Родичі - Сторінка 46

Взагалі.всі кімнати призначені тільки для прийому гостей, для бенкетів... для балів... Навіть спальні пана й пані Боронкаї — в різних кінцях будинку. Чоловіча виходить на північ, куди ніколи не заглядає сонце... Невже ця жінка не боїться за свого чоловіка?

— Ти б улаштувала все по-іншому...

— Ні! Тут усе жахливе!

Пішта взяв келих із шампанським, який щойно наповнив лакей.

— Гості в захваті від цієї вілли.

— Яке мені діло до них? Люди, які зібралися тут, байдужі одне до одного... Глянь-но довкола. Вони сновигають як тіні, уникаючи зустрічі одне з одним. А більше за все — зі мною...

— Ні! Ти просто не звикла. Тут сьогодні намагаються догодити саме тобі. Дай їм цю можливість...

— Мені? Ти помиляєшся, Пішто! Ніхто навіть не подумав зробити мені приємність...

— Бо ти — як та троянда з колючками... Аг-от навколо мене вони бігають...

— Бігають, Пішто, тільки не за тобою, а від тебе — мовби від якогось собаки, щоб не вкусив. Нікого з твоїх друзів тут немає. Ні Вальтера, ні добряги Лешняка... Я навіть не уявляла, що в нашому місті стільки людей, яких я ніколи досі не бачила. Пішто, це не те місто, де ми жили досі... Це все — чужі нам люди. Всі вони — наші вороги!..

— Не кажи дурниць.

— Прошу тебе — не втягуй мене в цю гру! Я сто разів казала тобі, що вона — не для мене. Я створила собі маленький світ... Він анітрохи не схожий на цей... На моєму столі шампанське не ллється рікою. Мій чоловік не ходить навіть у пивницю — і я його за це поважаю... В нього немає коханок...

— До чого тут коханки?

— Оця сукня обпікає мені тіло. Вона не моя. Мені хочеться зірвати з себе цю ганчірку — це шкура тих, хто повертається тут до мене спиною. Якби сукня була моєю, я вже давно порозумілася б із цими людьми. Я сиділа б поруч з ними на диванах, плескала б, як і вони, язиком... Але я — не з їхнього середовища! Я — чужа їм жінка! Ти забуваєш, що одружився не з Магдаленою Сенткалнаї, а з Ліною Сенткалнаї... Випадковість вибила тебе зі звичної колії, і ти пнешся у великі пани. Хочеш наздогнати й перегнати тих йолопів, у товариство яких потрапив...

— Я хочу бути їхнім вожаком, керувати ними.

— Навіщо це тобі? Ти зовсім їх не знаєш. Чи стане в тебе снаги, щоб іти разом з ними? Адже в них зовсім інші звичаї, інша мораль. Коли до мене в гості приходить приятелька, вона щаслива, що випала нагода посидіти разом за одним столом. Вона не посилає мені своєї візитної картки — як це зробили Боронкаї — і не мчить потім далі на автомобілі, ніби рятуючись від прокажених. І от я, дурна, приходжу сюди. Я роблю це тільки заради свого чоловіка, а він, кинувши мені кілька слів, відразу ж зникає...

— Бо ти тримаєш себе, як ображена королева.

— Так, я справді ображена. Бо в мене є гордість. В мене є душа, а в цих людей її немає. Для них існує тільки одна душа — гроші... Сюди не можна приходити пішки, а треба приїздити автомобілем, до того ж — якнайшикарнішим... Навіщо ти одружився зі мною? Слід було почекати, поки розбагатієш, і взяти шлюб з якоюсь із цих жінок. Що ти зробив зі мною? Ти згубив мене... Мені ніколи книжку прочитати, газету розгорнути... Я не можу встежити за модою, не знаю тих афоризмів, якими аристократки прикрашають своє життя... Магдалена... Певне, колись вона була хороша жінка... Але розкіїїґ зіпсувала її, розбестила...

— Не ображай її...

