Русь первозданна - Сторінка 59

Та вірю я в перемогу світла над пітьмою, вірю в загин олжі. В темноті я чув голоси ангелів і провидів майбутнє. Скажу тільки про тебе. Є в тебе єдина донька, дитя безневинне А чекає її доля мерзенної Феодори. Буде вона добровіль но зносити осквернення плоті, аби не здохнути з голоду.

Страшно попадати в руки бога живого, який вимщає гріхи нашої крові і до сьомого коліна...

Іоанн завмер. Алфей, не прислухаючись до не зрозумілих йому звуків голосу Савватія, мало не впустив свічку, коли Іоанн кинувся на в'язня. Вчепившись у худюще горло Савватія, Каппадокієць злякався, що зламає, випустив і почав шпигати гострим ціпком нещасне тіло, хриплячи:

— Брешеш, єретику! Признавайся, ти вигадав! Ти, як злостивий писака, придумав сатиру! Признавайся, собака, собака!

Алфей ловив ззаду за лікті розлютованого владику:

— Не так, пресвітлий, не так,— запевняв Алфей.— Ти дуже спішиш, він не відчуває.

Отямившись, Носоріг відступився.

— Правда твоя. Відмикай обруч і тягни його нагору Тюремник кинувся за повелінням. Він спробував змусити Савватія підвестися. Легке тіло впало. Наче справжній ескулап, Алфей намацав пульс, потім оголив вихудлі груди в'язня і припав вухом до серця.

— Звичайно ж, ти поквапився, пресвітлий,— невдоволе-но сказав Алфей,— так не можна робити, він був надто кволий.

— Нехай уб'є тебе бог, скупердяй, це ти заморив його голодом!— крикнув Іоанн.

— А скільки ти мені даєш на кожен рот, пресвітлий! — сміливо спитав Алфей.

— Демони демонів! — вилаявся Каппадокієць.— Усі навчилися рахуби. Ходімо звідси.

Нагорі Іоанн показав на списки:

— Усіх закреслених списати з рахунку. І вишкребти їхні імена.

Алфей зморщив губи. Беззубий рот, до середини якого збігалися зморшки, нагадував добре зашморгнуту, але спорожнілу калитку.

— Ти дозволиш мені не квапитися, пресвітлий? — більше попросив, ніж спитав Алфей.

— Не дозволю,— заперечив Іоанн.— Сьогодні ніякої гри кота з мишками. Усім — милість. Души, коли, та чини одразу, без розваг, по-божеськи. Я чекаю, швидше.

Алфей розбудив І вира, могутнього горбоносого чолов'ягу, оброслого до самих очей чорною бородою.

Розчинялися двері нумерів. Часом до Іоанна долинали звуки вовтузні, скрик, стогін. Часом кати виходили одразу — вистачало одного дотику, щоб зникла напівпогасла іскра.

Іоанн намірявся провести розмову ще з двома в'язнями: ткачем Петром, який, здається, замишляв замах на життя Божественного, і сенатором Курціусом, самотнім і бездітним багачем, у якого Іоанн катуваннями вимордував заповіт на свою користь. Савватій злякав його. Каппадокієць намагався переконати себе: жахливе пророцтво вигадав злостивий схизматик. А коли інші скажуть щось схоже! Іоанн вирішив не випробовувати Долі.

Тюремники приносили тіла вбитих. Алфей відімкнув двері, за якими був хід з крутими сходами. Сховавшись у товщі стіни, ці сходи закінчувались над клоакою, горловина якої відкривалася в протоку. Алфей внизу чіпляв трупи до ніби нескінченного ланцюга. Нагорі Івир відчіплював їх, і тіла ковзали вниз, у море, щоб зникнути в бездонній могилі Євксінського Понту.

Каппадокієць лічив, наче купець тюки з товаром. Він любив рахунок. Він був знову голодний і ледве дочекався кінця.

