Родичі - Сторінка 45

Якщо цю справу організувати розумно, городяни матимуть від неї неабияку користь. Навіть колишні влас* ники не втратять усього...

— Що значить — не втратять усього? ^ здивовано спитав Сенткалнаї. Його вуса безсило обвисли.— Що це значить? — перепитав він майже злякано.

— Дещо, безперечно, доведеться втратити... Власники завжди зазнають збитків, коли діло прогорає.

— Але ж воно зовсім не прогорає!—заперечив Сенткалнаї.— Погіршилась кон'юнктура — тільки й того...

— На це треба зважати й робити відповідні висновки.

Обличчя старогоч було густо вкрите —червоними й ліловими жилками, як це— буває в селян. У голову йому шугнула кров. Такого ще ніхто ніколи не наважувався йому казати. Що він верзе, цей ново'спечений обер-прокурор! Втрачати... приготуватися до збитків... Звичайно, Сенткалнаї і сам про це знав, але приховував навіть від себе. Боявся, що це може зашкодити його здоров'ю... А обер-прокурор таке цвенькає йому в вічі! Мовляв, слід зробити висновки з того, що погіршилась кон'юнктура... Божевільний він чи що?.. Проте, нема ради. Коли зайшла вже про це мова, треба дізнатися конкретно про збитки. Бійся, не бійся, а від лиха не втечеш...

І він спитав:

— Яку ж суму доведеться мені.втратити?

— Значну. Але дещо у вас залишиться. А в такому становищі людина повинна радіти кожному врятованому філеру.

Сенткалнаї широко відкрив рота. Він хотів був вилаятись, але тільки хапнув судорожно повітря. І враз перевів розмову на інше:

— Ох, і стомився ж я сьогодні! Був на полюванні, відстав від гурту... чимчикував пішки кілометрів із п'ять. У переліску зустрів старого лісничого й спитав у нього, чи не бачив він мисливців. Побалакали трохи... Такий старий, як і я. То він мені й каже: "Ну що, пане, будемо вибирати?"

Сенткалнаї голосно засміявся.

Пішта вражено дивився на нього. Міцний стариган! З такої розмови перейти на жарти! Вміє приховувати справжні почуття... Он і люльку вже вийняв, натоптує тютюном...

— Я одразу збагнув, що він має на увазі вибори короля,— повів далі Сенткалнаї.— "Ет, як вони могли так зіпсувати всю справу?" — сказав він. І тут вже невдово-лено докинув: "Скільки в нас було країн, і які всі багаті! Якби робили по-розумному, то й понині зберегли б усе..."

— Ось бачите!— перепинив його Пішта.—Бачите, який мудрий той старий лісничий! "Якби робили по-розумному!" У вашій справі виходить так само. Але людина рідко коли вчиться на чужій біді... Перепрошую, ви розумієте?

— А що тут розуміти?

— Треба поставити справу так, щоб із нами торгувалися. Саме це треба мати на увазі й вам. Зараз я вам поясню...

— Не треба мені пояснювати,— сердито буркнув Сенткалнаї.— Я однаково ніколи цього не зрозумію. Для того й існуєте ви, молодше покоління, щоб зняти тягар з наших плечей... Все своє життя я працював... Виходить, даремно?! І праця моя марна, і саме життя? За віщо так покарала мене доля?

— Послухайте...

— Я не належу до роду магнатів. Все моє майно — це не дідівська спадщина: все я сам заробив. Заробив працею... І я маю на нього право!

— Отож я й клопочуся про те, щоб ви всього не втратили.

— Всього! — обурено вигукнув Сенткалнаї.— Що за Дурниці? Я нічогісінько не хочу втрачати, чуєте? Ані Філера! Отак, любий мій! Розумієте — ані філера!..

Магдалена побачила з сусідньої кімнати, що батько Дуже збуджений, і поквапилась до нього.

— Як ви себе почуваєте, таточку? — спитала вона.

— Добре!

