Русь первозданна - Сторінка 6

Там, на втоптаній землі, піднявся подорожник, в ярках засохли різні нечистоти після збориська людей.

І біжить, біжить у степ, сам не знаючи чого, беззбройний уже хозарин. Щоб зайвий раз дихнути і протягти вже втрачене життя... Стріла звивається слухняною дугою. Запам'ятавши місце, щоб забрати потім стрілу, слобожанин оглядається, шукає недобитих.

Сонце, на яке ніхто не звертав уваги, підбилося високо. Помічник переможця. Ось розгойдується трава, там хтось повзе. Слобожанин скаче. Назустріч кидається у відчаї хозарин, марно намагається відбити натиск, в який вкладена сила і людини й коня...

Тихий ранок обіцяє жаркий день. Непорушне повітря дихає пахощами цвітіння трав. Але на розбитому хозарському ночівнику смердить кров'ю, розгарячілим людським тілом. Сумно дивляться очі воїнів, що почали оговтуватись, нудота ^підступає до горла в молодих слобожан, які вперше зазнали бойового похмілля. Ратибор спіткнувся об тіло, і ніби вжалила в ногу підколодна змія. Сповнений незрозумілих почуттів, в сум'ятті думок без слів, він ужахнувся чомусь ніколи не знаному. Не жаль, не сумніви — незбагненне почуття заволоділо молодим воїном.

А інші квапилися оббігти балку Солодкого ручая і не скупилися на милостивий удар, щоб навіки приспати хозарина, приреченого тяжкими ранами на повільну смерть.

І скрізь нишпорили вершники, вдивляючись у зарості трав, наче в пошуках згубленого, дорогого.

Не втекти принишклому хозаринові, не прислужитися йому провожатим, для нового набігу.

Великі криваві порахунки між Лісом і Степом. Степом і Лісом.

Зі злом прийшли хозари — знайшли зло. Не порушує справедливості той, хто на хитрість відповідає хитрістю, мечем на меч. Хто перший замислив — той винуватець. Не ходити хозарам до Рось-ріки, а на внуках Сварога нема злочину проти споконвічної правди. Так було, так і буде.

Віддавши данину душевній тривозі, Ратибор опам'ятався. Слобожани сумлінно поралися на взятому ночівнику. Збирали зброю, складали рядами стріли до стріл, луки до луків. Наче на торзі, лежали криві й прямі шаблі, мечі, одні з вузькими, інші з широкими клинками, із загнутими гострожальними кінцями. Круглі щити здавалися черепашачими черепами. Обтягнуті твердою шкурою, оковані кільцем по всьому краю, щити були всипані випуклими залізними бляхами, хитромудро набитими так, що удар, ковзнувши по одній, затупився б об другу.

Бойові довбешки-палиці були схожі на бияки від ціпів; на потовщеному кінці випиналися залізні чи мідні вигранені яблука з гостряками, на тонкому кінці була закріплена ремінна гужівка для зап'ястя. Чекани-топірці були набиті на шліфований ріг, відпарений і вирівняний, з нарубками впоперек. Саме топорище було, як і роське, двосічне: з одного боку — вузький топір, з другого — загнутий дзюбак на чверть довжини. Залізо було вороноване, щоб не виказувати блиском воїна.

Мало взяли обладунку — лише півтори дюжини. Хозарські обладунки схожі на роські: шкіряна сорочка з нашитими кінськими копитами чи залізними бляхами, довга, з прорізами, щоб прикрити і стегна вершника. Шоломи хозарські круглі, з низькою огулиною на тім'ї. Роські шоломи глибші, на тім'ї не огулина, а гостряк.

На купу кидали чорні і жовті чоботи, прості й вишиті кольоровими ремінцями й нитками, і міцні нові, й побиті залізними стременами, з халявами, потертими стременними ременями. Штани шкіряні і з незнаних тканин, пояси довжиною на десять ліктів, сорочки, плащі... З дірками від зброї, покраплені кров'ю...