Вишкрібаючи імена тонким ножичком зі старанністю ретельного писця, Алфей розмірковував: "Щось триклятий Носоріг сьогодні летить кудись по-носорожому. Але ж списав він з рахунку 1 тільки своїх. Та не зачепив жодного з Феодориних. Що б це могло означати?"

Поділитися думками, порадитися було ні з ким. Івир — груба скотина, він тільки шкребеться, слухаючи.

5

На вулиці Мідних Воріт майже ніхто не помітив, з вікон яких будинків, з яких поверхів були скинуті балки. Б'ючись сторч, колоди підстрибували, підскакували з несподіваною швидкістю. Стрій когорт розбився, розсипався.

Згодом одні розповідали, що божі ангели розігнали легіонерів, інші були певні, що не минулося без втручання злої сили, яка з'явилася на допомогу бунтівникам. Багатотисячний натовп натиснув, скоряючись не чиїмось наказам, а інстинктові маси, що рветься вперед, бачачи безсилість, виявлену противником. Шістсот чи шістсот п'ятдесят легіо

1 Вислів "списати з рахунку" в такому розумінні характерний для Візантії VI століття.

нерів розбіглися. Каски легіонерів застрибали, як дині, потрапивши в буряне море з розбитого хвилями корабля.

Анфімій Заєць в останню мить встиг відскочити. Разом з двома-трьома десятками легіонерів легат втік до четвертої, п'ятої і шостої когорт, які стояли перед Мідними Ворітьми. А розрізнені і затиснуті бунтівниками легіонери майже не чинили опору. Роззброєні, віддавши щити, без обладунку і касок, вони перестали бути помітними і намагалися пробратись у тил натовпу, глибше в місто. Очевидно, більшість з них пораділа можливості легко відбутися.

Слух уже освоївся з гамом юрби, криками болю, гніву, із закликом бити і вбивати. І раптом усі почули бадьоре, веселе пищання дудок вуличних оповісників, звичний голос мирних днів. На поклик цих дудок візантійці звикли вибігати з дворів, покидаючи справи, обриваючи розпочату розмову, висовуватися з вікон. Зупинялися скрипучі вози, вершники натягували поводдя, осли, здавалось, розуміли, що можна перепочити. Перехожого, який заважав слухати, могли переконати кулаками в тому, що для візантійців найважливіше цієї хвилини — слухати оповісника.

Деякі едикти вивішувались на стінах, та письменних було небагато, і читати їх було нудно, а слухати їх — ще нудніше. Аркуші зі словами на них були і тим неприємні, що підозріливі візантійці не дуже довіряли випадковим грамотіям. І — недаремно. Законники і писці користувалися хоч і загальноприйнятою грецькою мовою, але звороти були переобтяжені, довгі, мертвотні, здавалися зумисне заплутаними на те, щоб письменним було легше пригноблювати неписьменних, суддям — і позивачів, і позиваних, звинувачуваних і свідків. Кожен, хто мав нещастя стикатися із Владою, звик слухати пояснення і тлумачення, які чомусь завжди загрожували новими лихами. Едикти, закони, тлумачення, накази завжди починалися запевненнями в надзвичайній турботі, яку виявляють базилевс, префект, логофет та інші начальники. А далі з-під словесних троянд висовувалися скорпіони і гаспиди.

Зовсім інше — оповісники, ці говорили мовою народу, повторювали, пояснювали просто, їхні слова запам'ятовувалися. Оповісники сповіщали про ігрища на іподромі, про прибуття чужоземних послів, про перемоги, про призначення нових сановників, про ухвали церковних соборів, а не лише про закони. Іноді оповісники заперечували чутки. Оповісники приносили новини, тому їх любили.

