Робінзон Крузо - Сторінка 5

Мабуть, ці тварини ніколи досі не чули такого звуку. Я переконався, що нам нема чого й думати висідати на берег уночі, та й удень теж, бо потрапити до рук дикунів не краще, ніж потрапити до левиних чи тигрячих пазурів; принаймні цього ми боялися не менше.

Так чи так, тут чи в іншому місці, а нам треба було зійти на берег, бо на баркасі вже не залишилося ні пінти води. ,Але знов-таки заковика була в тому, де і як висісти. Ксурі сказав, що, коли я пущу його з глеком на берег, він спробує знайти й принести прісну воду. А коли я спитав його, чому піде він, а не я, і чому б йому не лишитись у баркасі, хлопець відповів так щиро, що я полюбив його назавжди.

— Якщо там дикуни, — сказав він, — вони їсти мене, а ти тікати.

— Тоді, Ксурі, — відповів я, — підемо разом, а якщо там дикуни, ми їх повбиваємо, і вони не з’їдять ні тебе, ні мене.

Я дав хлопчикові сухарів і ковток вина з хазяйських запасів, про які вже згадував; потім ми підгребли ближче до берега й пішли вбрід, узявши з собою тільки зброю та два глечики для води.

Я не хотів заходити надто далеко від берега, щоб не спускати баркаса з очей, боячись, коли б річкою, за течією, не спустились до нас у своїх пірогах дикуни; але тут хлопець, помітивши низинку — приблизно за милю від берега, — поквапився туди з глечиком. Незабаром я побачив, що він біжить назад. Подумавши, що його переслідують дикуни чи він перелякався якогось хижака, я кинувся йому на допомогу, але, підбігши ближче, побачив, що на плечах у нього щось висить. Виявилось, він забив звірка, схожого на нашого зайця, тільки іншої масті і з довшими ногами. Ми раділи здобичі, та й м’ясо було дуже смачне; але ще більше мене потішила звістка, що Ксурі знайшов добру прісну воду й не зустрів дикунів.

Пізніше виявилось, що даремно ми так турбувалися про воду: в тій самій річці, де ми стояли, тільки трохи вище, куди не досягав приплив, вода була зовсім прісна, і, наповнивши глечики, ми влаштували бенкет з забитого зайця й приготувались їхати далі, так і не знайшовши в цій місцевості ніяких слідів людини.

Я вже побував у цих краях і знав, що Канарські острови і острови Зеленого Мису лежать недалеко від материка. Але, не маючи приладів для спостережень, я не міг визначити, на якій ми широті, і не знав точно чи, у всякому разі, не міг згадати, на якій широті розміщені ці острови, тому й невідомо було, де їх шукати і коли саме повернути у відкрите море, щоб припливти до них; інакше я легко знайшов би котрийсь із островів. Я сподівався, що, пливучи попід берегом, дістанусь до тієї частини країни, де англійці провадять берегову торгівлю, зустріну яке-небудь англійське купецьке судно, і воно нас підбере.

За моїми розрахунками, ми перебували тепер навпроти берегової смуги, що тягнеться між володіннями марокканського султана та країною негрів; це пустельна, безлюдна місцевість, де водяться лише дикі звірі. Боячись маврів, негри покинули її й пішли далі на південь, а маври не збиралися заселяти ці неродючі землі. Але найпевніше, що й тих і тих розлякали тигри, леви, леопарди та інші хижаки, яких тут сила-силенна. Маври використовують цей край лише для полювання, на яке вибираються цілими арміями в дві або три тисячі чоловік; то й не дивно, що впродовж майже ста миль ми бачили вдень лише пустельну, безлюдну місцевість, а вночі не чули нічого, крім виття та реву диких звірів.

Двічі в денну пору мені здалось, ніби я бачу Тенеріфський пік, найвищу вершину гори Тенеріф на Канарських островах. Я навіть пробував вийти в море, сподіваючись дістатися туди, але обидва рази зустрічний вітер і надто високі для мого судна хвилі примушували мене повернути назад, і я вирішив додержуватись свого попереднього задуму й пливти понад берегом.

Після того як ми покинули гирло річки, мені ще кілька разів довелося приставати до берега, щоб набрати води. Якось ранком ми кинули якір під захистом досить високого мису; ми чекали повного припливу, що вже починався, щоб підійти ближче до берега; Ксурі, мабуть, зіркіший за мене, гукнув мене стиха і сказав, що нам краще відійти від берега.

— Дивись, яке чудовисько ген там на згірку міцно спить.

Я глянув, куди він показував, і справді побачив чудовисько. То був величезний лев, який лежав на схилі берега в затінку скелі, що нависла над ним.

— Ксурі, — сказав я, — іди на берег і убий його.

Хлопець перелякано глянув на мене й відповів:

— Я його вбити? Та він мене з’їсть одним ротом.

Він хотів сказати: одним ковтком. Я не став перечити, велів тільки не ворушитись і, взявши найбільшу рушницю, майже такого самого калібру, як мушкет, зарядив її двома шматками свинцю й чималою порцією пороху; в другу я заклав дві великі кулі, а в третю (у нас були три рушниці) — п’ять менших. Звівши першу рушницю й націливши звірові в голову, я вистрілив; але він лежав, прикривши морду лапою, і тому заряд влучив йому в лапу, перебивши кістку над коліном. Звір рикнув і підхопився, але зараз же впав на перебиту лапу, тоді знову підвівся на трьох лапах, і тут пролунало таке жахливе ревіння, якого я не чув зроду. Трохи здивований тим, що не влучив йому в голову, я негайно взяв другу рушницю, вистрілив навздогін звіру, який пошкандибав геть від берега, і на цей раз улучив, куди цілив. Я з приємністю побачив, що лев упав і, стиха ревучи, почав сіпатися у передсмертних корчах. Тут Ксурі набрався духу і став проситися на берег.

