Роман ескімоської дівчини - Сторінка 3

Він сподобався всій нашій рідні, всім дядькам і тіткам, двоюрідним братам і сестрам. Запросили багато гостей, позачиняли й позавішували щільно всі двері, засвітили світильники, і, як усім стало жарко, затишно й навіть душно, почався веселий бенкет на честь моїх заручин.

Коли скінчився бенкет, мого батька здолала пиха, і він не зміг утриматись від спокуси похвастати своїм багатством і показати Калулі, яким величезним скарбом він володіє, а головне – йому хотілося потішитись здивуванням бідняка. Я мало не плакала, та сльози не допомогли б відрадити мого батька, тому я нічого не сказала, а просто сиділа мовчки і страждала.

На очах у всіх батько пішов просто до схованки, дістав риболовні гачки, приніс і висипав їх над моєю головою так, що вони, виблискуючи, безладно впали на поміст біля колін мого коханого.

Звичайно, від такого приголомшливого видовища у бідного хлопця перехопило подих. Він тільки широко розплющив очі й заціпенів з подиву, нездатний зрозуміти, як може одна людина володіти таким неймовірним багатством. Потім він підвів сяючий погляд і вигукнув:

– А, то це ви знаменитий мільйонер!

Батько й гості вибухнули голосним і вдоволеним сміхом, а коли батько недбало зібрав свій скарб, наче це був просто непотріб, здивуванню бідного Калули не було меж.

– Невже ви ховаєте їх, не перелічивши?

Батько хвалькувато зареготав і сказав:

– Ну, правду кажучи, відразу видно, що ти ніколи не був багатий, коли якісь там один-два риболовні гачки здаються тобі таким багатством.

Калула зніяковів, похилив голову, проте відказав:

– Це правда, сер, я ніколи не мав навіть зазубня від одного з цих коштовних гачків і не зустрічав ще людини, в якої їх було б стільки, що годилось би перелічувати, бо найбагатша людина, котру я досі знав, володіла лише трьома гачками.

Мій чванькуватий батько знову зареготав від пустопорожнього захвату, щоб створити враження, ніби він не звик рахувати і пильно охороняти свої гачки. Розумієте, він просто туману напускав. Рахувати? Таж він перелічував їх щодня!

Я зустрілася й познайомилася з коханим на світанку, привела його додому через три години, коли вже смеркало – дні тоді коротшали, надходила шестимісячна полярна ніч. Наше свято тривало багато годин; нарешті гості розійшлися, а родина наша розмістилася попід стінами на спальних лавах, і незабаром усі, крім мене, поринули в сон. А я була занадто щаслива, занадто схвильована, щоб заснути. Довго, довго лежала я зовсім тихо, коли це повз мене майнула якась тінь і розтанула в темряві, що повивала найдальший куток дому. Я не могла розібрати, хто це, не помітила навіть, чоловік це чи жінка. Нарешті ця ж людина, а може, й інша, пройшла повз мене назад. Я роздумувала, що це все означає, але, так ні до чого не додумавшись, заснула.

Не знаю, чи довго я спала, та раптом прокинулась і почула страшний голос мого батька: "О великий боже снігів, один гачок зник!" Щось мені віщувало: нещастя чигає наді мною, і кров захолола в жилах. Ту ж мить передчуття справдилося – батько закричав: "Вставайте всі і хапайте чужинця!" Звідусіль знялися крики й прокльони, і в темряві заметушилися невиразні постаті. Я кинулась на допомогу коханому, але було вже запізно,– мені лишалося тільки чекати й ламати собі руки, бо його вже відгородили від мене живою стіною і в’язали йому руки й ноги. Аж коли його міцно зв’язали, мене допустили до нього. Я припала до його бідного, змученого тіла й гірко плакала у нього на грудях, а батько й уся рідня глузували з мене та обсипали його погрозами й паплюжили. Він зносив знущання із спокійною гідністю, і за це я ще більше полюбила його. Я була горда й щаслива з того, що терплю наругу разом із ним і заради нього. Я чула, як мій батько наказав скликати старійшин племені, щоб засудити мого Калулу на смерть.

– Як? – спитала я.– Не пошукавши навіть загубленого гачка?

– Загублений гачок! – закричали всі глумливо.

А батько додав, кепкуючи:

– Відійдіть усі набік і будьте цілком серйозні – вона наміряється шукати загублений гачок! О, вона таки знайде його!

При цьому вони всі знову засміялися.

Я не збентежилась – у мене не було ні страху, ні сумніву. Я сказала:

– Смійтеся, тепер ваша черга сміятися. Та почекайте настане й наша, ось побачите.

Я взяла світильник. Я гадала, що вмить знайду цей нікчемний гачок, і заходилася шукати так упевнено, що люди споважніли, починаючи усвідомлювати, що, можливо, вони поквапились. Та ба! О, гіркота цих пошуків! Запала глибока тиша, вона тривала довго – можна було перелічити десять або й дванадцять разів свої пальці, а потім серце моє почало завмирати, і навколо мене знову залунало глузування; воно ставало все голосніше і впевненіше, і коли я, нарешті, відмовилась від пошуків, усі вибухнули зловтішним реготом.

Ніхто ніколи не довідається, що я тоді витерпіла. Та любов підтримала мене, надала мені сили, і я по праву зайняла своє місце поруч з Калулою, обняла його за шию й шепнула на вухо:

– Ти не винен, мій рідний, я знаю. Але скажи це мені сам ради мого спокою, тоді я зможу витерпіти все, що на нас чекає.

Він відповів:

– Я не винен, і це така ж правда, як і те, що я стою зараз перед смертю. Хай тебе це втішить, о зранене серце, заспокойся, о дихання моє, життя мого життя!

