Робінзон Крузо - Сторінка 6

Виявилося, що це леопард рідкісної породи з плямистою шкурою надзвичайної краси. Негри вражено здіймали руки, не розуміючи, чим я забив його.

Другий хижак, переляканий звуком та спалахом пострілу, вихопився на берег і втік у гори, звідки обидва вони з’явилися; здаля я не міг розгледіти, який то звір. Помітивши, що неграм кортить поласувати м’ясом убитого леопарда, я вирішив зробити так, ніби вони дістали його від мене в подарунок. Я показав знаками, що віддаю його, і вони були дуже вдячні. Вони негайно взялися до роботи і без ножів, орудуючи тільки загостреними шматочками дерева, оббілували мертвого звіра так швидко й спритно, як ми не зробили б цього й ножем. Негри запропонували м’яса й мені, проте я відмовився, показуючи, що дарую його їм, і знаками попросив собі тільки шкуру, яку вони залюбки віддали. Крім того, вони принесли мені новий, ще більший запас провізії, і я взяв її, хоч і не знав, що то була за їжа. Далі я на мигах попросив у них води; простягти глек, я перекинув його догори дном, показуючи, що він порожній і що його треба наповнити. Вони відразу ж гукнули щось своїм: прийшли дві жінки з величезною глиняною посудиною, випаленою, очевидно, на сонці, і поставили її, як і харчі, на землю. Я послав Ксурі на берег з усіма глеками, і він наповнив усі три водою. Жінки були зовсім голі, як і чоловіки.

Маючи тепер запас коріння, якогось зерна та води, я покинув гостинних негрів і протягом ще одинадцяти днів плив у тому самому напрямі, не наближаючись до берега, поки миль за дванадцять-п’ятнадцять спереду побачив вузьку смугу землі, що виступала далеко) в море. Погода була тиха, і я звернув у відкрите море, щоб обігнути цю косу. Коли ми порівнялись з її краєм, я виразно побачив миль за шість від берега з боку моря ще смугу землі і зробив цілком слушний висновок, що вузька коса — Зелений Мис, а земля, що видніється вдалині — острови Зеленого Мису. Але до них було далеко, і я не знав, що робити, — я розумів, що, коли налетить свіжий вітер, я, мабуть, не допливу ні до мису, ні до островів.

Замислившись над цією дилемою, я ввійшов на хвилинку до каюти й сів. Ксурі, який замінив мене біля стерна, раптом закричав: "Хазяїне, хазяїне! Вітрило! Корабель! Дурний хлопець так перелякався, що мало не збожеволів, уявивши, нібито за нами женеться один із кораблів нашого папа. Але я знав, як далеко ми втекли від маврів, тож був певний, що вони нам не страшні. Вибігши з каюти й побачивши корабель, я відразу визначив, що він португальський і прямує, як я спершу подумав, до берегів Гвінеї по невільників. Однак, придивившись уважніше, я пересвідчився, що судно йде в іншому напрямі й не збирається наближатись до берега. Тоді я поставив усі вітрила й повернув у відкрите море, вирішивши будь-що почати з ним переговори.

А втім, я незабаром зрозумів, що, навіть ідучи повним ходом, ми не встигнемо зблизитися з кораблем і він промине нас, перш ніж ми подамо йому сигнал; ми робили, що могли, і коли я вже почав зневірюватись, нас, очевидно, побачили з палуби у підзорну трубу і прийняли за човен з якогось загиблого європейського судна. Корабель згорнув частину вітрил, щоб дати мені змогу підійти ближче. Це мене підбадьорило. У пас був кормовий прапор нашого колишнього пана, і я почав вимахувати ним на знак нещастя, крім того, вистрілив із рушниці. На кораблі побачили прапор і дим від пострілу, але самого пострілу не чули; корабель ліг у дрейф, чекаючи, коли ми підійдемо, і приблизно через три години ми Причалили до нього.

Мене спитали, хто я такий, спершу португальською, потім іспанською і французькою мовами, але жодної з них я не знав. Нарешті один матрос, шотландець, звернувся до мене по-англійському, і я сказав йому, що я англієць і втік з полону від маврів із Сале. Тоді мене й мого супутника запросили на корабель з усім нашим вантажем і прийняли дуже ласкаво.

Неможливо висловити, який я відчув. захват, зрозумівши, що нарешті визволився із страшної біди, коли вже й не сподівався. Я відразу ж запропонував капітанові все своє майно за мій порятунок, але він великодушно відмовився, сказавши, що нічого не візьме і що все буде мені повністю повернено по прибутті до Бразілії.

— Я врятував вам життя, — сказав він, — і хотів би тільки одного, а саме: щоб і мене врятували, коли я опинюсь у вашому становищі. А таке завжди може трапитися. До того ж ми йдемо до Бразілії, а вона далеко від вашої батьківщини; ви загинете там з голоду, якщо я заберу у вас ваше майно. Для чого ж тоді я вас рятував? Ні, ні, — додав він, — я довезу вас, сеньйоре інглезе (тобто англієць), до Бразілії безплатно, а цих речей вам стане там на прожиток і на проїзд додому.

Капітан виявився великодушний не тільки на словах, а й на ділі. Він наказав, щоб ніхто з матросів не чіпав моїх речей, взяв їх під особистий нагляд і склав докладний список майна, а список той вручив мені, щоб потім, прибувши до Бразілії, я міг одержати все повністю, аж до трьох глиняних глечиків.

