Русь первозданна - Сторінка 103

А якби їх, хозарів, ще більше прийшло? Ні, не забуду я, поганий росич забуде вам те, що вами не сподіяно. З нашою спільною силою я хозарів через Рось не пустив би, в степу всіх причавив би. І з вами поділив би нечувану одвіку здобич.

Ілвицькі князь-старшини похнюпилися. Була їхня провина, була. Боялися: гнівний росич звелить своїм порубати їх мечами.

Всеслав пустив коня у натовп ілвичів, як у море. Димчастий, біломордий, небачений кінь. Очі ясні, під шкірою гаряча кров грає сіткою жил. Обережно, ніби рукою, кінь розсовував людей, у тісноті вмів шукати опору і, відчуваючи ногу людини, зісковзував чутким копитом на землю.

Князь підняв руку, закликаючи до уваги. Князь говорив, а під мордою коня-балана стояла молодиця з малим дитям на руках. Дитя гладило коневі ніздрі, і колишній ханський кінь з дівочою ніжністю ловив губами дитячі пальчики. Завороженій матері князь Всеслав здавався втіленням Сварога, який покинув священний дуб у зароському гаю.

— Люди роської мови, я до вас звертаюся, до всіх... не бути минулому! Одна в нас мова, один у нас звичай і боги. Одної крові ми, і ніхто не відрізнить ілвича в'Щ росича, від канича, від росавича, від усіх людей, що живуть між Россю і Прип'яттю. Чи будемо ми розпорошено жити жалюгідним життям пташки в гнізді на голій землі, чи будемо сильні єдністю? Вирішуйте!

Зірвався загальний окрик, прокотився, стих.

— Я обіцяю вам вільність, захист. Я обіцяю вам життя без страху. Я дам вам, люди, велику силу!

Захват стискав горло нового росича Малха, колишнього грека-ромея. Він своєю кров'ю завоював право бути в слов'янському братстві. Доброзичливий Фатум кинув Малха на межу степу й лісу, дав йому бачити творення народу. Як у дні народження Стародавнього Риму! Налиті силою життя суворі люди вільно об'єднуються для великого майбутнього.

Всеслав ще говорив би, та вже наче очманілі кричали ілвицькі родовичі, кричали ілвицькі викидні — вільні ратаї:

— Слава! Слава! З тобою, Віщий! З тобою, князю великий, з вами, росичі, ми з вами!

Чи всі ілвичі, до одного, приймали єдність? Ні. Запнувшись, мовчали повільні розумом. Були й такі, як Павич, противники будь-якої новизни і поборники старовини. Проти них Всеслав з росичами був готовий битися, як проти хозарів. Вони, відчуваючи свою меншість, зрозуміли: в надмірності вселюдського тріумфу таївся і гнів. І цей гнів міг упасти на незгодних. Люто дивлячись на Всеслава, Павич погрожував у душі — буде тобі! — і знав своє безсилля.

На щоці у Всеслава білою зорею висвічував шрам від хозарської стріли. Був князь у копитних латах, з простою роською зброєю. Жив, як усі, загальним звичаєм, їв спільну їжу, думи його були спільними.

Розумний кінь обережно, щоб вершникові не завадити, забавлявся ніжною ласкою з дитиною.

До каничів послали послів з багатими дарунками. Віддячивши за допомогу чотирма десятками воїнів, посли сказали каничам:

— Нема більше окремо росичів та ілвичів. Росичі стали, як ілвичі, ілвичі — як росичі. Бажаєте бути з нами — будьте. Не бажаєте, то йдіть з нашої землі. Вам не буде захисту. Прийдуть степові, ми їх від себе до вас відгонимо, щоб вони вас били.

Каничі прийняли спілку. їм нічого іншого не залишалося.

На полях жали хліб. Кілька родів збиралися після жнив узятися за розчища для нових полів, забувши про недавнє ощадливе ставлення до лісових стін.

У роських родах не вистачало дівчат, щоб дати в жони слобожанам і дружинникам з родів Горобія, Біляя і Тиуде-мира. З волі князя Всеслава ілвичі дали наречених. За них князь платив викуп з хозарської здобичі. Ілвичі й каничі допомагали росичам відновлювати розруйновані гради. У відбудованих градах не стало князь-старшин за вибором родів, князь Всеслав дав новоселам старшин своєю ухвалою. Непомітно, ніби через необхідність, вершилися справи, раніше не бувалі.

І каничі, і ілвичі запропонували наречених овдовілому князеві, щоб не була холодною його постіль, щоб відновлялося славне насіння Горобія; Всеслав відмовився. На час, поки не перестане плакати душа за Красою, за дітьми.

Для міцного граду Всеслав вибрав місце на високому мисі, де стоїть старовинне святилище роських племен, погост каничів, племені-роду, яке вело себе від Скіфа, але нічим від росичів не різнилося. З двох боків град захищатиме вода, а для війська відкритий шлях і на Рось, і на Дніпро.

Малх, якого Всеслав помітно наблизив до себе, малював на липових дошках стіни, вежі, будинки. Росичі любили ліпити з глини дитячі будиночки-іграшки. Разом з Всесла-вом, з Колотом, з Чамотою, з Ратибором Малх захоплювався створенням глиняного малого образу великого граду. Самих воїнів, та й то лише для початку, в ньому житиме дванадцять сотень. Потрібні всім доми зі складами, кузнями, лазнями, криницями. Потрібне місце для князівського двору, не треба забувати двори заслужених воїнів, які вирішать довічно жити в князівському граді.

