Роман ескімоської дівчини

РОМАН ЕСКІМОСЬКОЇ ДІВЧИНИ

– Гаразд, містере Твен, я розповім вам про своє життя все, що цікавить вас,– сказала вона лагідним голосом, спокійно дивлячись своїми правдивими очима мені в обличчя,– це так гарно й мило з вашого боку, що ви уподобали мене й бажаєте більше знати про мене.

Неуважно зчищаючи риб’ячий жир зі своїх щік кістяним ножичком і витираючи його об хутряний рукав, вона дивилася на полум’яні смуги північного сяйва, що переливалися на небі, забарвлюючи розмаїтими райдужними кольорами снігову пустелю і храмоподібні айсберги,– картину нестерпно сліпучу й прекрасну. Нарешті вона стрепенулася від задуми й налагодилася повідати мені ту скромну історію, про яку я просив.

Вона зручно вмостилася на крижаній брилі, що правила нам за канапу, і я приготувався слухати.

Це було прегарне створіння. Я маю на увазі – з погляду ескімосів. Іншим вона, мабуть, видалася б трішечки повною. Їй щойно минуло двадцять років, і вона вважалася найчарівнішою дівчиною свого племені. Навіть тепер, на вільному повітрі, незважаючи на важку й безформну хутрянку з широкою відлогою, штани та чоботи, видно було, що принаймні обличчя у неї вродливе; а про фігуру можна було лише здогадуватися. Серед усіх гостей, котрі вчащали до гостинної домівки її батька, я не зустрічав жодної дівчини, що її можна було б прирівняти до неї. І все ж вона не була зіпсута. Поводилася мило, природно й щиро, і коли навіть усвідомлювала свою вроду, то нічим не виказувала цього.

Ось уже тиждень вона була моїм щоденним товаришем, і чим більше я пізнавав її, тим більше вона мені подобалася. Її любовно і дбайливо виховали в атмосфері, незвичайно витонченій і рідкісній для північного краю, бо батько її був найбільш впливова людина племені і досяг вершин ескімоської цивілізації. Разом з Ласкою – так її звали – я вирушав у довгі мандрівки на собаках по безмежних крижаних просторах, і її товариство було завжди приємне мені, а розмови цікаві. Я ходив рибалити з нею, але не в її небезпечному човні, а просто йшов за нею по льоду і стежив, як вона точно влучає в рибину своїм смертоносним гарпуном. Укупі ми полювали на тюленів; кілька разів я спостерігав, як вона і вся її родина здирали жир з викинутого на берег кита, а одного разу навіть пішов з нею полювати ведмедя, але з півдороги вернувся, бо в глибині душі я боюсь ведмедів.

Тим часом вона приготувалася почати свою оповідь, і ось що я почув.

– Наше плем’я, як і всі інші племена, віддавна кочувало з місця на місце узбережжями замерзлих морів, але моєму батькові надокучило таке життя, і два роки тому він спорудив з крижаних брил отой великий дім – бачите? Він сім футів заввишки і втричі, а то й учетверо довший від будь-якого іншого будинку. З того часу ми й живемо тут. Батько дуже пишається своїм домом,– і це зрозуміло: адже коли ви оглянули його уважно, то, певно, помітили, наскільки він кращий і досконаліший від звичайних осель. А коли ви ще не оглянули його, то зробіть це неодмінно, бо такої розкішної обстановки ви ніде більше не побачите. Наприклад, у тім кінці дому, який ви звете вітальнею, є поміст, де ми приймаємо гостей й обідаємо; такого великого помосту не побачиш ні в якому іншому домі, чи не так?

– Так, ти маєш рацію, Ласко. Ваш поміст найбільший. У нас у Сполучених Штатах не здибаєш нічого подібного навіть у найліпших домах.

Від мого визнання в її очах спалахнула втіха й гордість. Я помітив це й затямив собі.

