Русь первозданна - Сторінка 42

Не можу тобі наказувати, але прошу: не зближайся з варварами.

Деметрій проказував слова богослужіння. Ромеї, вільні раби, відповідали незлагодженим хором: "Помолимося!" Чи: "Амінь!"

Кілька прусів принюхувались до солодкого диму кадильниць і приглядалися до рухів ромеїв. Двоє чи троє, проштовхавшись уперед, наслідували християн. Можливо, ці дотикання до лоба, живота і плечей служать магії доброго заклинання в дорозі, яке не завадить кожному.

Після молебня за щасливе проходження порогів ромеї розбіглися по кораблях, і дзвін подав знак відпливати.

В затоні, де ночував караван, вода була, як у тихий день на морі; розлив-гігант підбивав на берег жовту піну. Легко було визначити вчорашній рівень води — новий східець позначався пальців на два нижче попереднього. Малх задосить знав математику Піфагора і геометрію Евкліда, щоб порахувати, скільки води за ніч мало б збігти через звуження. Але для пізнання світу потрібна свобода душі, потрібна радість життя, нерозлучна із свободою. Засмучений Малх добрався до човна. Принизливою була повинність слухати Деметрія, молитися під його наглядом, відповідати на його окрики.

Замість Фара на лаві гребця сидів Індульф! У Малхово-му серці спалахнула надія: потопаючий хапається за соломинку.

Передній корабель з вервечкою човнів описував криву на південь, йому наслідували із звичною точністю. В місці впадання річки Самари розлив лівого берега поступово звужувався. Незабаром показався мис, густо порослий кущами, як баран вовною. Це праворуч наближався високий берег острова, який розділяв річку на дві нерівні частини.

Враз перед очима відкрилася нерівна, але ясно окреслена смуга, що перетинала Дніпро. Рябий від вітру розлив перетворювався на хвилясті смуги, що пробігали вздовж річки. Наче початок гірського водоспаду, могутня сила тягла до себе ріку.

На ромейських кораблях опустили вітрила. Можна було помітити, як передній корабель, перейшовши рубіж, враз натягнув канат, з новою силою несучи човни. Наступні кораблі ще завзятіше запрацювали веслами, щоб не відстати. Часті удари дзвонів підбадьорювали гребців. Нарешті через рубіж перевалив і корабель Репартія. Канат підстрибнув над водою. Малх відчув ривок.

Береги стрімко мчали назад, човен розгойдувало в потоках. І Малх бачив, що річка, нападаючи на острів, творить один високий бурун. Бурун особливий, не як на морі, де за ударом хвилі настає відступ, перепочинок. Стоячий бурун відходив від острова кутом, човен підняло і опустило, як тріску. Тепер кораблів не було видно, вони зникли за поворотом. Петро-Гавала та Індульф гребли що було сили. Малх допомагав гребцям стерновим веслом. Поворот! Малх перекинув весло праворуч, наліг усією силою. Задньому човнові ніхто не допоможе, але він допомагає переднім. Ще поворот, за цим разом ліворуч. Річка випрямилася, показалися голі щогли корабля Репартія.

То там, то тут над поверхнею злітали водограї, то там, то тут річка набухала, позначаючи вершини утоплених порогів. Малх намагався стежити за кормою корабля, вгадувати рухи людей біля стерна. Човни ще стрімкіше рухалися вперед, і Малху здавалося, що він випередив би квадриги на змаганнях зелених і голубих.

На кормі корабля Репартій замахав руками і показав на воду. Через якусь мить Малх побачив трикутники струмини, що розходилися вбоки. Кам'яний зуб підстерігав здобич. Передостанній човен мало не зачепив його. Якби так не старався Малх — і його, і решта човнів налетіли б на скелю.

"Чому б і не так,— думав Малх.— Кілька схлипувань, конвульсія дурного тіла — і спокій, спокій, спокій..."

Захоплення боротьбою минулося. Малх збайдужіло дивився на розбурхану воду. Місцями кипіло, як у котлі. Ніби справді жахне пекло християн знайшло собі місце тут, під Дніпром.

— Ти — муж! — сказав Індульф.

Малх зумів оцінити похвалу. Він збадьорився І знову рух охмелив Малха. Дзвони, ледь перепочивши, поновили частий передзвін. Гребцям не було спокою.

Лівий берег то відступав у розливах, то наближався мисами, від яких тяглися впоперек річки затоплені хребти мертвих чудовиськ. Керманич тримався правого берега, що здавався знизу горою.

Ріка з гуркотом ринула вперед. Ще й ще вдаряють гребці, гнеться стернове весло. Та ось береги розходяться, розкриваються, як жерло гігантської вирви. Напівзатопле-ні острови, течія сповільнюється. Малх зрозумів, що тіснина закінчилася. Він поглянув на сонце — сьогодні час летів непомітно.

Знизу напливав великий острів, було видно дерева. Кораблі спустилися вздовж острова і закинули якори в заглибині, як бухта. Цей острів ніколи не затоплювався. Ромеї назвали його іменем Святого Григорія. А слов яни — Хортицею, одним з імен Сонцебога. Росичі казали, що було тут святилище Хорса, біля якого жили собаки особливої породи: хорти-сторожі

7

Міцно забиті коли для шатер, вогнища, захищені від вітру, широко протоптані стежки. Пні від зрубаних дерев, заготовлені дрова, легкі будівлі з глини й очерету — острів Хорса давно обжитий. Але до прибуття ромейського каравану він був такий самий безлюдний, як і береги.

