Русь первозданна - Сторінка 5

З повеління матки-вовчиці сам вожак і троє молодих, що мали до зими наздогнати в рості старих, зачепилися за людей поблизу крутого берега Дніпра. Випередивщи інші вовчі пари, стара вовчиця ощенилася в печері на західному березі великої ріки, з допомогою самця виходила виводок. Настав час покинути лігво, засмічене пташиними, заячими і козячими кістками: Вовчиця була цікавою. Колись, відбившись у бойовому сум'ятті, сука тієї породи собак, що вдвох могли взяти в лісі ведмедя, а в степу не боялися тура, здичавіла і повернулася до своїх братів-вов-ків. Прародичка залишила далекому потомству лукавий потяг до сумнівного зближення з людиною. День за днем вовчиця вела своїх гарячими слідами, знаючи, що буде пожива. Навідуючись на кожне залишене хозарами місце ночівлі, вовки знаходили ситний наїдок. Вони розкушували мозкові кістки, набивали животи недоїденим м'ясом, тельбухами з лошат і молодих коней: як завжди, хозари гнали свій прохарчунок на ногах.

Удень вовки були обережні, вночі нахабно лізли до хозарського стану. Звірів підганяла жадоба, збуджував соковитий запах коня, хвилювало дитяче іржання молодняка, який гнали на заріз. Сміліючи, вовки лякали коней завиванням, зухвало підповзаючи з надією відбити дурне лоша від табуна, погнати в степ і потішитися на волі. Цієї ночі вовча сім'я знахабніла, і під ранок табун перестав пастися. Заступивши собою лошат і кобил, жеребці з гнівним храпом утворили кільце. П'ятеро чи шестеро сторожових хозарів спали в сідлах. Кочівники, вони звикли дрімати на коні. Кінь сам бреде, не відстаючи від череди чи табуна. Якщо прилучиться щось, кінь розбудить. Хозари довіряли своїм коням. Степовий кінь уміє не лише бити наосліп задніми ногами, а й завдати згори вниз гострим копитом передньої ноги смертельного вдару і звірові, і чужій людині.

І табун, і вовки, і сонні погоничі непомітно переміщалися вниз долиною Солодкого ручая. Відстань між ними й стоянкою хозарів збільшувалася. Ратибор і п'ятеро слобожан з його десятки прокрадалися в цей розрив.

Нічний птах бачив слобожан, звір — чув. А для людини — в степу вона народилася, в лісах чи в горах — не було й тіні. Гірка воїнська наука, та плід її дорожчий за золото — в ньому життя племені. Біда хозарам — бути їм без коней.

Лише вовки бачили і чули чужих людей. До запаху хозарів звірі звикли. Обережність пришельців, можливо, здавалася вовкам лякливістю. Вони поступались полем слобожанам неохоче, крок за кроком. Гострий нюх Ратибора вловлював сморід вовчої пащі, важкий дух вовчого тіла.

Заспокійливо перегукувалися далекі сови. Коли наслідувати крик сови, спрямовуючи голос униз і вбік, здається, що він долинає здалеку.

Хозари спали нетісно, але й не розкидано. Ось шкура чи шмат товстої тканини з вовняної пряжі, видніється кінець гостроносого чобота з м'якої шкури, голова сповзла з високого сідла, що було замість подушки. Поступово темрява розсіювалася, і сплячі здавалися купами хутра й ганчір'я.

Поруч — спис, ввіткнутий кінцем держална в землю, розмальований сагайдак, короткий, дуже вигнутий лук, крива шабля з руків'ям, сплющеним упоперек клинка.

Краї балки стояли над сонними, наче невисокі стіни, створюючи відчуття замкнутості й спокою. Кілька закіп-тюжених казанів чекали то там, то там на таганах із кованого заліза, засипаних попелом перетлілих багать. Після ситної вечері залишалося варене м'ясо, щоб уранці ковтнути шматок на ходу, перед сідланням.

Ратибор завив по-вовчому. Наслідуючи звіра, чоловік почав низькими нотами і закінчив, як звір,— пронизливим "аааа"... Він сам собі здавався вовком. Завили і товариші. Людське вухо не могло б розпізнати облуди. Коней важче обдурити. І все ж коні під поснулими табунниками стрепенулися, а сам табун схвильовано сахнувся і подався вниз долиною струмка. Скориставшись нагодою, справжні вовки відтіснили нарешті дворічного лошака, що з переляку відбився від старших, і погнали здобич у степ. Прокинувшись, табунники поскакали, щоб повернути коней до ночівника. На сході помітно сіріло.

Жоден з хозарів не встиг ні поміняти нагайку на шаблю, ні перекинути щит зі спини на груди. Вовки перетворилися на людей, замість виття брязкали тятиви. Прохромлений важкою стрілою навиліт, мертвий хозарин мовчки відкинувся назад у сідлі. Смерть на світанні така сама, як і опівдні. Не допомагає степовикові звичка вчасно скинути зі ступні глибоке стремено. Ошалілі коні волочать по степу тіла, і мертві вершники будуть скакати, поки не вирветься з чобота нога чи поки не зупиниться сам кінь, не розуміючи, що так важко тягне сідло вбік.

З табунників тільки один викрутився від стрільців, які несподівано постали між табуном і сторожами. Здибивши коня, він повернув його в повітрі на задніх ногах, ніби вони обидва були одним тілом. І вже опускався, готовий розпластатися у шаленій скачці. Аркан ліг на шию хозарина, вирвав, кинув на землю. Він не встиг опам'ятатись, оглушений падінням. Однаково, коли б і опам'ятався. Надбіг слобожанин і рубонув кінцем меча шию хозарина.