Ні чний похід і гаряча битва розпалили голод. Хто раніше оговтався, той встиг похапати м'ясо з хозарських казанів. І знову слугували казани, в них варилося м'ясо нашвидку забитого хозарського лошака. Більше трьохсот коней захопили. Багата здобич!

Сімома вбитими заплатила слобода за перемогу. Поранено було до десятка чоловік — на міцному тілі швидко затягнуться порізи від мечів. Тільки один поранений був страшний.

Бій не пощадив самого Всеслава. Мудрий воєвода віщим духом дізнався про хозарський загін. Чи у воду він дивився, спостерігаючи, як крутиться Рось-ріка в заповітній заводі, чи ворожив на шумі листя і вітру, чи ловив таїну пташиних голосів і соколиного лету? Сам не скаже, спитати ніхто не наважиться. Малою кров'ю взяв воєвода хозар, переміг силою, а себе не вберіг.

Наприкінці бою остання, можливо, хозарська стріла знайшла Всеслава, впилася під лівим оком і ввійшла в голову ледь не наскрізь, як видно з кінця, що залишився назовні. Так Всеслав і завершив бій — з вистромленим перед лицем оперенням хозарської стріли.

Зі страхом поглядали слобожани на свого воєводу. Він наказав, щоб усі довершували справу — збирали здобич; біля себе звелів залишитися Крукові, своєму помічникові, і Ратибору.

Навіть з мертвого тіла непросто дістати стрілу: наконечник може залишитися, його доводиться вирізати. З живим тілом так не вчиниш.

Кров з рани насочилася Всеславові у вуса, текла по грудях. Звісивши руки, стояв Крук, досвідчений воїн з тих, хто всім серцем належав слободі. Сутулий, але з випнутими грудьми, з товстими кривими ногами від їзди на конях з дитинства, Крук був мовчазний. Коли говорив, наче каркав по-воронячи. Звідси й прізвисько, що.пристав-ши до нього, замінило ім'я. Ратибор мовчав, наслідуючи Крука. Чим він міг допомогти?

Тримаючи одною рукою стрілу, другою Всеслав обмацував ззаду шию; і пальці, й тіло відчували, що близько до шкіри сидить наконечник стріли.

— Подайте,— сказав Всеслав, показуючи на високе хозарське сідло. Він звелів Крукові міцно тримати сідло, а сам став на коліна, вниз обличчям, і вперся розщепою стріли в ямку під лукою сідла. Ратибору Всеслав наказав тримати розщепу в ямці, щоб не зісковзнула. Взявшись обома руками за потилицю, стоячи на колінах, Всеслав натиснув. Не квапився, не рвонув із силою вперед, як, холонучи від жаху, в думці підказував йому Ратибор. Ні. Поволі, поволі Всеслав устромляв у своє тіло стрілу. Він дихав глибоко — вдихне, затримає, видихне. М'язи нату-

жилися, руки поросли вузлами, і Ратибору здалося, що волосся у воєводи піднялося сторч.

Ратиборові пальці, тримаючи кінець стріли в упорі сідла, вклякли, серце наче зупинилося, а на шиї у Всеслава, під волоссям, з'явилася гулька, потім наріст загострився.

Жовто-чорний метелик, обманутий нерухомістю, сів на вигнуту Всеславову спину, склав крильця, перетворюючись на деревний листок. Ратибор не бачив його, він дивився, як вилазило тупувате чорне жало. Ось прорізалося і вістря краю наконечника. Ратибор ледве вимовив:

— Вийшов, годі...

— Зрізуйте залізо! — відповів Всеслав. Його голос видався дивно пожвавленим і спокійним.

Воєвода й далі спирався об сідло. Ратибор теж тримав кінець стріли, а Крук товстими, але вправними пальцями стрільця і вмільця-зброяра, орудуючи гострим ножем, зрізав наконечник: готово!