– Тоді хай приходять старійшини!

І тільки я мовила ці слова, знадвору почулося рипіння снігу, а потім у дверях з’явилися одна по одній згорблені постаті – старійшини.

Батько офіційно звинуватив в’язня і докладно розповів про все, що сталося вночі. Він додав, що за дверима стояв сторож, а в домі не було нікого, крім родини й чужинця.

– А хіба родина може украсти своє власне майно?

Він замовк. Старійшини довго сиділи мовчки. Нарешті, один по одному вони сказали, кожний своєму сусідові:

– Обставини склалися не на користь чужинця.

Боляче мені було чути ці слова. Потім батько сів. Ох, я нещасна, нещасна! Тієї самої хвилини я могла довести невинність мого коханого, але не знала про це!

Головний суддя спитав:

– Чи хоче хто захищати в’язня?

Я підвелась і сказала:

– Навіщо йому було красти цей гачок, або кілька, або й усі гачки? Незабаром він мав стати спадкоємцем усього цього багатства.

Я стояла, чекаючи. Довге мовчання, пара від дихання багатьох людей огорнула мене, мов туманом. Нарешті старійшини один по одному повільно закивали головами і пробурмотіли:

– В тому, що сказало дитя, є істина.

О, серце моє так утішилося від цих слів! Хоч і скороминуща була ця радість, але така дорога. Я сіла.

– Коли хтось ще хоче говорити, нехай скаже зараз, бо потім доведеться мовчати,– мовив головний суддя.

Батько підвівся і сказав:

– Вночі до скарбниці повз мене промайнула в темряві якась постать і незабаром повернулася. Тепер я думаю, що це був чужинець.

О, я мало не знепритомніла! Я гадала, що це моя таємниця, і навіть великий бог криги не міг би вирвати її з мого серця.

Головний суддя суворо звернувся до бідного Калули:

– Говори!

Калула завагався, потім відповів:

– Так, це був я. Я не міг заснути від думок про ці прекрасні гачки. Пішов туди, цілував і ніжно гладив їх, сподіваючись вгамувати своє збудження цією невинною радістю, потім поклав їх назад. Може, я й упустив якийсь гачок, але жодного не вкрав.

О, зробити це фатальне зізнання в такому місці! Запала зловісна тиша. Я знала, що він сам виголосив собі смертний вирок і що все скінчено. На кожному обличчі можна було прочитати: "Це зізнання! Жалюгідне, боязке, нещире!"

Я сиділа, ледве дихаючи, і чекала. Нарешті я почула ті урочисті слова, що їх, я це знала, не минути. І кожне слово, немов ножем, краяло моє серце.

– За рішенням суду, обвинуваченого буде піддано випробуванню водою.

О, будь проклятий той, хто приніс у наш край це "випробування водою"! Його завезли до нас багато поколінь тому з якоїсь далекої країни, що лежить невідь де. Раніше наші батьки вдавалися до ворожіння та інших ненадійних способів допиту, і нещасні звинувачені іноді рятували собі життя. А відколи запровадили "випробування водою", котре винайшла людина мудріша, ніж ми, бідні неосвічені дикуни, такого вже не трапляється. Якщо людина під час цього випробування тоне, її визнають, без найменших сумнівів, невинною, а якщо вона випливає, це – так само беззаперечно – свідчить про її вину. Серце моє розривалося, бо я сказала собі: "Він не винен, він загине у хвилях, і я ніколи більше не побачу його".

З тієї хвилини я ні на крок не відходила від нього. Всі ці дорогоцінні години я плакала в його обіймах, а він говорив про свою глибоку любов до мене, і я була така нещасна... і така щаслива! Нарешті вони відірвали його від мене, а я, ридаючи, пішла за ними і бачила, як його кинули в море... Потім я затулила обличчя руками. Страждання? О, я знаю глибоку безодню цього слова!

Наступної хвилі почулися злобні тріумфуючі крики людей, я, здивована, відтулила руки від обличчя. О, гірке видовище – він плив!

Серце моє одразу скам’яніло, заледеніло. Я сказала:

– Він винен і збрехав мені!

Я з презирством одвернулася і пішла додому.

Його відвезли далеко в море й посадили на айсберг, що плив на південь по великих водах. Рідні мої повернулися додому, і батько сказав мені:

– Твій злодій шле тобі свої передсмертні слова: "Перекажіть їй, що я не винен і що всі дні, години і хвилини, поки буду тут голодувати й конати, я кохатиму її, думатиму про неї і благословлятиму той день, коли передо мною постало її прекрасне лице". Дуже мило, навіть поетично!

Я відповіла:

– Він нікчемна людина, ніколи не нагадуйте мені про нього!

Подумати тільки – весь цей час він був невинний.

– Дев’ять місяців – дев’ять нудних, сумних місяців – минуло, і нарешті настав День великого щорічного жертвування, коли всі дівчата племені миють обличчя й розчісують волосся. З першим же рухом гребінця злощасний риболовний гачок випав з мого волосся, де він таївся всі ці місяці, і я впала непритомна на руки сповненого каяття батька!

Тяжко зітхаючи, він сказав:

– Ми вбили його, і віднині я ніколи вже не усміхнуся!

Він дотримав свого слова. Слухайте: від того дня не минає й місяця, щоб я не розчісувала свого волосся. Та навіщо все це тепер?

Так скінчилася скромна оповідь бідної дівчини, з якої ми дізналися, що сто мільйонів доларів у Нью-Йорку і двадцять два риболовних гачки за полярним колом дають людині однакову фінансову могутність; отже, той, хто потрапив у скруту, просто дурень, коли залишається в Нью-Йорку, бо він може купити на десять центів риболовних гачків і емігрувати.