Рожева хмаринка

Дівчинка Катрін ще не ходила до школи, тож не вміла ні читати, ні писати. Вона випасала трьох овечок, що були в них на хазяйстві. Вдалась дівчинка веселою, доброю й щебетливою. Правда, казали, що любить Катрін по закутках нишпорити й часом вередувати. Та то не велика біда...

Після різдва овечки привели ягнят. Двоє були величенькі, міцно на ніжках стояли, а третє — кволе й таке куце, як кроленя. Мамі Катрін це ягня зовсім не припало до вподоби.

— Краще б воно на світ не з'являлося,— сказала вона.— Не ростиме, так і залишиться малим та хирлявим. Тільки траву переводитиме.

Гірко було Катрін слухати мамині слова. Для неї ягнятко було найгарнішим, наймилішим, найлюбішим.

Дівчинка вирішила сама його плекати-доглядати й назвала Ланеням.

Катрін так старалася, що мало не замучила ягня. Повсякчас пестила його, тулила до себе, носила на руках і до сну на колінах у себе заколисувала.

Якось, випасаючи овечок, Катрін побачила у кущах пташині гнізда і вмить забула про свою невеличку отару. Вже сонце сховалося за обрій, а вона все шукала гнізд. Натрапила на дроздине. В ньому сиділо троє пташенят, товстеньких і пухнастих. Не стрепенулися, навпаки — роззявили жовті дзьобики, коли Катрін простягла до них палець і запищала, наслідуючи матір-дроздиху.

Поганяючи овечок додому, Катрін тільки те й робила, що примовляла до малих дроздиків та голубила їх. Лиш наступного ранку з'ясувалося, що сталося лихо. В оборі не було Ланеняти. Катрін покинула його на пасовиську; певно, його загризли вовки. Дівчинка стала лаяти дроздів — мовляв, це вони винні в тому, що вона вчинила таку легковажність.

Ридаючи, майнула Катрін на пасовисько. Мучило її, що з Ланеням.

Сонечко того березневого ранку ще не зійшло, й ставок посеред пасовиська був оповитий сизим серпанком туману. Катрін обшукала кожний ярок і кущик. Даремно!..

Аж тут вона побачила дивну річ, якої раніше не доводилось спостерігати: адже вона ще ніколи не виходила на ставок удосвіта. Туман, який дрімав над водою, почав змотуватись у клубочки — тим швидше, чим більше розвиднялося. Клубочки здіймалися в повітря. Чіплялися за верби, осідали на гілках, а деякі летіли за вітерцем, спадаючи потім на пісок, на траву, й тремтіли на росі, немов з холоду.

Якоїсь миті Катрін привиділась отара білих баранчиків. Та їй було не до них — адже шукала Ланеня, а в тій отарі його не було. Дівчинка заплакала, схиливши голову на коліна й затулившись фартухом.

Коли підвела голову — білі клубочки, чіпляючись за верховіття, злітали в небо й ставали рожевими хмаринками. І линули ці хмаринки назустріч сонячним променям. Здавалось, що сонце ковтає їх.

Дівчинка не могла відвести очей від клубочків-хмаринок. Потім опустила голову й побачила по той бік ставка — далеченько, бо він був чималий,— своє Ланеня. Нерухоме. Заснуле. А може, й неживе... Катрін оббігла ставок, кинулась до ягняти, схопила його в фартух й помчала додому. Ланеня видалось їй легким-легким, наче вата. "Ото намучилося, бідне! За одну ніч змарніло! — подумала дівчинка.— Пустий фартух та й годі". Вона не наважувалась розгорнути фартуха, щоб не напустити холоду й не застудити ягня.

Аж раптом на завороті стежки Катрін зіткнулась із П'єром, сином шевця. Він мчав їй назустріч. На руках він тримав... знаєте що? Ланеня! Живе, здорове, воно радісно мекало.

— Ось,— простяг П'єр ягня.— Повертаю. Ввечері, пам'ятаєш, ти хвалилася дроздами? А Ланеня тим часом пристало до нашої отари. Ти не схотіла дати мені бодай одне дрозденя, хоч я так тебе просив! Та я не серджуся на тебе. Забирай своє Ланеня. Воно пішло за нашою овечкою, мов за матір'ю. Напилося молока досхочу й заснуло в оборі. А ти, мабуть, журилася, що воно пропало?