Ліна рвучко підвелася, і Пішта злякався. Він знав Лінину вдачу: якщо дружина розсердиться, то не звертає ніякої уваги на правила поведінки.

— Чого це мені не можна її ображати?! На її розваги пішли всі гроші свиноферми... Бо якщо жінку розбестити, їй потім буде замало всіх грошей, які є на світі... Хочеш, щоб і я стала такою, як Магдалена? Ну що ж, тоді купуй цю віллу, потім автомобіль. Найми водія, тоді садівника... Гадаєш, я не зуміла б витрачати на місяць більше, ніж триста сорок шість пенге? Гадаєш, не зуміла б розтринькати тридцять чи сорок тисяч?! Але в такому разі подбай про те, щоб вони були. Паскудник ти! Маєш у кишені п'ять пенге, та й то ті, що я дала,

а мрієш про вілли, про автомобілі... Заведи спершу чекову книжку! Спроможний ти на це? Хочеш стати до лав тих розбійників з великої дороги? Гляди, щоб тебе не зжерли! Бо сумніваюся, що вони захочуть ділитися з тобою своєю здобиччю! їм не потрібні Коп'яші... Вони й самі зуміють пустити на вітер ті гроші, які ще є на світі!..

— Ліно! Яка ти дивна жінка! Навіщо мучити мене такими докорами тепер, коли я борюся з цілим світом? Борюся за те, щоб не було тут більше зловживань... Я ще не купив цієї вілли, бо вони хочуть передати мені її як відступне... щоб я допоміг їм перекласти величезний тягар на плечі народу... А ти тут цвірінькаєш, мов той горобець...

Пішта підкликав лакея й попросив налити йому шампанського.

— Любий, не пий, не псуй собі здоров'я...

— Я борюся з чорними силами...

— Я не дозволю-тобі пити... Постав келих... Несподівано з'явився Кардич.

— Ви мінливі, як погода: то цілуєтесь, то сваритесь...— сказав він.

Пішта глянув на Кардича затуманеними очима. Що сталося? Чому змінився його тон? Чому він не продовжує розмови?

— Чи можу я побачити пана бургомістра?

— Він грає в карти,— байдуже кинув Кардич. '

— Він кликав мене.

— Ну, тоді інша річ. Якщо кликав, то йди.

Пішта підвівся, поцілував руку Ліні, ніби пробачаючись за суперечку, яка відбулася між ними тут, на очах У цих людей.

Ліна кволо всміхнулася.

Пішта йшов кімнатами, повними гостей, його кликали, але він, не зупиняючись, простував у ломберну кімнату, де сидів за картами бургомістр.

її*

299

Опинившись .там, Пішта став позад нього й почав стежити за грою. Через якийсь час бургомістр раптом сказав:

— Я дуже люблю сучасну молодь.

— Але ж ти, Бело, сам молодий! Наймолодший серед усіх нас,— заперечив віце-губернатор!

— О ні, ні, я вже старий і підшукую того, хто міг би зайняти моє місце. Це найпекучіша проблема — хто сяде на наші місця. Сучасна молодь не схожа на нас — таких, які ми були колись... Вони мислять по-іншому; в них інші смаки, уподобання, інший патріотизм... Я й досі не знаю, чи є він у них... Тепер щирий патріотизм не модний... Але поки ми живі, ми не.дозволимо жартувати над собою. Правда ж, Андріше? — Бургомістр підвів голову від карт.— Нині все робиться задля власних інтересів. Хіба чувано, щоб у наші дні навіть най-бідніші люди організовувались відповідно до своїх інтересів? Народові потрібні гарні ідеї. Народ треба виховувати... До різдвяних свят слід потурбуватися про достатню кількість національних прапорів, трикольорових стрічок, гасел... Школярів треба навчити гарних патріотичних віршів. Цього року різдво слід перетворити у велике національне свято. От у італійців, наприклад, так багато національних свят, що на кожний тиждень припадає по одному. А часом — по два й по три... Ось що потрібно народові. Тільки так можна підтримувати в ньому патріотичний дух.