Всеслав розігнувся. Обличчя в нього було геть чорне, кров заливала очі. Вони, як здалося Ратибору, сяяли червоним світлом, ніби всередині, за зіницями, палало полум'я.

— Тепер тримайте стрілу попереду! — сказав воєвода. Всеслав стояв на колінах. Ратибор і Крук, упершись

ліктями в сідло, взялися за стрілу. Саме вистачило місця для чотирьох долонь. І так само повільно, як проганяв через себе стрілу, Всеслав потягнув її назад. Відштовхуючись від сідла, він усім тілом відкидався назад. Ще натужився, ще — і раптом у руках Крука й Ратибора залишилася стріла. Віднині їй судилося зберігатись у хаті воєводи разом з мечем та іншими заповітними речами, за якими роська слобода пам'ятає своїх вождів і відомих воїнів.

Підвівся Всеслав, випростався, розправився. З жахом, намагаючись не потрапляти на очі, слобожан поглядали на свого воєводу. Кожен, прикладаючи до себе подвиг, пережив, відчув і спитав: "А сам ти міг би зробити таке?" Відповісти нелегко.

Від Турового урочища, розтягнувшись довгою валкою, скакали вершники. Це слобожани везли мотики і заступи, щоб копати хозарську могилу.

Всі люди одної мови, і ті, які жили на Рось-ріці, і найві ддаленіші мешканці заприп'ятських боліт, усі слов'яни до самого Холодного моря на півночі твердо знали, що турбота про людське тіло виказується для влаштування душі. При житті душа й тіло — одне. Як вода

2 В. Іванов

33

наповнює землю, як вологою напоєний живий листок дерева, як у кремені зачаївся вогонь, що видобувається ударом твердого заліза, так душа живе в тілі. Та й після руйнації тіла зберігається таємний зв'язок останків з душею. Спалюється труп на похоронному багатті — і очищена вогнем душа легко возноситься на небесну твердь. Там мати й батько чекають дітей, там друг знаходить друга, там кінець усім розлукам і — здійснення будь-якої мрії.

Якщо покинути тіло на здобич пташині, звірові, черв'якам — то душа неприкаяно блукатиме поблизу місця, де померла людина. Залишена без обряду, вона намагатиметься мстити не лише винним у смерті тіла, а й усім людям без винятку. Душа людини, тіло якої буде кинуто у воду, піде за ним, і горе тому, хто знайде таке тіло, не покладе його на багаття чи не закопає в землю.

Закопане тіло відводить помсту душі від людей, але інакше, ніж спалене. В землі душа залишається під гнітом, не вирватись їй ні під живе світло дня, ні під колискове мерехтіння зірок. Наче сповите дитя, ніби звір у тенетах чи раб, навіки прикутий до жорен, така ж безсила, непорушна душа того, чиє тіло закопане в землі. З часом підземний холод і морок роз'їдають душу, туга й голод за денним світлом виснажують надії, і вона, розчинена, згасає, як вуглинка під попелом, забуває себе, як збайдужілий старець, і завмирає навіки В земному супокої.

Тому ворог ніколи не стане ховати ворога. Тому краще загинути в бою, ніж померти рабом і не бути похованим.

Росичі остерігалися просто кидати тіла ворогів, щоб душі, блукаючи, не мстилися, перекинувшись упирями, не висмоктували б кров роських немовлят, щоб не навіювали ворогам сни, вказуючи дорогу до Рось-ріки, спокушаючи чужих слов'янським добром.

Нечесно і піддавати беззахисний труп нарузі. Зрізавши дерн, слобожани викопали глибоку яму в недалекому від ночовиська видолинку і поклали тіла хозарів у спільну могилу. Лічили, щоб знати, скількох перемогли.

В кущ густого полину заповз поранений і там спустив дух. Витягши тіло, Ратибор почав було його розглядати — і відсахнувся.