Русь первозданна

РУСЬ ПЕРВОЗДАННА

ТОМ ПЕРШИЙ

ПРОЛОГ

Блажен, хто цей одвідав світ В лихі хвилини його долі,— Боги на учту в дружнім колі його зазвали на обід.

Тютчев

Східний берег півострова, зайнятого Візантією, обрано для розміщення палаців, храмів, служб, садів. Це Священний Палатій, олтар Одноосібного Володаря імперії. Сьогодні, в прохолодному диханні близького Євксінсько-го Понту, Палатій здавався земним раєм.

В одній із кімнаток однієї з палатійських канцелярій трудився над рукописом чоловік років тридцяти п'яти — сорока. Постійний радник полководця Велізарія і незмінний його супутник Прокопій, людина освічена й розумна, що важливо, і хитра, що іще важливіше для сущих у тіні Влади, був сухорлявий, міцний тілом. Кутики його рота підкреслювала складка, властива тим, хто роками вмів чемно чи, точніше, улесливо всміхатися проріканням вище-чиновних. Він був трохи сутулий, не допомагали гімнастика та старання масажистів. Прокопій надто багато просиджував за роботою. Одружений він не був і не знав турбот про сім'ю.

Найвищою з усіх наук йому здавалася історія людей. Він вважав, що людині, яка не знає минулого,незрозуміле й теперішнє: бачене невігласом позбавлене глибини, наче плоскі малюнки на стінах стародавніх єгипетських храмів.

Щоб продовжити працю давніх письменників, Прокопій оповідав про свій час. Він хотів правдиво викласти те, що бачив сам, і переказане іншими. Для цього треба вміти розпитувати і осягати суть прочитаного. Обмірковуючи пізнане, потрібно відвіяти зерно від полови. Треба не тільки зібрати, а й, встановивши зв'язки, надати розповіді стрункості. Дощовий черв'як, щоб рухатися, перепускає землю через своє тіло. Такі ж письменник і життя, що пропливає через його розум.

Знати, зрозуміти те, що діється всередині імперії та за її межами... Минули часи, коли імперія заповзято розросталася, жадібно поглинаючи загарбане. Нині імперія лише захищається на терені, вдвічі меншому, ніж колись. Звідки ж назріває загроза? Не із Заходу, де варварські держави виснажуються сварою на старих імперських землях в Іспанії, Галії, Британії, по Рейну. Готи, що захопили Італію, видихлися. На Сході імперія звично стримує персів малими війнами, переговорами, золотом. Лише Північ нагромаджує невідомі сили. Дунайський кордон постійно терпить від нашесть племен, які, за всіма звідомленнями, стійко володіють просторами за Дунаєм і Євксінським Понтом.

Усі попередні письменники по-різному називали північні народи. Спадкоємності серед цих народів, здавалося, не було. Та, власне, ніхто нічого певного не знав. Однак цілком можливо, що з часів Гомера, Гекатея, Геродота на Півночі не було надзвичайних змін. Люди одного племені могли називати себе неоднаково, щоб відрізнятися від одноплемінників, володарів суміжних угідь. Без сумніву, що усна передача чужих, незвичних для слуху еллінів і римлян імен, потворила їх до невпізнання.

Прокопій, щоб не повторювати недостовірні для нього повідомлення, намагався зосереджуватися на теперішньому. Але треба розказати суттєве про минуле і про побут північних племен, бо досі напади на імперію здаються людям безпричинними поводями з невидимих гір. Такі наслідки невігластва, бо все має причини, що визначають наслідки.

Майже ціле тисячоліття відмежовувало Прокопія від віку, в якому жив Отець Історії Геродот і великий Фукі-дід. Прокопій думав про шукання й муки цих людей. Без досвіду нікому не пізнати суті будь-якої майстерності, тільки творящий зрозуміє творящого. Письменникові потрібна рішучість більша, ніж іншим, бо пригнічений сумнівами не завершить і рядка, він приречений на безплідність нескінченних викреслень і чистих сторінок. Насправді життя обдароване численними гранями. В осяганні розумом воно змінює свій вигляд, як порізаний берег Еллади перед зором мореплавця. Кожен рядок вимагає вияву мужності, кожна думка — це воля полководця. Ні, воєначальник може уникати побоїщ, в його владі замінити штурм бездіяльністю тривалої облоги. А письменник схожий на солдата, який рветься на стіну.

Прокопій розпочав:

"Ці племена, слов'яни й анти, не керуються однією особою, а живуть у народоправстві".

Він знав, що слов'яни й анти говорять однією мовою, живуть однаковим укладом. Одні розміщуються ближче до імперії, інші —далі. В назві "анти" для Прокопія звучав Корінь латинського слова, що означало місце розташування "раніше, проти". До того ж жодне із слов'янських племен не називає себе антами. Прокопій зберігав цю назву, щоб його краще розуміли.

Отже, вони живуть у демократії... Далі!

"Тому в них щастя й нещастя вважаються спільною долею. І в усьому іншому в цих народів усе життя і всі закони однакові".

Його обступили образи, для нього священні: общини вільних і рівних людей, сильних єдністю волі, які скоряються лише необхідності. Він —писав далі, заполонений Натхненням:

"Вони вважають, що тільки один бог, творець блискавиць, владен над усіма, йому вони приносять пожертви і чинять інші обряди. Долі вони не знають і загалом не визнають, що Доля стосовно людей має якусь силу..."

Натхнення! Велике і не визначене філософами поняття. Часто Прокопій переконувався, що істина легше відкривається Натхненню, ніж потугам розуму. Та як легко сполохати цю дивовижну птаху! Перечитуючи написане, Прокопій вдавався в розмисли.