— Правильно, правильно, князю,— казав Колот-відун.— Божевільний той, хто захоче зростити яблуню-дерево на стежці, якою звикли ходити вепри. Правильно, нерозумний той, хто розведе город біля водопою. Але що буде, коли ти поставиш міцний град? Недавно ще дванадцять десятків мечів ти мав у старій слободі. Дванадцять сотень буде в твоєму граді. Минуть роки, і росавичі, і ростовичі віддадуть тобі свої слободи. В градах збереться багато воїнів. А далі що буде? Думав ти?

Слухав Чамота, слухав Ратибор, слухав Дубок, колишній ілвич, слухав Малх, колишній ромей, що скаже князь. А Всеслав відповідав:

— Не думав. Я знаю без думи. Кінь застояний, тільки годований, слабне, жиріє. Серце холоне від неробства. Рука сохне без праці. Війську — справа потрібна.— І, помовчавши, князь додав: — Великому війську — велика справа.

У напівсні Ратибору здавалося, що його руки дотикаються до чогось ніжного, податливого і прекрасного, як розпукла квітка. Ратибор повертався здалеку, у внутрішньому зорі душі ще жили сни. Він поступово повертався у своє тіло. Його торкнувся пух куниць, шкурки яких були зшиті в легку ковдру, під ним зібралося ведмеже хутро, заслане зім'ятим полотном.

У вузьке віконце ледь'пробивався світанок. Пахло свіжою сосною, жінкою. Ратибор повернувся на бік. Він був сам.

Запіяв півень. Ранок. Скрипнули двері, потягло свіжістю і Млавою. Вдарило кресало об кремінь. Спалахнула береста, від вогнища війнуло димом.

Ратибору здалося, що все це було, було. Коли? Цілком прокинувшись, Ратибор згадав. Немає більше Анеї, немає матері. Байдужим був він до матері. І Анеї нема, нема, не буде... Віддала себе, щоб синові порятувати дружину й Ратибора малого.

Ратибор сів, похнюпився. Дружина підійшла до ложа, обняла похилену голову. Вона знала, про що думав коханий.

Гілка, прищеплена до щедрого соком стовбура,— так колишній ромей Малх прижився на Росі.

Уже без пошуків пам'яті, без натуги, сама швидка думка одягалася звучною плоттю слов'янської мови.

Уже в своєму домі чекав він дитини від молодої дружини, з якою жив він розумно, забувши лукаві втіхи Теплих морів.

І спокійно віддавався відновленню пізнаного і побаченого: князь Всеслав бажав знати розміри і кількість сили імперії.

Порівняно з життям племені коротке буття людини. її можна уподібнити до трави-однолітки, яка в скороплиннос-ті свого існування все-таки встигає пізнати і радість цвітіння, і таїну дозрівання плоду. Можна знайти багато інших порівнянь. Усі будуть доречними. І всі невлад: нема міри і рахунку для мінливих слів.

Для Малха доля великих поетів в одному була однаковою. Віками хвилюючи серця, всі вони сприяли надяганню на минуле маски потворної дурості. Ведучи розмову з ученими, читав, розмірковуючи. Малх зрозумів, що Есхіл, Софокл, Евріпід були людьми тверезого розуму.

Батько поезії Гомер, який ніби особисто жив з богами, насправді бачив світ таким самим, яким бачить Малх. Не було олімпійців, які ніби втручалися у битви і заходили зі смертними в шлюби, не було Прометея, Зевсового орла.

Були пречудові порівняння, були слова для відображення боротьби і людських пристрастей.

Згодом самовдоволені, нетерплячі невігласи зрозуміли рядки колишніх поетів дослівно.

Так знайшлися доведення: і люди, що раніше жили, ославлені марновірно-нікчемними язичниками, відданими сміхотворним забобонам. А самі християни вірять такому ж: от хоча б, що диявол в плоті підняв Ісуса на справжню гору і там, як у театрі, спокушав багатствами світу. Насправді — той, хто записав легенду, хотів образно розповісти про розмисли і сумніви віровчителя.

Будемо обачні з вишуканими порівняннями.

У чому сутність імперії? За допомогою своєї спільниці церкви імперія хоче підкорити весь світ і ніколи тут не заспокоїться. Ця істина не потребує хвилюючої пишномовності.

Потрібні розміри і рахунок.

Шлях в імперію, шляхи всередині імперії. Довжина доріг. Висота гір, за якими стоять ромейські міста.

І висота міських стін. І ширина рік. Де, скільки людей живе. Що вони вміють.

Кількість військ.

І вага ромейського обладунку, меча, списа. Розміри багатства і розміри злиднів. І як наказують в імперії. І як слухаються наказів.

Малх згадав, як з вигодованого вовчицею розбійницького племені народилася і розрослася Римська республіка, як упала республіка в громадянських війнах, як постала Римська імперія.

Мистецтва і науки Рим брав у Греції. Згодом, підім'явши під себе весь світ, з'їв і Грецію.

І все розширювався, розростався, посилювався, брав усе і все до себе, поки аж колишні м'язи не запливли жиром награбованої розкоші, поки від багатства не став злиденіти, не стала дрібніти в ньому людина.

Стародавній римлянин, будівник міцного Риму, син вовчиці, залишився в переказах. До його тіні зверталися пишномовні оратори на зібраннях тіней колишніх сенаторів, його труп вони хотіли оживити. А його розжирілий розпусний вишкребок, смітячи назбираним золотом, почав наймати військо з неримлян-варварів, і варвари стали розпоряджатися Римом.

Єдина імперія розкололась надвоє. Сьогодні залишилася одна, Східна Візантія. А на заході італійський Рим, з якого все почалося, став нині готською державою.

Збулося пророцтво Есхіла— старі боги вмерли. Візантія взяла собі нового бога і посилила імперію новим богом.

Як це стало можливим? Забувши колишні кривди, Малх перестав розуміти, чому явні в Слові істини безсилі проти свого спотворення.