— Італійці турбуються навіть про взуття для дітей бідняків!

Всі здивовано подивилися на'обер-прокурора.

Але Пішта не міг змовчати. Його боляче дійняло те, що кілька хвилин тому дядечко Кардич повівся з ним так, ніби між ними не було ніякої ділової розмови. Що це означає? Невже його вже скинуто з .рахунку?..

— Що ти маєш на увазі, Пішто? — нарешті обізвався віце-губернатор, лагідно усміхаючись.

Після короткої паузи Пішта сказав:

— Італійці не знають, що таке альфельдська зима. Хотів би я поглянути, як би вони— влаштовували свята тут восени, коли багнюки по коліна; поки дійдеш від хутора до хутора — скільки разів загрузнеш! Або взимку — коли мороз, і заметіль, і лютий вітер. Хоч би які патріотичні гасла ми виголошували, вони не врятують народ від голоду, холоду й багнюки! І трикольорові стрічки не врятують — навіть найгарніші!

Картярі увіткнули обличчя в карти. Такого їм іще не доводилося чути в своєму колі. Такого вони не могли збагнути. Хто цей чоловік? Підбурювач? Революціонер? Комуніст?

— Чи не в Росії тебе цього навчили, Пішто? — так само лагідно спитав віце-губернатор.— Скільки ти пробув там у полоні?

— Мене там нічого не навчили,— неохоче відповів Пішта. Він уже жалкував, що не —стримався.— Я хотів тільки сказати, що наш праотець Арпад 1 вчинив би набагато краще, якби проскакав на своєму коні трохи далі—до Італії... Там принаймні не треба турбуватися про дрова. А тут? Топлять печі кізяками...

Пішта говорив ніби жартома. Але ніхто не засміявся.

— Бачу, не до вподоби тобі ця країна з її молочними та медовими ріками,— сказав віце-губернатор.

Бургомістр, голова суду й усі інші картярі сиділи мов води в рот набравши.

— Не до вподоби? Мені? Та я ладен першої-ліпшої миті віддати життя за батьківщину!

— Це, звичайно, чудово,— мовив бургомістр і взяв зі стола карту.— І ти віддав би життя тільки через те, Що не згоден з політикою нашого праотця Арпада?

— Я пожартував...

— Добрі мені жарти... А щодо ганчірок з національними кольорами? Що на це відповіси, лукавцю?

— Про ганчірки я нічого не казав.

— Він казав про національні стрічки,— уточнив віце-губернатор.

— А хто сказав, що дірявий черевик зашнуруй хоч національною стрічкою, а вода все одно в нього протікатиме? *

. — У всякому разі, цього я не говорив.

— Не чіпайте мого Пішту! — сказав бургомістр.— Він славний, чудовий чоловік, який бажає управі тільки добра. Щоправда, є в нього душок опозиції... Юної, кучерявої опозиції... Ще Ференц Деак казав: "Люблю опозицію, поки вона кучерява, і не люблю, коли вона вже полисіла".

Цікаво, на кого натякає бургомістр? Адже доктор Мартіні має буйну чуприну!

— Ви мене кликали, ваша вельможність? Бургомістр підвів очі на Пішту, усміхнувся кутиком

вуст і далі розкладав карти.

— Піковий туз.

Трохи згодом він зяову глянув на Пішту.

— Не хвилюйся, почувай себе як удома... Я ще багато про що хочу з тобою поговорити.

Пішта сів біля ломберного столика й цілу годину спостерігав за грою. Потім згадав про Ліну. Ні, в цю кімнату вона не зайде. А тоді — про дядька Берці. Підвівся й квапливо подався до зали.

Гостей там було небагато — майже сама молодь. Юнаки та дівчата сиділи в кріслах і на канапах. Велика люстра була погашена. Пішта згадав, як один приятель розповідав колись у казино про нинішню молодь — мовляв, вона розбещена, влаштовує оргії... Уява його розпалювалася...

Заграла музика.