– Я думала, що наш поміст, певно, вас здивує. До того ж, на ньому лежить багато більше хутра, ніж в усіх інших будинках, і якого хутра там тільки нема: і тюленя, і водяної видри, і чорно-бурої лисиці, і ведмедя, і куниці, і соболя – різних звірів, і як багато; таке саме хутро й на крижаних лавах для спання, що ви їх називаєте "ліжками". А у вас вдома помости й лави для спання застелені краще?

– Та, певно, ні, Ласко, у нас такого й заводу нема.

Ці слова знову потішили її. Адже вона думала тільки про кількість хутра, яке мав її естет-батько, а не про його цінність. Я міг би пояснити їй, що ця купа дорогого хутра становить або ж становитиме ціле багатство в моїй країні, та вона не зрозуміла б мене – її народ не вважав це за багатство. Я міг би пояснити їй, що одяг на ній або ж буденний одяг найпростіших людей, котрі оточували її, коштував тисячу двісті, а то й півтори тисячі доларів і що я не знаю нікого в себе на батьківщині, хто ходив би на риболовлю в таких дорогих туалетах. Але вона не зрозуміла б цього, тому я нічого не сказав. Вона вела далі:

– А потім – помийниці. У нас їх аж дві у вітальні, та ще дві в другій половині дому. Дві помийниці у вітальні – це велика рідкість. А у вас у вітальні їх теж дві?

Від згадки про помийниці я мало не задихнувся, але похопився раніше, ніж вона помітила це, і сказав з натхненням:

– Бачиш, Ласко, мені дуже соромно виявляти секрети моєї країни, і ти нікому про це нічичирк, я ж бо довіряю тобі. Але, слово честі, навіть у найбагатшої людини Нью-Йорка немає двох помийниць у вітальні.

В наївному захопленні вона заплескала одягненими в хутро руками і вигукнула:

– О, та не може бути, не може бути!

– Далебі, я кажу цілком серйозно, люба. Ось хоч би Вандербілт. Вандербілт, мабуть, найбагатша людина в світі. Та хоч би я лежав на смертній постелі, то все одно сказав би тобі, що навіть у нього нема двох помийниць у вітальні. Та в нього й однієї нема,– щоб мені вмерти на цьому місці, коли брешу.

Її чарівні очі розширилися від здивування, і вона мовила повільно, з якимсь побожним страхом у голосі:

– Як дивно! Просто неймовірно! Важко навіть повірити! Він що, скупий?

– Ні, не те. Не в ощадливості річ, а... е-е, ну, розумієш, він не хоче, як-то кажуть, "туману напускати". Так, так, саме в цьому річ. Він по-своєму скромна людина і не любить вихвалятися.

– Ну, що ж, така скромність похвальна,– зауважила Ласка,– якщо не перебирати міри. Але тоді який же вигляд має його вітальня?

– Ну, звичайно, там трохи порожньо і ніби чогось не вистачає, проте...

– Я так і думала! Ніколи не чула нічого подібного! А взагалі – у нього гарний дім?

– Так, дуже гарний. Його вважають одним з найбагатших.

Дівчина якусь хвилю сиділа мовчки і замріяно гризла недогарок свічки, очевидно, намагаючись усе як слід обміркувати. Нарешті вона рвучко підвела голову і рішуче сказала:

– По-моєму, є така скромність, що, коли добре поміркувати, не ліпша від хвастощів. Якщо людина спроможна поставити дві помийниці у вітальні і не робить цього, то, можливо, й справді вона дуже скромна, проте у сто разів імовірніше, що вона просто намагається привернути до себе загальну увагу. Мені здається, ваш містер Вандербілт добре знає, що робить.

Я спробував пом’якшити цей вирок, визнаючи, що дві помийниці у вітальні – не та мірка, за якою можна справедливо судити про людину, хоч у певних умовах це досить логічно. Та в дівчини вже склалася своя думка, і її не можна було похитнути. Потім вона сказала:

– А що, у ваших багатих людей є такі ж гарні лави для спання, як у нас, і їх вирубали з таких же великих крижин?