Пішта опустив очі, щоб не дивитися на Магдалену. Він бачив її черевички^ Бачив також, як під шовковою сукнею рухались її коліна, коли вона обхопила руками батька за шию. Повільно підіймаючи голову, Пішта вів поглядом по її стрункій постаті — від ніг до талії, від талії до грудей, від грудей до гарної довгої шиї, до самісінького волосся... Кров дедалі дужче бурхала в жилах.

Магдалена благально глянула на нього — мовляв, не хвилюйте мого батька! їхні погляди зустрілися, і Магдалена раптом зніяковіла. Вона швидко відвела вбік очі й міцно стулила свої ніжні вуста.

Пішті здалося, що земля тікає у нього з-під ніг, і він падає в прірву. Перед очима замиготіли червоні кола.

— Чи не посиділи б ви трохи зі мною, пані? — тихо спитав він у Магдалени.

Вона зняла руки з батькової шиї. Сенткалнаї насупився і пішов геть, а Магдалена сіла навпроти Пішти й глянула на нього з якоюсь підозрілою цікавістю.

— Завжди рада вас бачити! — сказала вона.

— Я теж радий.

— Я й не знала, що ми з вами родичі.

— А я вже давно знаю про це...

— Давно?

— Так^ давно.— Пішта глянув на Магдалену й раптом посміливішав. Закинув назад голову, усміхнувся.— Пам'ятаєте бал? Той бал, на якому ви були в зеленій сукні?

— В зеленій?

— Так, у зеленій. Яскраво-зеленій, як весняна трава... Ви були схожі на молоде струнке деревце, осяяне сонцем...

Магдалена засміялась.

— Так, у мене була зелена сукня,— сказала вона задумливо.

— І на тому балі ви були в ній...

— Ми з вами танцювали?

— Ні. Я тоді вже не танцював.

— Чому?

— Дав собі обітницю. Знаєте, я чотири роки пробув на фронті... А два — в полоні... І коли повернувся додому, захотілося дати якусь обітницю. В подяку богові за те, що зберіг мені.життя... Річ у тім, що людина, яка зазнала багато страждань, стає трохи дивною... Трохи химерною... В ній з'являється щось дитинне... примхливе... Спершу я хотів відростити собі бороду! Та потім вирішив, що це не модно...

— Невже у вашому романтизмові стільки-тверезості?

— Авжеж. Я і романтик, і реаліст водночас. До речі, я боявся, що борода зіпсує мені кар'єру... Тож і задумав дати іншу обітницю — ніколи не танцювати.

— Навіщо ж ви поїхали на бал?

— Службові обов'язки. Мене саме призначили радником з питань культури, а бал був організований з благодійною метою — на користь народної освіти.

— Пригадую... Була я тоді ще молодою жінкою...

— Та й я тоді не був старим чоловіком,— ^ірко усміхнувся Пішта.

— Тепер я вас згадала... Мені казали, що в полоні ви вивчили дев'ять мов.

— І десять відтоді забув... Увійшла Ліна із старим Сенткалнаї.

— ...побудована.-на совість,— долинули його слова. Певно, вони говорили про віллу.

Магдалена підвелася й узяла Ліну під руку.

— Я дуже рада, що віллу купуєте саме ви.

— О, це ще не вирішено остаточно...

— Не вирішено?

—— Хіба ми можемо купити таку віллу? Та й навіщо? о мого батька є маєток, і він дуже хоче, щоб ми жили в ньому. Будинок з верандою, затишні кімнати... А ваша вілла — мені навіть уявити важко, як би я в ній жила.., Це як сон... Щиро кажучи, мені й сни такі не снилися...

Лінині слова прозвучали для Пішти наче музика.

— Не треба думати про це,— сказала Магдалена і на мить замовкла, але потім рішуче закінчила фразу — адже вона звикла все доводити до кінця: — Не треба роз'ятрювати собі душу цими думками. Краще сказати собі: "Таке воно є — життя!" Правда ж?

Ліна нічого не відповіла.