Катрін кинулась П'єрові на шию, а потім повела його до хати й подарувала двох дрозденят. Хлопчик схопив пташок і майнув з хати як вітер.

Щаслива Катрін розв'язала фартух. І тут згадала — адже в фартусі у неї теж Ланеня! То що ж це таке? Звідки взялося друге?

"Нічого не розумію,— думала дівчинка.— Не могла ж я взяти щось таке, чого нема".

Фартух, перешитий із маминого, був старий, поношений. Але Катрін не проміняла б його ні на який новий і гарний. Що ж там, у фартусі?.. Розгорнула — нічого не випало. Тільки легкий серпанок оповив дівчинку. А над головою за мить повис клубочок. Він поринув угору — спершу сніжно-білий, потім жовтогарячий, потім рожевий. О, це вже не клубочок, а хмаринка! Рожева-рожева! Мов та троянда... Підбилася вище горіха й бузини, що росли за оборою, стала вигравати на сліпучому сонці й заспівала дзвінкої пісні.

Коли Катрін минуло дванадцять років, мама сказала:

— Тітка Колетт, що мешкає в горах — ти її ще не бачила,— просить нас до себе в гості.

Тітка була висока, білолиця, сивокоса й досить гарна із себе.

— Я так вас чекала,— сказала вона Сільвені, мамі Катрін. — Ви мені навіть снилися вночі. Ну, покажи свою донечку! Чи така вона, як приснилася?

— Як ся маєш, Колетт? — спитала мама.— Чи даєш собі раду? Мабуть, тільки на худобі тримаєшся?

— Худоба не дасть померти з голоду,— відповіла тітка.— Та як гадаєш — з чого докупила я город, що годує худобу? А ти, дитинко, не здогадуєшся?

— Не здогадуюсь,— похитала головою Катрін.

— Ти вмієш прясти?

— Вмію. Я ж уже велика.

— Та чи прядеш тонко-тонко?

— Авжеж, що тонко.

— Вона в нас найкраща прядильниця,— мовила мама.— Все випрядає, що загадають.

— А чи зумієш, дитинко, випрясти ниточку-павутиночку?— спитала тітка.

— Ой, не пробувала! — усміхнулась Катрін, гадаючи, що тітка жартує.

— Ну, покажи, як ти прядеш,— тітка підсунула дівчинці прядку з чорного дерева із срібним веретеном.

— Яка гарна! — Катрін провела рукою по прямій, мов комишина, прядці, й погладила веретено, легке, мов гусяче перо.

— Та щоб прясти, потрібне прядиво.

— Як захочеш, то знайдеш,— відказала тітка.

— Але в хаті немає нічого схожого на прядиво.

— А надворі? Вийди на поріг — чи не помітиш чогось?

— Хіба що хмари, ондечки, над снігами; вони схожі на бавовняні кулі...

— Так, так, а хто забороняє прясти хімари?

— О, це було б чудово! Тільки ж я не вмію! — вигукнула Катрін і замислилась.

— А знаєте, як мене люди звуть? — спитала тітка.

— Ні,— відповіла мама,— я не знаю тутешньої говірки. Може, я й чула твоє прозвисько, але не зрозуміла, про що йдеться.

— Гукни Бенуа, хлопця, який розмовляє по-міському, й він скаже.

Гукнули Бенуа. Прийшовши, він усміхнувся й сказав:

— Ми звемо тітку Колетт Прядильницею хмар.

— Як цікаво! — мовила Катрін.— Прясти хмари — подумати тільки! А знаєте, тітонько, я здогадувалась, що можна прясти хмари. Колись — іще малою — я підібрала в фартух хмаринку.

— То й що? — Тітка начебто анітрохи не здивувалася.— Прясти пробувала?

— Ні, я її випустила. Вона стала рожевою, мов троянда. А потім знялася в небо й заспівала.

— Пісню зрозуміла?

— Ні! Надто мала я тоді була...

— А скажи — коли хмаринка знялася в небо, не вдарила вона громом і блискавицею?

