Розповідь другого розмороженого - Сторінка 4

Так одним пострілом можна вбити двох зайців: і знайти місце для всіляких екстремістів, крикунів та підбурювачів, і дати раду перенаселенню, бо ставало вже досить-таки тісно.

Цю політику вели більш як сто років, але пришилося від неї, на жаль, відмовитися. Оскільки експорт новітніх технологій на тюремні планети був заборонений, то засланці, серед яких переважали особи обдаровані й освічені, самі досягли всього, чого були позбавлені: створили власний ракетний флот, уклали союз трьох планет і, націоналізувавши надра й промисловість, хазяйнували на власний розсуд. Тому провадити далі політику заслань стало важко — вона фактично перетворилася на підтримку позаз'їмлянської опозиції. З цього часу З'їмля перейшла до цілковитої ізоляції від решти заселених планет, поклавши край своїм космічним програмам.

Все минає, отож і душомори поволі набридли й вийшли з ужитку, а їхнє місце зайняли нові винаходи. Водночас усе зростала тіснява, бо кількість з'їмлян подвоювалася вже що шість років. Правда, для мільярдерів, схильних до нарцисизму, надалі зводили просторі палаци, але на таке вистачало грошей лише у справжніх крезів. Простий мільйонер мусив задовольнятися членством у якомусь елітарному клубі — наприклад, роялістичному, де роялізм, або монархізм, практикувався у формі мріялізму, без усяких царств та королівств, лише з територіально-тронним тренажером, або теретроном. Для особливо заклопотаних, котрі хотіли б поцарювати без відриву від роботи, існував телетрон. Але на вулицях уже юрмилася така маса народу, що не всякої пори можна було вийти з дому. Демографи скликали конференції, ухвалювали резолюції, кожна з держав закликала до поміркованості своїх сусідів, а вони в свою чергу її. Тільки умовляннями й переконаннями, нічим іншим,— вважали уряди,— хіба ж не за те боролися наші предки, щоб тепер ніхто нікому нічого не міг заборонити?

Церква запевняла вірних, що тіснява — це тимчасові труднощі, і на тому світі завжди буде просторо. З'являлися такі страшні випадки, як вуличне кусання й навіть косіння, але найбільшу тривогу викликало викрадання. В часи середньовіччя розбійники викрадали багатіїв задля викупу, спорадично це траплялося й пізніше, але теж завжди з меркантильних міркувань. Тепер же майже ніхто не вимагав викупу, і так чи інакше, а по викрадених пропадав усякий слід. Початкове примітивне викрадання пасажирських ракет згодом витіснили більш складні процедури. Одне з угруповань цих фахівців своєї справи заходилося викрадати викрадених разом з викрадачами — то були так звані викраданці. Вони, в свою чергу, потрапляли у сильця до викрадайлів, що планували свої операції оптимізаційними методами динамічного програмування, аби зменшити їхню собівартість. Нарешті, викрадисти являли собою теоретиків руху і віщували появу викрадовців, які мали з'явитися десь наприкінці століття й піднести викрадання до n-го ступеня.

Викраданістів, які викрадали самі себе, вдалося принаймні прокласифікувати з психіатричної точки зору як екстраполяцію онаністів. З приводу усього цього фроньдисти заявляли, що йдеться про нове втілення задизму, але краще пояснили суть справи антифроньдисти: ми спостерігаємо не агресивність, не прояви інстинкту смерті, не жадобу наживи, не пригнічувані дитячі комплекси, а усього-на-всього боротьбу проти нестерпної тісняви. Оскільки ж спричиняє її завжди хтось інший, то цього іншого й брали за барки, щоб запхнути — байдуже куди, аби лиш якнайдалі й назавжди.

Лякарі, тобто дослідники масових переляків, охрестили цей новий вид соціальної патології примусовим запихацтвом епідемічного характеру. В такому, майже безвихідному положенні (хіть викрадання проявлялася притупуванням на одному місці, і це помічали вже й за вищими штабними офіцерами) — з'їмлянам на поміч прийшла, як завжди, рятівна наука. Почалося широке впровадження технетики, сиріч синтетичної етики, яку насаджували скрізь — від полюсів по екватор, за вказівками згори і без вказівок. Дітей оберігали від тісняви, віддаючи їх до спеціальних шмаркаторій, де було хоч трохи місця. Навіть до пелюшок їм умонтовували особливі датчики, що зміцнювали почуття поваги до ближнього. І якби знайшовся такий, хто захотів би когось образити навіть у листі, то робот-умовляр умить починав відганяти недобрі думки, а подушка нашіптувала крізь сон, щоб кинув це діло. Якщо ж він уперто стояв на своєму, заткнувши вуха й порозбивавши всі звукові колонки, а броньовані обіклавши повстю, то на захист чужої недоторканості ставали фільтри агресивних учинків. Напише такий упертюх анонімку — чорнило розпливеться, скринька подере конверта, а запобіжник останньої лінії оборони доброти про всяк випадок розіб'є адресатові окуляри. Розсердившись, наклепник кинеться до телефону, але й телефон усі наклепи відфільтрує. Коли ж надумає з палицею погнатися за обраною жертвою, то й палиця, маючи всередині злагодизатор, поламається раніше, аніж ударить!

