Робінзон Крузо - Сторінка 33

Нарешті, могло трапитись, що, спустившись у шлюпку, екіпаж попав у згадану вище течію, його винесло у відкрите море на певну смерть, і тепер ці нещасні вмирають з голоду й готові з’їсти один одного.

А що все це були прості здогадки, то в моєму становищі я міг тільки пожаліти нещасних. Ця сумна пригода стала мені за привід іще раз подякувати провидінню, що так невсипуще дбало про мене, покинутого та самотнього, і призначило так, що з екіпажів двох кораблів, які зазнали аварії біля цих берегів, не врятувалась жодна людина, крім мене. Отак я дістав нове підтвердження того, що, незважаючи на всю злиденність і жах нашого становища, в ньому завжди знайдеться, за що дякувати провидінню, якщо ми почнемо порівнювати його із становищем ще жахливішим.

Мабуть, саме таким було становище екіпажу корабля, що зазнав аварії. Важко припустити, щоб кому-небудь з людей пощастило врятуватись під час такої страшної бурі, хіба що їх підібрало інше судно, яке було поблизу.

Та це була тільки можливість, і то дуже невелика; принаймні ніяких слідів другого корабля я не бачив.

Немає слів описати страшну тугу й жагуче бажання, що охопило мене, коли я побачив корабель. З моїх уст мимоволі безперестанно вихоплювались слова: "Ах, коли б хоч двоє чи троє! Ні, хоч би один із них врятувався і приплив до мене! Тоді б у мене був товариш, була б жива людина, з якою можна було б говорити". Ні разу за все своє довгочасне відлюдне життя я не прагнув так пекуче людського товариства, і ні разу я не почував себе так гірко без нього.

Є таємні пружини поривань, що, зрушені якоюсь видимою або й невидимою річчю, але силою уяви оживленою в нашій свідомості, захоплюють душу тією річчю так, що життя без неї стає нестерпним.

Таке було й моє жагуче бажання, щоб хоч одна людина з екіпажу потерпілого корабля врятувалась. "Ах, хоч би одна! Хоч би одна!" Я повторював ці слова тисячу разів. Моє бажання було таке палке, що, вимовляючи ці слова, я конвульсивно стискав руки. Мої пальці в’їдалися в долоні так міцно, що, коли б я тримав у них якусь крихку річ, я мимоволі роздавив би її; а зуби я зціплював так міцно, що потім не міг розняти їх відразу.

Нехай учені шукають причини подібних явищ, — я просто описую факт, що так вразив мене, коли я його виявив. Не берусь пояснити його походження, але, безперечно, це був наслідок палкого бажання і змальованих моєю уявою картин щастя, які обіцяла мені зустріч з ким-небудь із моїх братів християн.

Чи наді мною тяжіла лиха доля, а чи люди, що пливли на розбитому кораблі, були засуджені на загибель — тільки мені не судилось тоді зазнати цього щастя. До останнього року мого життя на острові я так і не довідався, чи врятувався хто-небудь з того корабля. Через кілька днів я зробив одне сумне відкриття: знайшов на березі, проти того місця, де розбився корабель, труп потопленого юнги. На ньому були короткі полотняні штани, синя, теж полотняна, сорочка і матроська куртка. Не було ніяких прикмет, щоб визначити його національність: в кишенях у нього не виявилося нічого, крім двох золотих монет та люльки, і, певна річ, останній знахідці я зрадів куди більше, ніж першій.

Після шторму настало повне безвітря, і мені дуже хотілося спробувати добратись до корабля на човні. Я був певен, що знайду там багато дечого, що могло б стати мені в пригоді. Але вабило мене, власне, не це, а надія, що на кораблі лишилась якась жива душа, яку я міг би врятувати від смерті і таким чином скрасити своє сумно життя. Ця думка опанувала мою душу: я відчував, що ні вдень, ні вночі не знатиму спокою, поки не спробую добратися до корабля, поклавшись на волю божу. Бажання, що охопило мене, було таке сильне, що я, не маючи сил опиратись, прийняв його за вказівку неба і зазнав би мук сумління, коли б не виконав його.

Під впливом Цього пориву я поспішив вернутись до свого замку і почав готуватись у дорогу. Я взяв хліба, великий глек прісної води, компас, пляшку рому (у мене його лишилося ще чимало), кошик з родзинками, нав’ючив на себе весь цей вантаж, пішов до свого човна, вичерпав із нього воду, спустив у море, склав у нього все принесене й вернувся додому по новий вантаж. Цього разу я взяв чималий мішок рису, другий глек прісної води, зо два десятки моїх невеличких ячних хлібин або, вірніше, коржів, пляшку козиного молока, грудку сиру й парасольку, що мала правити мені за намет. На превелику силу, вмиваючись потом, перетяг я все це в човен і, помолившись богові, щоб він направив мене на вірну путь, відчалив. Держачись ближче до берега, я пройшов на веслах усю відстань до північно-східного краю острова. Звідси я мав пуститись у відкрите море. Ризик був великий. То йти чи ні? Я глянув на прудку течію, що обгинала острів на невеликій відстані від берега, згадав про першу поїздку, згадав, яка небезпека загрожувала мені тоді, і рішимість почала мене покидати. Я знав, що, коли потраплю в течію, мене може занести далеко від берега, я навіть можу загубити острів з очей, а тоді навіть при невеликому вітрі мій малий човен потопить хвиля.