— Гаразд, іди, — погодився я.

Хлопець стрибнув у воду ї поплив, тримаючи в одній руці рушницю. Підійшовши впритул до лева, він добив його одним пострілом, приставивши дуло рушниці звірові до вуха.

Здобич була гарна, але не їстівна, і я дуже жалкував, що ми змарнували три заряди. Але Ксурі сказав, що хоче дечим поживитися від убитого лева, і, коли ми повернулись на баркас, попросив у мене сокиру.

— Нащо? — спитав я.

— Відрубати йому голова, — відповів Ксурі.

Проте відрубати голови Ксурі не зміг, а відрубав лише лапу й приніс її з собою. Лапа була величезна.

Мені спало па думку, що шкура лева може нам знадобитись, і я вирішив оббілувати хижака, якщо зможу. Ми з Ксурі підійшли до лева, але я не знав, як підступитися до діла. Ксурі був куди спритніший за мене. Ця робота забрала в нас цілий день, але нарешті шкура була знята. Ми розтягли її на даху каюти; за два дні сонце просушило її, і згодом вона правила мені за постіль.

Після цієї зупинки ми ще днів десять чи дванадцять прямували на південь, заощаджуючи наші припаси, що помітно зменшувались, і. сходили на берег лише по прісну воду. Я мав намір дійти до гирла Гамбії{25} чи Сенегалу, тобто якомога ближче до Зеленого Мису, де сподівався зустріти якесь європейське судно: я знав, що інакше не зможу визначити правильного курсу, і мені доведеться або блукати, розшукуючи острови, або загинути тут серед негрів. Мені було відомо, що всі європейські судна, куди б вони не пливли — до. берегів Гвінеї, до Бразілії чи Ост-Індії, — проминають Зелений Мис або острови під тією ж назвою. Одно слово, моя доля й саме життя залежали від того, чи я зустріну якийсь корабель.

Протягом десяти днів я прагнув лише до цієї єдиної мети; поступово я спостеріг, що узбережжя заселене: в двох чи трьох місцях, пропливаючи мимо, .ми бачили людей, що стояли на березі{26} й дивились на нас. Ми також помітили, що вони були чорні й зовсім голі. Одного разу я хотів був зійти до них на берег, але Ксурі, мій мудрий порадник, сказав: "Не йди, не йди!" Проте я став триматися ближче до берега, щоб можна було заговорити з ними. Вони довго бігли берегом слідом за баркасом. Я помітив, що вони були беззбройні, крім одного, який мав у руці довгу, тонку палицю. Ксурі сказав, що це спис і що дикуни кидають списи дуже далеко і надзвичайно влучно, тому я близько не підпливав і пробував порозумітися з ними на мигах, пояснюючи, що нам потрібна їжа. Вони почали показувати, щоб я зупинив баркас, і тоді вони принесуть м’яса. Тільки-но я спустив вітрило і ліг у дрейф, як двоє тубільців побігли кудись і менше як за півгодини принесли два шматки в’яленого м’яса й трохи якогось зерна, що росте в їхній місцевості. Ми не знали, що це було за м’ясо і яке зерно, але згодилися все це прийняти. Та тут виникло нове питання — як забрати до себе ці речі. Я боявся висідати на берег до дикунів, а вони так само боялись нас. Нарешті вони знайшли вихід, безпечний для нас і для них: поклали харчі на землю і, відійшовши якомога далі, стояли там, поки ми перенесли все на баркас, а тоді знову вернулись на те саме місце.

Ми жестами подякували їм, бо не мали чим заплатити. Але тут-таки випала нагода зробити їм велику послугу. Не встигли ми відійти від берега, як з гір вибігли два величезні звірі і, женучись, як нам здавалось, один за одним, кинулись до берега. Може, то самець переслідував самку, чи вони просто грались, а чи гризлись — ми не могли розібрати, як не могли б і сказати, чи таке часто трапляється в тих краях, чи то був надзвичайний випадок.

Мабуть, останнє припущення вірогідніше, бо, по-перше, хижаки рідко показуються вдень, а по-друге, ми помітили, що люди па березі, а надто жінки, страшенно перелякалися. Тільки той чоловік, що тримав спис або дротик, залишився на місці, решта ж пустилися навтіки. Проте звірі мчали до моря, не звертаючи на негрів уваги. Вони кинулись у воду й почали плавати, ніби прибігли сюди розважатись. Нарешті один підплив до баркаса досить близько, але я був напоготові, швидко зарядив рушницю й наказав Ксурі зарядити дві інші. Ледве підплив він на рушничний постріл, як я вистрілив і влучив йому в самісіньку голову. Звір одразу пішов під воду, але незабаром виринув і поплив до берега, то занурюючись, то знову з’являючись на поверхні. Очевидно, він боровся зі смертю, захлинаючись водою і стікаючи кров’ю від завданої йому смертельної рани і пустився духу саме перед тим, як вибратись на берег.

Не можна передати, як здивувалися бідолашні тубільці, почувши гуркіт і побачивши вогонь рушничного пострілу; декотрі мало не вмерли з переляку й попадали на землю, наче мертві. Але побачивши, що звір потонув, а я роблю знаки підійти ближче, вони підбадьорились і ввійшли у воду, щоб витягти звіра. Я знайшов його по плямах крові на воді і, зашморгнувши його вірьовкою, перекинув один кінець неграм, а ті витягли здобич на берег.