпливу, і вони, очевидно, чекали припливу, щоб пуститися знову в море. Ви не можете собі уявити, як збентежило мене це видовище, а головне те, що вони висадилися на моєму боці острова, так близько від мого житла. А втім, я трохи заспокоївся, зміркувавши, що, очевидно, вони завжди приїздять під час приливу і, значить, протягом усього відпливу я можу сміливо виходити, якщо тільки вони не причалили перед його початком. Підбадьорений цими міркуваннями, я заходився збирати далі свій врожай.

Як я сподівався, так і вийшло: як тільки почався приплив, дикуни посідали в човни й відчалили. Я забув сказати, що за годину або півтори до від’їзду вони танцювали на березі. У підзорну трубу я виразно розрізняв їхні химерні рухи та стрибки. Бачив я й те, що всі вони були голі, але чи були це чоловіки, а чи жінки — не міг розібрати.

Щойно вони відчалили, я відразу ж спустився з гори, взяв на плечі обидві свої рушниці, застромив за пояс два пістолі, причепив збоку тесак без піхов і, не гаючи часу, якнайшвидше попрямував до того горба, звідки вперше спостеріг появу цих людей. Добравшись туди, на що я витратив не менше як дві години (бо був обвішаний важкою зброєю і не міг швидко іти) , я глянув на море і побачив ще три човни з дикунами, що разом з першими пливли від острова до материка.

Для мене це було жахливе видовище, особливо коли я, спустившись до берегу, побачив рештки огидного бенкету, який тільки що скінчився: кров, кістки й шматки людського м’яса, яке ці звірі жерли з легким серцем, весело вистрибуючи. Мене охопило таке обурення, що я знову почав обмірковувати план знищення. першої ж ватаги, яку побачу на березі, хоч яка вона буде численна.

Мені здавалось безсумнівним, що дикуни відвідують мій острів дуже рідко, бо минуло вже більше як п’ятнадцять місяців з дня їхнього останнього візиту, і за весь цей час я не бачив ні їх самих, ні свіжих людських слідів, ні взагалі нічого такого, що вказувало б на їхнє недавнє перебування на березі. А дощової пори року вони, напевне, Зовсім не бували на моєму острові, бо не зважувались рушати з дому, принаймні в таку далеку путь. Однак протягом усіх цих п’ятнадцяти місяців я не знав .спокою, щохвилини чекаючи, що на острів завітають непрохані гості й заскочать мене зненацька. Звідси я роблю висновок, що чекання зла багато гірше, ніж саме зло, особливо коли цьому чеканню та страхам не бачиш кінця.

Весь цей час я був у найкровожернішому настрої і всі свої вільні години (які я, до речі, міг би використати з більшою користю) вигадував, як би напасти на них зненацька під час першого ж їхнього приїзду, особливо коли вони знову поділяться на дві ватаги, як це було останнього разу. Та я не взяв до уваги, що, коли б я й перебив усю першу ватагу з десяти-двадцяти чоловік, то другого дня, або через тиждень, або через місяць мені довелося б мати справу з новою ватагою, а там знову з іншою, і так ad infinitim{53}, поки я сам не перетворився б на такого самого, коли не гіршого, вбивцю, як ці дикуни-людожери.

Мої дні проходили тепер у повсякчасній тривозі. Я був певний, що рано чи пізно мені не втекти від цих безжальних звірів, і, коли якась важлива справа виганяла мене з дому, я йшов з великими пересторогами, щохвилини оглядаючись. Тепер я зрозумів уже, як добре мати в себе отару ручних кіз: моя думка держати їх у загонах була справді щаслива думка! Стріляти я не насмілювався, особливо на тому боці острова, де висідали дикуни. Я боявся сполохати їх своїми пострілами: коли б вони на цей раз утекли від мене, то, напевне, з’явилися б сюди через кілька днів, але на двохстах чи трьохстах човнах, і я знав, що тоді чекало б мене.

Проте тільки через рік і три місяці я знову побачив дикунів, про що я розповім незабаром. Можливо, протягом цього часу дикуни побували на острові не один раз, але залишались тут недовго; в усякому разі, я їх не бачив. У травні двадцять четвертого року (як виходило за моїми підрахунками) мого перебування на острові я мав з ними дуже дивну зустріч, про що буде розказано у своєму місці.