– Авжеж, у нас також є гарні, навіть дуже гарні лави, але зроблено їх не з льоду.

– Оце так! То чому ж їх не роблять з льоду.

Я пояснив їй, з якими труднощами це пов’язано, розповів про дорожнечу льоду в країні, де треба добре пильнувати за продавцем, інакше рахунок за лід важитиме більше, ніж сам лід. Тоді вона вигукнула:

– Та невже ж ви купуєте лід?

– Так, купуємо, люба.

Вона простодушно розреготалася, а потім сказала:

– О, я ще ніколи не чула такої дурниці! Таж льоду так багато, він нічого не варт. Ось він – на сотні миль, скільки оком сягнеш. Я не дала б і риб’ячого пузиря за весь цей лід.

– Ну, це просто тому, що ти не знаєш йому ціни, ти, маленьке наївне дівчисько. Якби він був у тебе в Нью-Йорку в середині літа, ти могла б за нього купити всіх китів.

Вона недовірливо глянула на мене і сказала:

– Ви правду кажете?

– Авжеж, правду. Клянусь тобі.

Вона замислилася. Потім, легенько зітхнувши, сказала:

– Як би мені хотілося жити там!

Я просто думав у зрозумілій для неї формі дати їй уявлення про наше мірило цінностей, але зазнав невдачі. З моїх слів у неї склалося враження, що кити в Нью-Йорку дешеві і там їх сила-силенна; від цієї думки в неї навіть слина покотилася. Мені здалося, що треба якось виправити заподіяне зло, отож я сказав:

– Але тобі зовсім не потрібне було б китове м’ясо, якби ти жила там. У нас його ніхто не їсть.

– Що?!

– Справді, ніхто.

– Але чому?

– Н-ну... Хто його знає. Мабуть, через упередженість. Так, так, саме через упередженість. Певно, хто-небудь, кому нічого було робити, вигадав колись цю упередженість. Ну, а коли вже причепиться отака примха, то їй і переводу не буде, ти ж знаєш.

– Це правда... Щира правда,– мовила дівчина задумливо.– Як наша упередженість проти мила. Знаєте, наші племена спочатку були настроєні проти мила.

Я глянув на неї, щоб переконатися, чи серйозно вона каже. Очевидно, так. Я завагався, а потім обережно спитав:

– Пробач мені, будь ласка. У них була упередженість проти мила? Була? – перепитав я.

– Так, але тільки спочатку: ніхто не хотів їсти його.

– А-а, я розумію. Я не одразу збагнув твою думку.

Вона казала далі:

– Це була просто упередженість. Спочатку, коли чужинці привезли сюди мило, воно нікому не сподобалось. Та як тільки воно стало модним, всі його одразу полюбили, і тепер воно є в кожного, хто спроможний купити. А ви любите мило?

– Звичайно! Я б умер, якби в мене його не було, особливо тут. А тобі воно подобається?

– Я дуже, дуже люблю! А вам подобаються свічки?

– Я вважаю їх конче потрібними. А ти любиш їх?

Очі її засяяли, і вона вигукнула:

– О, не нагадуйте мені про них! Свічки!.. І мило!..

– А риб’ячі нутрощі!

– А ворвань!

– А покидьки!

– А китовий жир!

– А кисла капуста! А віск! А дьоготь! А скипидар! А маляс! А...

– О, не кажіть! Не кажіть! Я умру від захвату!

– А потім подати це все в кориті, запросити сусідів і побенкетувати на славу!

Але видіння такого ідеального бенкету було для неї надто хвилююче, і вона знепритомніла, бідолашна. Я розтер їй обличчя снігом, привів її до пам’яті, і поволі хвилювання стихло. Невдовзі вона знову повернулася до своєї оповіді.

– Отож ми почали тут жити, в новому гарному домі.