Ці думки так пригнітили мене, що я хотів був відмовитись від здійснення свого плану. Я причалив до берега в маленькій бухті, вийшов із човна й сів на горбок, вагаючись у душі між бажанням побувати на кораблі і страхом перед небезпекою, що чигала на мере. Поки я був заглиблений у свої роздуми, течія повернула, і хоч-нехоч я змушений був відкласти свою подорож на кілька годин. Тоді мені спало на думку, що треба скористатись цим часом, вилізти десь на високе Місце, з’ясувати, куди повертав течія під час припливу і чи можна буде скористатися цією течією, повертаючись з корабля на острів.

Не встиг я цього подумати, як побачив неподалеку горбок — не дуже високий, проте на чистому місці, так що з нього мало бути видно море по обидва боки острова і напрями течій. Зійшовши на цей горбок, я пересвідчився, що течія відпливу йде з південного боку острова, течія припливу — з північного. Отже вертаючись з корабля, мені треба буде тримати курс на північ острова, і я дістанусь до берега цілком щасливо.

Підбадьорений цим відкриттям, я вирішив пуститися в дорогу наступного ж ранку, як тільки почнеться відплив. Переночував я в човні, укрившись згаданою матроською шинелею, а вранці вийшов у море. Спочатку я взяв курс прямо на північ і йшов цим курсом, поки не потрапив у струмінь течії, що прямувала на схід. Мене понесло дуже швидко, хоч і не з такою швидкістю, з якою несла мене південна течія під час моєї першої подорожі. Тоді я зовсім не міг керувати човном, а тепер вільно стернував веслом і мчав просто до корабля. Я добрався до нього менш як через дві години. Побачив я дуже сумну картину: корабель (з вигляду іспанський) застряв між двох скель. Вся його кормова частина була розбита морем ущент; грот-щогла й фок-щогла були зламані до основи, але бушприт і вся носова частина збереглись цілими. Коли я підплив до борту, на палубі з’явився собака. Побачивши мене, він став вити й скавучати, а коли я поманив його, скочив у воду й поплив до мене. Я взяв його в човен. Бідна тварина майже здихала з голоду. Я дав йому шматок хліба, і собака накинувся на нього, як зголоднілий за зиму вовк. Коли собака наївся, я поставив перед ним воду, і він почав хлебтати так пожадливо, що, напевне, лопнув би, якби я дав йому пити досхочу.

Після цього я зійшов на корабель. Перше, що я там побачив, були два трупи: вони лежали біля входу до рубки, міцно зчепившись руками. Очевидно, коли корабель наскочив на скелі, його весь час заливало водою, бо була страшна буря, і весь екіпаж захлинувся, немов пішовши на дно. Крім собаки, на кораблі не було жодної живої істоти, і всі товари на ньому підмокли. Я бачив у трюмі якісь барила — не знаю, з вином чи з горілкою, але вони були такі великі, що я й не пробував дістати їх. Було там іще кілька скринь, мабуть, із тих, що належали матросам. Дві скрині я переправив на човен, навіть не відкриваючи.

Якби замість носової частини уціліла кормова, то я, напевне, повернувся б з неабиякими трофеями. Принаймні, коли судити по речах, знайдених у цих двох скринях, можна було припустити, що корабель віз дуже цінні товари. Мабуть, він ішов із Буенос-Айреса або з Ріо-де-ла-Плати{54} в південній частині Америки, мимо берегів Бразілії до Гавани або взагалі до Мексіканської затоки, а звідти — до Іспанії. Безперечно, на ньому були великі багатства, але на той час вони нікому не знадобилися; що ж сталося з людьми, я тоді не знав.

Крім скринь, я взяв іще барильце з якимось спиртним напоєм. Барильце було невеличке, приблизно на двадцять галонів, але все-таки я витратив чимало зусиль, щоб перенести його в човен. У каюті я знайшов кілька мушкетів і фунтів з чотири пороху в роговій порохівниці; мушкети я залишив, а порох забрав. Я взяв також совок для вугілля та щипці, що були мені дуже потрібні, два мідні казанки, мідний кавник і жаровню. З усім цим вантажем та собакою я відчалив від корабля, бо починався вже приплив, і того ж дня о першій годині ночі вернувся на острів, знесилений до краю.

Я переночував у човні, а вранці вирішив перенести свою добич до нової печери, щоб не тягти її до себе в замок. Поснідавши, я вивантажив на берег усі привезені речі і докладно оглянув їх. Виявилось, що в барильці — ром, але, правду кажучи, не дуже гарний, зовсім не такий, як той, що був у нас у Бразілії. Зате в скринях я знайшов багато корисних речей, наприклад: гарної роботи погрібець, повний пляшок якоїсь незвичайної форми з срібними затичками (в кожній пляшці було до трьох пінт дуже доброго лікеру); далі дві банки чудового варення, так щільно закупорених, що морська вода зовсім не пройшла всередину, інші дві такі самі банки вода попсувала. У тій же скрині лежало кілька дуже добрих сорочок, що були для мене вельми приємною знахідкою, з півтори дюжини білих полотняних носових хусток і стільки ж кольорових нашийних. Носовичкам я дуже зрадів, уявивши собі, як приємно буде в спеку обтирати спітніле обличчя тонким полотном. На споді скрині я знайшов три великі торби з грішми; всього в трьох торбах було тисяча сто срібних восьмериків, а в одній із них лежали загорнені в папір шість золотих дублонів{55} та кілька невеличких зливків золота, вагою, я думаю, приблизно в фунт.

У другій скрині був одяг, але не дуже гарної якості.