Ці п’ятнадцять-шістнадцять місяців були для мене дуже тривожні. Я погано спав, щоночі бачив страшні сни і часто прокидався й схоплювався з ліжка. Іноді мені снилось, що я вбиваю дикунів і шукаю виправдання для цієї розправи. І вдень, і вночі я не знав спокою. Але поки що облишмо про це.

В середині травня, а саме 16-го (якщо вірити моєму вбогому дерев’яному календареві, де я досі відмічав числа), з самого ранку й до вечора лютувала велика буря з грозою, після чого настала горобина ніч. Заглибившись у поважні думки про тодішнє своє становище, я читав Біблію, коли раптом почув звук гарматного пострілу, як мені здалося, з боку моря.

Я здригнувся від несподіванки; тільки ця несподіванка була зовсім не така, які доля посилала мені досі. Іншими були й думки, збуджені в мені цим пострілом. Боячись утратити хоч хвилину дорогого часу, я схопився з місця, миттю приставив драбину до виступу скелі і почав сходити нагору. Ледве я видерся на вершину, як переді мною блиснув вогник, а через півхвилини пролунав другий постріл. З напряму звуку я легко розібрав, що стріляють у тій частині моря, куди мене колись загнало течією разом з моїм човном.

Я здогадався, що це якийсь корабель, загибаючи, подає сигнали про своє небезпечне становище і що десь недалеко в другий корабель, у якого він .просить допомоги. Незважаючи на все своє хвилювання, я зберіг цілковите самовладання і встиг зміркувати, що коли я не зможу врятувати з біди цих людей, то, може, вони врятують мене. Не гаючи часу, я зібрав увесь хмиз, що був у мене напохваті, склав його в купу й запалив. Дерево було сухе, воно зайнялось відразу і так гарно розгорілося, що з корабля — коли це справді був корабель — не могли не помітити мого вогнища. Його таки напевне й помітили, бо пролунав новий гарматний постріл, потім ще й ще, все з того самого боку. Всю ніч до світанку я підтримував вогонь, а коли зовсім розвиднілось і прояснилось, я побачив у морі, з східного боку острова, але дуже далеко від берега, чи то вітрило, чи то снасть судна, — я не міг розглядіти навіть у підзорну трубу через туман над морем, що й досі не розвіявся.

Весь день я спостерігав за предметом, що виднівся в морі, і невдовзі пересвідчився, що він не рухається. Звідси я зробив висновок, що це корабель і що він стоїть на якорі. Можете уявити собі, як мені кортіло якомога швидше перевірити, чи моя гадка правильна; я схопив рушницю й побіг на південно-східний берег, до тих скель, до яких мене колись знесло течією. Тим часом зовсім вигодинилось, і, прийшовши туди, я, на великий свій жаль, виразно побачив снасть корабля, що наразився вночі на підводні рифи, помічені мною тоді, коли я плавав там на своєму човні. Ці рифи перетинали путь морській течії і спричиняли ніби зустрічну течію. Лише через ці рифи я врятувався від однієї з найстрашніших небезпек, що будь-коли загрожувала мені протягом усього мого життя.

Отже, те, що рятує одного, губить другого. Мабуть, ці люди, хто б вони не були, не знаючи про існування вкритих водою рифів, наскочили на них уночі через сильний східний і східно-північно-східний вітер. Коли б на кораблі помітили острів, а його, здається мені, навряд чи помітили, то спустили б шлюпку і спробували б добратися до берега. Але та обставина, що там стріляли з гармати, особливо після того, як я запалив своє вогнище, навела мені на думку безліч припущень. Я уявляв собі, що, побачивши моє вогнище, вони сіли в шлюпку й почали гребти до берега, але через високі хвилі шлюпку перекинуло, а її екіпаж потонув. То мені здавалось, що вони позбулися всіх своїх шлюпок ще перед аварією, а це могло трапитись з багатьох причин: наприклад, при великому хвилюванні на морі, коли судно заривається у воду, шлюпки часто доводиться ламати або викидати за борт. Можливо й те, що корабель, який зазнав аварії, був лише один із двох або кількох суден, що йшли одним курсом, і що, почувши сигнальні постріли, ці останні кораблі підібрали всіх людей, які були на ньому.