Рожева хмаринка - Сторінка 2

Та зараз — ти ж бачиш — я лагідна, спокійна. Катрін, чи зможеш ти вибратись на льодову гору? Хоч це й дуже небезпечно, але спробуй! Я висітиму під нею. Якщо ти спіткнешся, то впадеш тільки на мене. Тобі не буде боляче. Приходь завтра рано-вранці. Я чекатиму на тебе. Як не прийдеш — дуже мене засмутиш. Я заридаю, я проллюся рясним дощем...

— Прийду, хмаринко! Неодмінно прийду.

Не встигла вона доказати, як почувся гуркіт — ніби вистрелили з гармати. І вдруге, і втретє загуркотіло. Злякавшись, Катрін кинулась навтіки. Вона подумала, що то хмаринка вдарила громом, що вона зрадлива, що вона обдурила її. Отак платить вона за довірливість...

Аж тут Катрін побачила Бенуа. Він ішов поволеньки, за ним слідом плентався собака.

— Чи не ти, бува, з рушниці пальнув? — спитала Катрін.

— Ти про гуркіт? — усміхнувся хлопець.— Ні, то лавина.

— Лавина? Що таке лавина?

— Лід на сонці тріскається й котиться вниз із камінням, глиною, деревами, а то й захопить людину чи звірину, коли нагодяться на шляху. Однак рідко хто попадає під лавину — ми бережемося. Настали ясні дні, тож лавини тепер часто котитимуться — чи не щогодини.

— Нічого, я звикну... Бенуа, скажи мені правду! Ти сміливий хлопець. Чи зважився б ти вибратись на гору?

— Ні,— похитав Бенуа головою.— Туди не можна ходити. Особливо в цю пору — навесні. Відчуваєш, як тепло? Кожної миті лід може тріснути.

— Жаль... Бенуа, а що там за червона цята на вершині?

— Ти помітила? О, в тебе чудовий зір! То прапор. Він свідчить про те, що людина все-таки подолала цю гору й добулася до вершини.

Та Катрін чомусь ввижалася там, на вершечку, тітка Колетт у червоному плащі з каптуром. Більше того — здавалося, що до неї близько — ну просто рукою подати.

Вимахуючи веретеном, Катрін кинулась до тітки. І, уявіть собі,— незабаром добігла. Щоправда, тітка Колетт стояла не на вершечку, а на схилі гори. Катрін схопила її за руку й спитала, чи не важко ходити по льоду.

— Не важко,— відповіла тітка.— Я ніколи не відчуваю втоми. Ноги начебто самі несуть мене. Та зараз, дитинко, я не по льоду йду. Тут протоптані стежки, по них я й простую.

— Тітонько, але ж я щойно бачила вас отам, на самісінькому вершечку! В червоному плащі, з каптуром.

— На вершечку?

— Атож. Здалося мені, що ви з-за хмар визираєте...

— Схаменися, Катрін! Чого б це я туди полізла? Ти мене за чарівницю маєш, абощо?

— Тітонько, а що тут дивного? Не сердьтеся, моя люба. До того ж чарівниці бувають злі, а бувають і добрі. Вам бути серед добрих. Кажуть же геть усі односельці, що руки у вас як у чарівниці.

— Чула, не раз чула. Проте люди тільки так, до слова примовляють. Я не знаю ніяких чарів. Вигадниця з тебе, Катрін! Але то нічого — всі діти люблять вигадувати. Ти ще мала, щоб усе розуміти. Ну, та, сподіваюсь, наберешся розуму... Скільки сьогодні випряла?

— Нічого не випряла, тітонько!

— Погано, дитинко. Треба вчитися. Щоб навчитися прясти тонке прядиво, треба добре попосидіти. Набирайся терпцю.

Вона спустила нитку — таку тонесеньку, що її ледве можна було розгледіти. Катрін ухопилась за нитку. Дивина! Нитка не рвалася...

Коли дівчинка знову опинилась на горі, тітка вихопила в неї з рук прядку і встромила в сніг.