Що ж до мого баркаса, то капітан, побачивши, що він дуже добрий, захотів купити його для свого корабля і запитав, скільки я візьму за нього. Я відповів, що він повівся зі мною так великодушно, що я ні в якому разі не стану призначати ціни за баркас і цілком покладусь на нього. Тоді він сказав, що напише зобов’язання сплатити мені в Бразілії вісімдесят срібних восьмериків{27}, а коли там хто-небудь запропонує мені більшу ціну, то й він дасть більше. Крім того, він просив продати йому Ксурі за шістдесят восьмериків. Мені дуже не хотілося брати цих грошей, і не через те, що я боявся віддати Ксурі капітанові, а тому, що шкода було продавати в неволю бідолашного хлопця, який так віддано допомагав визволитися мені самому. Коли я поділився своїми міркуваннями з капітаном, він визнав їхню слушність, але порадив не відмовлятись від угоди, кажучи, що зобов’язується дати хлопцеві вільну через десять років, якщо той прийме християнську віру. То вже була інша річ, до того ж і сам Ксурі висловив бажання перейти до капітана, і я віддав його.

Ми дісталися до Бразілії щасливо, після двадцятидводенного плавання увійшовши в бухту Тодос-лос-Сантос, чи то бухту Всіх Святих. Отже, я ще раз урятувався з найбільшої скрути, в яку будь-коли може потрапити людина, і тепер мені залишалося вирішити, що робити з собою далі.

Я ніколи не забуду, як великодушно поставився до мене капітан. Він нічого не взяв з мене за проїзд, повернув мені геть усі мої речі, дав двадцять дукатів{28} за леопардову шкуру й сорок за лев’ячу і взагалі купив усе, що я хотів продати, в тому числі й ящик з вином, дві рушниці й решту воску, частину якого я використав на свічки. Одно слово, я вторгував двісті двадцять восьмериків і, маючи цей капітал, зійшов на бразильський берег.

Невдовзі капітан ввів мене в дім одного свого знайомого — гарної і чесної людини, як і він сам, власника, як там кажуть, "інхеніо"{29}, тобто цукрової плантації з цукроварнею. Я прожив у нього досить довго, діставши певні знання з вирощування цукрової тростини та виробництва цукру. Побачивши, як гарно живеться плантаторам і як швидко вони багатіють, я вирішив просити дозволу оселитись тут назовсім і самому стати плантатором. Разом з тим я міркував, яким чином одержати гроші, що залишилися в Лондоні. Коли мені пощастило дістати бразільське підданство, я на всі свої гроші купив ділянку і заходився складати план своєї майбутньої плантації та садиби, враховуючи той капітал, який мені мали переслати з Англії.

У мене був сусід, португалець із Лісабона, але англієць за походженням, на прізвище Уеллс, становище якого нагадувало моє власне. Я кажу — сусід, бо наші плантації межували, і ми дуже заприятелювали. У мене, як і в нього, обіговий капітал був невеликий, і перші два роки ми ледве могли прогодуватися з наших урожаїв. Але в міру того як земля розроблялася, ми багатіли і на третій рік посадили тютюн та обробили по великій ділянці під цукрову тростину. Але нам обом потрібні були робітники, і тут я зрозумів, як необдумано я вчинив, віддавши Ксурі.

Та ба! За що б я не брався, нічого путнього з моїх планів не виходило. Так сталося й цього разу: я вплутався у справу, яка зовсім не відповідала моєму нахилу і суперечила тому життю, що ради нього я покинув рідний дім і знехтував батьківські поради. Більше того, я сам прийшов до тієї золотої середини, до того вищого ступеня скромного життя, вибрати який радив мені батько і якого я міг би так само досягти, залишившись на батьківщині й не втомлюючи себе блуканням по світу. Чи варто було для цього забиватися за п’ять тисяч миль від батьківщини до чужинців та дикунів, у дику країну, куди ніколи не дійде до мене навіть звістка з тих частин земної кулі, де мене хоч трохи знають!

Отакі гіркі думи обсіли мене в Бразілії. Мені ні з ким було поговорити, хіба що з сусідом; усе робив я власними руками і знай твердив, що живу самотньо, наче на безлюдному острові. Як справедливо покарала мене доля, коли й справді закинула на безлюдний острів, і як корисно було б кожному з нас, порівнюючи своє теперішнє становище з іншим, ще гіршим, пам’ятати, що провидіння будь-коли може змінити нашу долю й показати нам, які щасливі ми були раніше! Повторюю, доля заслужено покарала мене, прирікши до справді самотнього життя на безлюдному острові, до життя, з яким я так несправедливо порівнював своє тодішнє становище, котре, коли б я не кинув розпочатої справи, очевидно, привело б мене до величезного багатства й щастя.

Я певною мірою вже здійснив свої плани щодо плантації, коли мій благодійник — капітан, що підібрав мене в морі, зібрався вертатись на батьківщину. Його судно простояло в Бразілії майже три місяці, поки він чекав нового вантажу й готувався до подорожі. Коли я розказав йому, що в мене в Лондоні є невеликий капітал, він дружньо й щиро порадив:

— Сеньйоре інглезе, — так він завжди мене величав, — дайте мені офіційне доручення і напишіть тій особі, у якої зберігаються ваші гроші. Попросіть, щоб для вас там купили товарів, які мають попит у Бразілії, і надіслали до Лісабона на адресу, яку я дам, а я, коли бог поможе, вернусь і приставлю все вам. Але в нашому житті всяке може статися, тож я радив би на перший раз узяти тільки сто фунтів стерлінгів, тобто половину вашого капіталу.