Свистячи і витримбуючи в ріжки, кілька оповісників бігли до натовпу. У високих кольорових ковпаках, у коротких плащах, міські оповісники мали якийсь приємний, домашній вигляд. їх оточують, але бережно, не стискуючи. Дзвінкий голос кричить аж трохи наспівно:

— Божественний володар своїм вірним підданим — вітання! Він розглянув скарги візантійців. Він прийняв їх. Скарги справедливі. І він порішив! Усунути, так, усунути Іоанна Каппадокійця! — Оповісник витримав паузу і іншим, нижчим голосом крикнув: — На прізвисько Носоріг!

В едикті не було цих слів, оповісник додав їх за звичаєм, що дозволяв оганьблювати вигнаних сановників. Вигадка викликала загальний регіт, що розкотився хвилями. Давши людям порадіти, оповісник вів далі:

— Усувається і квестор Трибоніан! І Євдемоній! Слухайте! Слухайте! Всіх їх судитимуть і скарають!

Тут же другий оповісник повторив сповіщене, швидше і без жартів. Третій сповістив про призначення на місця усунутих сановників доброчесних і поважанних Фоки і Василіда, а також благородного патрикія Кирила.

Скінчивши, оповісники ввійшли в натовп, усі розступилися, даючи дорогу вістунам, і через хвилину ріжки пищали вже десь далеко.

Ще не розходилися. Ще ніхто не збирався йти, але вже з'явилося відчуття роз'єднаності, ніби кожен тут зайняв менше місця.

Запитували:

— Що ж робити нам?

— Чому я тут?

— Але ж нічого не сказали про прощення...

— Чому Юстиніан не віддав нам лиходіїв?

— Невже все скінчилося?

— Чому Юстиніан не хоче покаятися на іподромі, як вчинив Анастасій?

Сумніви почали сповнювати душі людей:

— Навряд, чи простять розгром тюрми.

— Префектура теж не так легко минеться.

— Буде робота шибеницям.

— Усе залишиться, як і було.

Хтось, пробиваючись уперед, переконував:

— Не вірте базилевсу. Християни, цей базилевс має десять язиків. Він безсилий — ми сильні. Шпигуни вже записали ваші імена!

— А твоє ім'я, Орігене? — крикнув чоловік, упізнавши сенатора.

— Моє записане далеко раніше за твоє! Вірте ж людині, життя якої принесене в жертву.

Біля Мідних Воріт заблеяли буксини легіону. Четверта, п'ята і шоста когорти наступали, Палатій не міг стриматися, щоб не вхопити своє одразу ж після поступки, кинутої охлосу.

Мідні Ворота прочинилися, і, мов пекельна паща, Палатій випустив на допомогу трьом когортам, прикриваючи їх з тилу, новий загін. У порівнянні з темними рядами легіонерів це військо вражало своєю пишнотою. Попереду вирізнявся воїн високого зросту, з непокритою головою.

Легіонери рухалися повільно, зупиняючись через два-дцять-тридцять кроків. Поки що це був ще не напад, а погроза силою.

Фарбувальник упізнав високого ватага, і щось наче гордість ворухнулося у серці колишнього центуріона. Сам Велізарій вийшов на двобій з плебсом. Проти натовпу беззбройних послали знаменитого полководця та його іпас-пистів. Як усі легіонери, Георгій Фарбувальник ненавидів гвардію полководця. Безперечно, вони були вибраними бійцями, досвідченими, хоробрими; вони вміли орудувати будь-якою зброєю. Та більшість іпаспистів набиралася з варварів. Незважаючи на це, саме з них полководці призначали комесів, легатів, центуріонів. їм віддавали командування, посилали на справи, де можна було і відзначитися, і набрати здобичі. Через іпаспистів центуріони лінійних легіонів старілися раніше, ніж ставали легатами, а заслужені легіонери не мали підвищення.

Базилевс послав Велізарія... Велізарій мав славу хороброго воїна з юності, коли він сам був іпаспистом Юстиніана. Потім у таборах говорили, що Велізарій лиже ноги Юстиніану, розповідали, як цей когут знайшов собі потоптану курочку, гетеру Антоні ну.

Кілька десятків пращників вибігли назустріч когортам.