— Не вмієш орудувати прядкою, може, зумієш оцим! — сказала вона й простягла Катрін мітлу — довжелезну й густу, мов велетенська ялинка.

Катрін схопила мітлу й зчудувалася — мітла була зовсім легенька.

— Робитимеш, що загадаю! — повторила тітка й штовхнула Катрін у прірву.

Катрін здалося, що вона падає сторчголов. Але це тривало якусь мить. Нитка, що була намотана дівчинці на руку й тяглася до тітки, затримала її.

Катрін озирнулась — навколо неї купчилися білі хмари.

— Змітай хмари! — гукнула тітка.— Змітай їх до мене! Всі до однієї...

Дівчинка заходилась змітати хмари. А тітка весь час її квапила:

— Швидше, вправніше! Сягай далі, чимдалі...

Катрін завзято махала мітлою. Засапалась, розчервонілася.

— Жени їх швидше! — гукала тітка.— Штовхай! Штовхай! Роби копицю. Мені так треба.

Катрін штовхала хмари що було сили. Згромадила їх на купу. Купа вийшла величезна.

— Годі. Підійди-но сюди,— сказала тітка.— Поможеш... А чи всі хмари зібрала? Ось зараз я гляну. Дай мої окуляри!

— Катрін, ти забула рожеву хмаринку! — сказала тітка, глянувши крізь окуляри.— Гайда за нею! Та пильнуй, щоб не дременула...

Катрін погналася за хмаринкою. Хмаринка підскочила догори, але дівчинка накинула на неї нитку й притягла до себе. Мить — і хмаринка вже в фартусі.

— Любий фартушку, ти мене раз урятував, врятуй іще раз! — благально мовила хмаринка.— Катрін, добра Катрін, змилуйся, не віддавай мене тітці-прядильниці!

Дівчинка закасала фартушок із хмаринкою й повернулась до тітки. Гадала, та не помітила, що хмаринка в фартушку. Тітка Колетт справді була заклопотана — старанно обчісувала копицю з хмар. Потім сіла за прядку й узялася прясти. Пряла вона так швидко, що не минуло й хвилини, як майже вся копиця перетворилася на тонесенькі нитки. Катрін дивилася на тітчину роботу як зачарована. Коли — маєш! — фартух розв'язався, і рожева хмаринка випала з нього.

— Ось вона! — схопила тітка рожеву хмаринку й кинула на прядку.— Хотіла обдурити мене! Такого ще не бувало!

— Тітонько! Люба тітонько! Пожалійте мою хмаринку!

— Намотуй її на прядку! Мотай! Швидше! Отак! Отак!..

Катрін сіла за прядку й узялася прясти, заплющивши очі, щоб не бачити, як конає рожева хмаринка.

Бідолашна хмаринка заплакала. Катрін ладна була кинути прядку... Та руки в неї потерпли, в очах потемніло...

Коли Катрін повернулася до тями, то побачила, що лежить на камені, оброслому мохом. Поруч лежала тітка — спала.

Катрін схопилася на рівні ноги й розбудила тітку.

— Еге! — мовила тітка й усміхнулася.— Проспали ми обидві! Ну, що тобі снилося?

— Ой, тітонько, снилось, що пряду так само гарно, як ви. Тільки що я пряла?! Свою любу хмаринку!

— Дитинко, а я свою рожеву хмаринку давно вже випряла. Знаєш, рожевою хмаринкою в моєму житті була примха-забаганка, химерна мрія. Я намотала її на прядку й так легко та гарно пряла, що з недруга вийшла тонка-тонка нитка, наскрізь прозора.

Хмари, дитинко, не можна стримати, та коли набратися відваги й ловити їх і прясти,— вони не перекидатимуться громом, ні близьким, ні далеким...

Мало що зрозуміла Катрін із слів тітки Колетт. Проте більше вона не бачила рожевої хмаринки.

Врешті-решт вона навчилася прясти так само гарно, як тітка Колетт. Люди навіть казали, що її прядиво — тонше та біліше, ніж прядиво тітки — Прядильниці хмар.