— Вдарила! Розбила дах на хаті й розтрощила яблуню, що саме цвіла.

— От бачиш! — поважно мовила тітка.— Ніколи не довіряй тому, що непостійне. А саме хмари найбільш непостійні... Та ви голодні! Ходімо вечеряти.

Після вечері тітка засвітила лампу і внесла до хати скриньку.

— Підійди-но сюди, Катрін,— сказала вона.— Хочу, щоб ти знала, чому мене зовуть Прядильницею хмар.

В скриньці лежало щось таке біле, м'яке, легеньке, ніби справжня хмаринка. Катрін захоплено скрикнула, а мама її, гадаючи, що тітка — чарівниця, сполотніла від страху.

Однак то була не хмаринка. То білів пухнастий жмут тонкого прядива, такого тонкого, що, мабуть, кожну ниточку було поділено ще на десять ниточок.

— Ой, тітонько! — сплеснула Катрін руками.— Якщо це випряли ви, то справді — найкраща ви прядильниця в світі!

— Я випряла,— всміхнулася тітка.— І щороку продаю по кілька таких скриньок. Але я старіюся, бачу чимдалі гірше. Жаль мені, щоб пропав мій секрет... Що ти скажеш на це?

— Ой, тітонько, якби ви мені його відкрили! Я не продаватиму прядива — я милуватимуся ним і пишатимусь, що руки мої його випряли... Скажіть мені секрет... Благаю, скажіть!

— Отак відразу й сказати? — засміялася тітка.— Ну, гаразд, дитинко. Я навчу тебе прясти хмари.

Вранці Катрін сіла за прядку. Але наука виглядала не так, як вона собі уявляла. Тітка не відкривала їй секрету. Вона дала дівчинці льону й сказала:

— Пряди якнайтонше.

Тільки й того...

Катрін заходилася прясти. Та прядиво виходило багато товще за тітчине. І вона не наважилась показати його тітці.

Якось Катрін вийшла в двір дуже рано, коли сонце тільки ще визирнуло з-за обрію. Вона вирішила, що прястиме сьогодні як ніколи старанно, і тітка відкриє їй секрет. І щоб ніхто не бачив, як вона пряде, щоб ніхто не заважав, дівчинка подалася до скель, які височіли неподалік, і сіла з прядкою поміж них. Якийсь час пряла, потім звела очі вгору. Бачить — над самісінькою її головою висить льодова брила. Вище біліє вершина гори. Досі Катрін її не бачила, бо гора була повита туманом. А цього дня небо було синє-синє, і на ясному його тлі гора сяяла сліпучою білістю. Вона вабила Катрін до себе. Та забиратися на гору було небезпечно. Тітчина служниця Рене і сама тітка не раз казали про це, застерігаючи Катрін. Мовляв, тільки хлопці зважуються на таке геройство...

Катрін зітхнула — жаль, що вона не доторкнеться до сніжно-білої краси. А гора здавалася близькою. І навколо неї — рожево-золотисті хмаринки, мовби велетенське намисто із перлів.

— Диво дивне! — тихо мовила дівчинка.— От би випрясти таку тонку нитку, на яку можна насилити такі перли!..

Катрін замріялась. Аж ураз помітила на вершині гори якусь цятку — червону й блискучу. Що то? Квітка? Пташка? Зірка?

Катрін вдивлялася, але розгледіти не могла. Навколо червоної цятки скупчились рожево-золотисті хмаринки й заступили її. А найбільша хмаринка сяяла й відсвічувала на сонці щирим золотом.

Трохи згодом хмаринка знялася й полетіла вгору, поступово меншаючи. І раптом до Катрін долинув чистий, як дзвіночок, співучий, як ніде в світі, голос:

— Добридень, Катрін! Ти впізнала мене?

— Так! Так! — вихопилось у Катрін.— Впізнала. Це ж ти була у мене в фартусі. Моя люба рожева хмаринка! Хоч ти й накоїла нам лиха — розбила дах, розтрощила квітучу яблуню, — я тобі пробачаю! Бо ти рожева-рожева! Бо ти найгарніша за все в світі!

— Я не винна,— відповіла рожева хмаринка.— Цей грім вселяється в мене всупереч моїй волі й змушує лютувати.