Ратибор переміг табунників. Не до того було, щоб вести рахубу здобичі чи величатися успіхом.

Слобожани ловили для себе коней. Заарканений кінь відступався, хропучи. Обдуривши, ззаду на конячу спину стрибав росич. Стиснутий ногами, кінь норовився. Та, оглушений важким ударом кулака поміж вуха, присмирнівши, падав на чотири ноги.

Світало все помітніше. Заспокоївшись, табун пасся далеко від хозарів. Ратибор послав двох відігнати коней ще далі. Від голови балки ще не долинало ні звуку. Сови мовчали.

Народжений у степу не любить лісу, остерігається заростей. Лісові хащі належать лісовим людям. Хто звик з рівного місця озирати довкола верстов на двадцять, а з горба — на цілих п'ятдесят, волею-неволею, а перебільшує небезпечність лісу. Він цінує красу оголеної землі, ліс для нього — потворне громаддя дерев. Для степовика в лісі немає прикметних знаків, немає дороги. Є річки, але степовик не вміститься в човні разом з конем.

•У степу багато прикмет і багато доріг. Степовики ходять ліченими перегонами, вночі по зірках, вдень по сонцю. Вони знають, звідки дмуть вітри і які сліди вітри залишають на пісках, куди і звідки тече вода, на що схожі обриси підвищень. І чи не знаками доріг стали залишені забутим народом кам'яні боги? Якщо зрадить пам'ять — допоможе вичинена до тонкості деревного листка, напівпрозора бараняча шкура. На ній знаки зроблені незмивною чорною фарбою із залізної окалини.

Хозарський загін не знав дороги на Рось, але у них був провідник. Він побував на Рось-ріці років двадцять тому. Пам'ять, не обтяжена надмірними знаннями, зберігає потрібне назавжди. Провідник вів загін так, наче минули місяці, а не роки...

Верховіття далеких дібров здаються, коли дивитися із степу, чередами, що завмерли під палючим сонцем. З'явившись на межі степів, вони нагадують про близькість мети. Як гори, ліси захищають інше життя. Лісові хащі тиснуть на вільний степ, наче камінні стіни. І, так само як стіна, ліс охороняє чиєсь багатство.

Провідник визначав місце перепочинку. Він привів і до цієї балки з рівчаком особливо смачної води. На півдні рідко де смачна вода. Степовик уміє обійтися гіркою і солоною водою. Що далі до півночі, то солодші джерела.

У загін пішло понад дев'ять десятків бувалих ловців за рабами. У світі багато пасовиськ, зручних для черід корів, овець та верблюдів. Багато диких птахів, диких звірів. Людей — мало. Раб не лише цінний, він — необхідний.

Уві сні хозари милувались міцними хлопчиками і ніжними дівчатками, які швидко забудуть свій народ і мову батьків, бачили вродливих жінок і дужих чоловіків — вони вірно служитимуть повелителю, у них не буде вибору. І ще над ночівником витала мрія розкошування владою, нехай короткочасною, зате безмежною владою переможця в час, коли противник зламаний і все дозволено найсильнішому. Заради одного цього варто знести тягар доріг і поневірянь, варто ризикнути своїм життям. Ощедрювання бажань, завжди скутих, ніколи не вдоволюваних і враз випущених на свободу, як звірі з клітки!

Уже вгадувалися обриси речей, майже можна було розрізняти барви, коли приспану увагу сторожів ночівника розбудив кінський тупіт. Він долинув звідкись ззаду, з півдня, із степу. Ближче й ближче б'ють копитами коні. Витончений слух степовика вгадує табун голів на три-дцять-сорок. Тупіт враз пропадає: дикі коні почули людей! Знову тупотять, наближаються, віддаляються. Напевно, дикі коні прийшли на звичайний водопій і стривожені перепоною.

День наближається, наближається. Пора будити товаришів. Дикі коні пробігають зовсім близько. І ось — з'являються вершники.

Не одразу, вражений несподіванкою, хозарський вартовий усвідомлює обман, осягає хитрість нападників. Запіз-нілі крики піднімають сплячих. Розвернувшись півмісяцем, вершники мовчки налітають на балку. Вони тут! Вершник залишає дротик у поваленому тілі.

...Лісові кінні воїни рубають твердим булат-залізом хозарів, що в жаху кидаються на всі боки. Дехто б'є одразу обома руками: в одній — меч, а в другій — сокира. Слідом за кінними налітає десяток піших слобожан. їм добивати хозарів, яких розкидають, розметають вершники.

На скаку слобожани прочесали ночовище. Повернулись — піші б'ються з хозарами, що вже прийшли до тями. Мало піших слобожан, а йдуть кулаком, колють і рубають розметаних хозарів. Один хозарин відбіг, кличе. До нього вже збирається купка. Перші хозарські стріли зміями свиснули по балці. Щільно, коліно в коліно, слобожанські вершники ринули в хозарську купу, на списи, на вереск і особливий, що лякав коней, рев хозарів. Ззаду вдарили і піхотинці. На крики прискакав Ратибор з десятком молодих.

Зламані хозари, хто ще стояв на ногах, розбіглися, розсипалися. Вірні науці, слобожани не розбрелися, переслідуючи. Вони ганялися по ночівнику, вбивали і добивали. Хозари не просили пощади. А якби й просили — не мали б. Нема і не буде пощади між лісом і степом, степом і лісом.

Росичі не тримали рабів для господарства. Інша річ, коли б попався полоненник навесні, перед поїздкою на дніпровське торжище. Можна б недовго за ним подивитися та й покласти в човен разом з іншим товаром. А нині торжище давно вже скінчилося. На Торг-острові залишилися тільки ями від шатер, вугілля в огнищах, розкладених під відкритим небом.