Магдалена глянула холодними сірими очима на Пішту. Той поквапливо кивнув головою на знак згоди; в нього перед очима замиготіли червоні кола. Він відчував тільки близькість Магдалени і, приплющивши повіки, побачив її коліна, оповиті шовковою сукнею. Видно, шампанське давало про себе знати...

Магдалена взяла Ліну під руку, вони стали походжати по кімнаті. Пішта дивився на них, і його проймало якесь химерне почуття насолоди.

Магдалена затримала на ньому погляд. Допитливо вдивлялася в його палаюче пристрастю обличчя. Очі її були чужі й боязкі...

А Ліна нічого не помічала. Вона думала про своє.

Як завжди, із сміхом та гамором, увійшов дядечко Кардич.

— Все гаразд, любий мій Пішто! Пан бургомістр сказав: "Пішті треба надати широкі повноваження".

— Ходімо оглянемо віллу,— мовила Магдалена до Ліни.— Коли ти все побачиш, то впевнишся, що це не сон, а звичайнісінька реальність. Інакше й не може бути. Віллу побудовано за моїми проектами. А я не витаю у хмарах...

її слова, навіть голос — тверезий, стриманий, холодний,— збурювали в Пішті бурхливі почуття.

Старий Сенткалнаї наблизився до жінок-і повільно пішов разом з ними.

— Вілла змурована з цегли найвищого гатунку,— пояснював він Ліні.— Підземні води не можуть зруйнувати фундамент...

Пішта глибоко зітхнув. Ця жінка належала йому... Належала одну-єдину мить... І покинула його. Ніколи він не підкорить її собі!.. О, він її ненавидить...

— Я сказав старому Сенткалнаї...— хрипло мовив Пішта.

— Що сказав? — швидко спитав Кардич.

— Що йому доведеться дещо втратити.

— Втратити? Що саме?

— Управа не може взяти на себе це діло. Та його і не вдалося б провести через пленум.

— Ти вже зайшов так далеко? Певно, вже обговорив це питання з опозицією?

Пішта схаменувся. В репліці Кардича вчувався виклик.

— Мартіні твій родич? — питав далі Кардич.

— Далекий.

— Хай у такому разі допоможе тобі.

— Він же в опозиції.

— Хай поверне справу так, щбб його вимоги повністю відповідали нашим вимогам.

— Я поклопотався про те, щоб і колишні власники акцій зазнали деяких збитків...

— На яку суму? А якої думки з цього приводу доктор Мартіні?

— Це моя ідея, а не Мартіні. Я досконально вивчив Цю справу. Відповідні документи знаходяться в надійному місці...

— Ну, і як ти уявляєш собі відродження свиноферми? —— Дуже просто. Управі не личить вести переговори

3 підприємством, що збанкрутувало. Для опозиції це була б справжня знахідка... Ми дали б їй "неабиякі можливості для нападу... Отже треба створити щось на зразок синдикату, який відкупить усю свиноферму.

Кардич дуже здивувався. Очевидно, він не чекав' від Пішти такого.

— Синдикат у складі трьох осіб закупить більшість акцій і запропонує управі відкупити ферму.

— Геніально! І власники продадуть контрольний пакет акцій?

— А що ще їм з ним робити? Нового кредиту їм ніхто не надасть. Кошти зможе одержати тільки управа.

— Грандіозно!.. Колумбове яйце!.. А в тебе є на це гроші? Тобто на синдикат? Бо ти, певно, теж увійдеш до того синдикату...

— Звичайно!

Кардич мовчав. Він не зрозумів, що означає це "звичайно!" Чого воно стосується — грошей чи участі в синдикаті?..

— Вибач, я скоро повернуся.

"Пішов до бургомістра",— подумав Пішта. Він одхи-лився на бильце крісла. Голова трохи паморочилася. Мабуть, від вина... Дивився просто перед себе...

Ліна підійшла непомітно й сіла поруч.

— Пішто, це життя — чуже для нас,— сказала вона тихо.— Хіба тут може жити сім'я з дітьми? Адже тут нема для цього жодної підходящої кімнати.