Острів оживав восени, коли пороги ставали нездоланними і волоки обіцяли надто багато небезпек. Степовики — покупці ромейських товарів, введені в спокусу, могли б замість того щоб мінятися, пограбувати купців, та не сміли.

Торгівці з міст північного берега Євксінського Понту припливали на осінній торг цілими громадами; купецькі старшини стежили за порядком, за дотриманням цін: нікому не дозволялося збувати товари дешевше за раніше встановлені. Жадібності варварів купці протиставили розрахунок з тим же успіхом, з яким легіони билися з вільним натовпом хоробрих людей, які не знали військового строю.

Осінній торг на Хортиці і зовні нагадував бій: кожен носив зброю, задля загальної безпеки купці наймали загін піхотинців, і торжище було схоже на військовий табір.

За часів владарювання готів у приморських степах, і до готів, і після, той, хто обробляв землю на Ворсклі, Самарі, Орелі, привозив надлишки зерна на осінній торг нижче порогів. А степовики везли шкури, хутро, сушене м'ясо, гнали натовпи рабів, захоплених під час набігів і у взаємних сутичках.

На торзі святого Григорія перше місце займав живий товар. Тут велика імперія купувала всіх і в усіх.

Святилище Хорса жило довго. Господарі примор'я, що приходили один одному на зміну, остерігалися осквернити його через страх перед мстою чужого бога. Елліни, з їхнім умінням знаходити власних богів під будь-якими іменами, приносили Хорсу пожертви, називаючи його Зевсом Скіфським. Войовничі християни знищили язичницьке капище. Попередники Деметрія окропили землю святою водою і посвятили острів святому Григорію. Тому Деметрій служив молебен на очищеній від влади демона землі. Купці, воздаючи хвалу богу, дякували за успіх, за збереження життя.

Багато хто довго не підводився з колін, ховаючи втому під виглядом благочестя. Вткнувшись лобом у підлогу храму — всесвіт є храмом Христа,— Репартій в німій молитві прославляв милість божу. Споглядаючи з небес, бог порятував товари, коли раб на човні ганебно проґавив підводний камінь. Відповідаючи разом з іншими на вигуки священика, Репартій просив бога зглянутися і на Малха, який порятував човни. Звичайно, сам бог підказав узяти в поїздку висланого актора-філософа.

Краєм ока Репартій бачив Малха. Нерозумний зважив на попередження, він тут і молиться на видному місці.

Нещасний — і нерозумний... Репартій цінував більше, ніж показував, товариство філософа, який побачив світу,— актор його не приваблював. Малх, здавалося, знав напам'ять Светонія, Плутарха, Таціта. Хто міг перевірити квіти красномовства, якими Малх прикрашав повіствуван-ня давніх письменників? Списки старих книг ставали рідкістю. Історія Таціта, написана на папірусі александрій-ським способом чи на пергаменті по-римськи, мала таку ж вартість, як річна праця п'яти-шести вправних рабів-ремісників. Репартію особливо подобалися "Анали" Таціта й "Історія дванадцяти цезарів" Светонія. Небезпечність набивала апетит — багато вчинків благочестивого базилевса Юстина і Юстиніана найблагочистивішого, що й нині владарював, підступно нагадували ті справи давніх імперато-рів-язичників, які Таціт називав злочинами.

Репартію буде не вистачати товариства Малха, дошкульні висловлювання засланця могли зрівнятися з перцем у м'ясі. І Репартій часом відчував правоту злидаря філософа.

Репартій бачив, як Малх ревно молиться. Та даремно. Церква — як яструб: вона не розтисне кігтів. Дурень, стільки разів битий, він не розумів, що слабкий повинен якщо не досягти покровительства сильних, то хоч не викликати їхнього гніву.

В серці купця боролися суперечливі почуття. Виважувалося складне питання совісті: віддати жорнам, які вже захопили чоловіка, змолоти його, мов зерно, чи втрутитися?

Пустеля, тут світ такий, яким його створив всемогутній. Ніде нема людини, велика ріка пустельна. Та все ж, почував Репартій, у світі тісно. І не лише таким, як Малх.

Роздобрілий від молитви, заспокоєний спілкуванням з богом, який очевидно благодіяв у цю поїздку Репартію, купець вирішив таємно поговорити з Малхом.

Він прошептав:

— Малх, вийди за мною непомітно, нас не повинні бачити.

Малх знайшов Репартія в гаю, на узгірку острова.

— Ти порятував мене від великого розору,— тихо говорив Репартій,— я вдячний. Я скажу те, чого не повинен був відкривати тобі. Деметрій поставив вимогу, щоб я перед висадкою в місті закував тебе в колодки і передав архонтам. Ти ставав на перешкоді проповіді істинної віри між варварами і відкрив їм дорогу в імперію. Я мушу виконати вимогу пресвітера.

Малх схопив руки купця. Слова пояснень, виправдань рвалися з його уст.

— Мовчи, мовчи,— шептав Репартій,— слова безсилі. Ой! Сюди йдуть!

Обидва присіли. Нікого не було. Зляканий Репартій поквапливо доказав:

— Швидше, Деметрій не повинен мене запідозрити. Роби що хочеш, подумай, у тебе ще є час. Запам'ятай: я мовчав, ти нічого не чув! Бачить бог, і пресвятая діва, і трійця єдиносуща — я ні до чого. Це твоя справа, твоя доля.

Репартій часто-часто хрестився, розруйновуючи погане сплетіння своєї долі із злощасною долею Малха. Охоплений забобонним страхом, купець проклинав свою причетність. Зараз його штовхнуло в серце, він дізнався — злий фатум переслідує цього чоловіка.