Він написав про людей, які співживуть у демократії і заперечують владу Долі. Так, насправді такі побут і погляди слов'ян, антів. Але що може подумати хтось інший, прочитавши ці рядки? Базилевс Юстиніан випалює в імперії останні сліди демократії, а без згадки, про Долю неможлива мова християнина.

Прокопій був добре обізнаний з язичницькими поглядами. В минулому люди вважали Фатум сильнішим за олімпійців. Християни сприйняли це поняття як вираження невиказаної волі свого бога. Тому в описі слов'ян якийсь зловмисний і вислужливий підданий Юстиніана виявить і бунтарський осуд автократії, і невіру в бога. Ні сам наклепник, ні той, що слухатиме донос, не захочуть ознайомитися з джерелами обізнаності історика. Його навіть не спитають, він буде засуджений заочно.

Супроводжуючи Велізарія, далеко від Візантії Прокопій дихав вільніше, писав сміливіше. Тут інакше — Палатій гнітив письменника. Не ворушачись, він глянув праворуч, ліворуч. Захопившись, він, здається, розмірковував уголос.

Він знав, що у нього є така небезпечна вада. До того ж, як багато хто з авторів, він любив перечитувати написане вголос, щоб на слух перевірити звучання і зміст.

Залізні лати, яких ніколи не знімають, нівечать тіло. Не можна вічно душити в собі протест і залишатися здоровим. Сумна доля каменя, який сам-один протистоїть течії.

Прокопій безшелесно прошмигнув до дверей, поклав руку на мідний засув. Ні, він не забув замкнутися, ніхто не міг підслухати. Якщо в нього й вихопилися небезпечні слова, сьогодні залізна пастка Долі-Випадку залишиться голодною.

У вікні — міцні грати. Самотність у самотності. Не можна довіряти ні кровним, ні близьким. Коли був заведений цей неписаний закон існування підданих?

— Скажи,— спитав себе Прокопій,— чи справді ти віриш у всепереможну силу Долі, як усі? В твоїх книжках ти вмієш посилатися на неї. Де ж ти був щирий, а де ти кивав на Долю лише задля пам'ятного карбу в сподіванні на прихід часів, коли зможеш пояснити, що не Доля, а зла воля Юстиніана і Феодори були причиною повсюдного лиха?

Прокопій відчув свою слабкість, нездалість. До чого все це? Навіщо, для кого? Його перо немічне, його думки убогі. Йому здавалося, що він не напише більше жодного рядка. Він піснопрісний, він безплідний. Якби він міг, то молився б як безбожник, котрий у бурхливому морі благає допомоги у Всевишнього.

Він гірко корив себе: як усі, ти знаходиш утіху в усемогутній Долі, в ній ти шукаєш захисту проти людей, з якими не смієш боротися, яких боїшся викривати! А свобода волі? То хто ж ти сам? Де твоя мірка, якою ти зверхньо вимірюєш діяння інших? І коли ти почнеш писати книгу Правди?

* * *

Сутінки підкрадалися до Святого Палаті я. Заспокоївшись, Прокопій думав про юність народів, і Натхнення ніжно голубило письменника. Він був переконаний, що не так давно, півтораста чи двісті поколінь тому, на берегах Теплих морів сяяв Золотий вік людей, які жили в народоправстві. Тоді свобода думки не приборкувалася відваром цикути, сокирою ката чи відлученням від церкви.

А Доля? Може, справді є фатальний зв'язок подій, не залежний від волі людини. Якщо й так, то в ті далекі й світлі літа Фатум, злий, невблаганно сліпий, але й пристанище для немічних, спав у бездонні вод Світового океану. Бо тоді ще не було потреби в Жахові богів і в утішанні смертних. Може...

То нехай же залишається написане про слов'ян. Брехня — то смерть, і правда, як дихання, потрібна людині. Прокопій голосно поклявся:

— Вірую! Істинно вірую! Неупереджено осмислюючи життя і дивлячись правді в лице, люди воскресять Золотий вік, якому ім'я — Свобода!

Розділ перший РОСИЧІ

Там руський дух... Там Руссю

пахне. Пушкін

1

З вічного дуба дивився владар Вогню і Життя. Бог, який для родючості Землі золотими гарапниками ганяє в небі чорних корів, якось громовим списом метнув себе на священне з того дня дерево. Це було давно-давно, при пращурах чи ще при дальших предках, для яких через давнину літ нема визначення ступеню спорідненості.

Бог зламав-розбив вершину дуба і, пішовши назад від заплідненої землі в небесну твердь, залишив свій образ у стовбурі. Так вірували, так переповідали одні. А інші пам'ятали сказання про незвичайного дару майстра. Він натхненим різцем і силою розжареного заліза позначив у дереві явлення Сварога. Чи так це було, чи інакше, але кожен ще й тепер міг побачити лик: під чорним, випуклим, як щит, чолом виднілися два глибоких ока, а ліве було прищулене, наче в лучника. Роздуті ніздрі рівного, як у роських людей, носа нагадували про тура-зубра, коли він завмирає брилою сірого каменя, чутко вловлюючи запахи степу. Вуса в бога, злившись з бородою, збігали сімома нерівними пасмами, а кінці пасом зникали під корою. Руки заховувались у відгалуженнях, товщих за людський тулуб, ноги переходили в коріння. Огненний бог Сварожисько дивився з пролисини в зелені дуба на зароські степи, мружився, приглядався.