Викрадання як ножем одрізало, але не тому, що всі, як один, подобрішали, просто не було для цього часу. Зранку до вечора всі сушили голови тим, як перехитрити фільтри і вчинити ближньому якесь паскудство задля власної втіхи. Зріс попит на динаміт і кумулятивні снаряди, що змусило соціотехніків запрацювати з прискоренням — і ось уже бомби вибухали бонбоньєрками та пахучими букетиками, а роботи-умовлятори ревіли, наче ієрихонські труби. Коли облагороджувальні гасла почали виписувати в небі з допомогою реактивних літаків, то населення кинулося купувати кашкети з довгими дашками та темні окуляри. Настали божевільні часи. Швидка воскрешальна допомога мала по горло роботи, бо коли, скажімо, зловмисник сідав до столу посьорбати юшки, а локшина в тарілці сама складалася в літери якої-небудь моральної сентенції, то не раз траплялося, що ковтали ложку замість юшки, аби покінчити з собою, коли вже ніяк не можна з ближнім.

Суперництво технетики з населенням урешті перемістилось у сферу азартних ігор, тим самим перетворившись на елемент маскультури й отримавши назву "тоталізатор-моралізатор", або "морлото".

Хто прихитрявся першим обдурити нового добробота, той одержував головний приз. Це вплинуло, зокрема, й на зменшення тероризму, бо не всі протиморальні прийоми були дозволені, а той, хто порушував правила, позбавлявся нагороди. Матеріальні стимули якраз учасно ліквідували загрозу приватних атомних сутичок, що вже почала вимальовуватися в Лизантії, державі передовій з усіх поглядів. Невідомо чим би це закінчилося, якби не морлото, бо лише одна чутка, буцімто боївка тіловиків надсилає до штаб-квартири партії аморалізаторів листи, наповнені урановою сіллю, а коли набереться критична маса, то півміста злетить у повітря, викликала страшенну паніку.

На всіх дорогах не протовпитися від утікачів, а з хмар на них падав град орнітоптерів, які зіштовхувались у повітряних аваріях. У радіусі двохсот миль утворилася так звана втратосфера, але, на щастя, це була локальна катастрофа.

До речі, про тіловиків. Цей рух виник у зв'язку з занепадом тілесництва. Край кількатілості (прозваної також тринькатілістю) поклав фактор цілком тривіальний і, як завжди, непередбачений: забракло кафлобромаїну, без якого не можна було синтезувати вірусів, які, керовані на віддалі, під'єднували до хромосомних ланцюжків тілопомножувальні гени. Коли сировина для виробництва згаданих вірусів подорожчала у двісті разів, а п'ять найбільших тіломножних консорціумів збанкрутували, тоді лизантійська молодь утворила неформальну групу тіловиків, що виступали за якомога дешевші, економш, зручні й скромні тіла. Щодо аморалізаторів, то це була парламентарна фракція прибічників закону, який би карав довічним ув'язненням пошкодження доброботів з допомогою деморалок або злостингерів — боєголовок, що самі наводилися на все шляхетне. Але ви, певно, розумієте, що заглиблюватись у всі подробиці нашої історії ми не маємо змоги.

Боротьба механізованої любові до ближнього проти терористів та принципових захисників свободи дій являли собою, ясна річ, периферію більш серйозних подій. На планеті точилася набагато запекліша, хоча й безкровна битва — із повінню перенаселення.

Слід віддати належне техніці — вона робила, що могла, аби якось полегшити усе тяжчу долю загалу. Найбідніші верстви охоче користувалися так званими циклічними ласощами, які можна було вживати багато разів, позаяк крізь організм вони проходили, не змінившись. Дбаючи передусім про ці верстви, створено було їдлотайні — криптогастрономічні заклади, у яких громадяни, що мали на те кошти, могли харчуватися по-давньому. Відвідувачі розправлялися там з делікатесами у темряві, з допомогою приладів нічного бачення, щоб не псувати настрій перехожим. Містобудівники навчилися зводити мільйоноквартирні башти-мурашники протягом трьох днів. Збудовані у такому темпі миттєміста зайняли всі залишки вільного простору.

Уся Лизантія вже перетворилася на суцільну метрополію. Водночас розпочалася гарячкова мініатюризація усього, що можна було зменшити, від книжок і газет до залізниць. Замість метро з'явилося спочатку дециметро, а потім і сантиметро. Але діяльність зменшувальницької промисловості утруднювалась незмінними розмірами самих з'їмлян.

І знову залунали голоси запеклих прибічників контролю над народжуваністю, які називали мікромініатюризацію облудною надією і закликали ввести регуляцію народжуваності якнайшвидше, але їх ніхто не бажав слухати, позаяк це становило б серйозне обмеження основних прав людини. Тому тільки панівними настроями в громадській думці можна пояснити легкість, з якою парламенти схвалили генженерійний план, що отримав назву здрібняльного закону. Закон передбачав зменшення пересічного громадянина в масштабі один до десяти. Зрозуміло, план стосувався наступного покоління з'їмлян. Щоб не порушувати прав і свобод, закон проголошував, що тільки той матиме право плодити довільну кількість нащадків, хто пройде перебудову генів. Це було досить хитро задумано, бо виключало примусову мікрогенізацію: хто не хотів її пройти, той умирав, не залишивши потомства. Таким чином, наступне покоління вже складалося виключно з мікромалюків, а коли повмирали батьки, до нього перейшло спішно зменшене в такому ж масштабі світове господарство.

Комфорт не порушувався, бо все змаліло пропорційно до розмірів громадян.