Сад з розгалуженими стежками - Сторінка 3

Її сформулювали кілька мислителів, доклавши до цього більше запалу, аніж ясності, у вигляді такого собі парадоксу. Аби полегшити зрозуміння цієї немислимої тези, один єресіарх в одинадцятому сторіччі[42] вигадав софізм з дев'ятьма мідними монетами, скандальну славу якого на Тлені можна порівняти з земною репутацією елеатських апорій. Існує чимало варіантів цього "досконало логічного міркування", в яких говориться про різну кількість монет і знаходять їх різну кількість разів. Наводимо найпоширеніший з цих варіантів:

"У вівторок X проходить по безлюдній дорозі й губить дев'ять мідних монет. У четвер Y знаходить на тій дорозі чотири монети, що трохи потемніли після дощу, який ішов у середу. У п'ятницю Z знаходить на дорозі три монети. Того ж таки дня, у п'ятницю, X знаходить дві монети в коридорі свого будинку". Єресіарх[43] хотів зробити висновок з цієї історії про реальність — тобто безперервність — існування дев'ятьох знайдених монет. "Було б абсурдно,— стверджує він,— уявляти собі, що чотири з монет не існували в період від вівторка до четверга, три — від вівторка й до другої половини п'ятниці, дві — од вівторка й до першої половини п'ятниці. Цілком логічно буде припустити, що вони існували — проте існували в якийсь потаємний спосіб, незбагненний для людей,— в усі моменти цих трьох відрізків часу".

Мова Тлену мало придатна для формулювання цього парадоксу — більшість так і не зрозуміли його. Захисники здорового глузду спочатку обмежилися тим, що заперечили правдоподібність такого сюжету. Вони знай повторювали, що це словесний обман, який ґрунтується на невиправданому застосуванні очевидних неологізмів, не засвоєних мовною практикою і далеких від будь-якого строгого мислення: це дієслова "знайти" і "загубити", які включають у себе початкову суперечність, позаяк припускають тотожність перших і останніх дев'ятьох монет. Вони нагадували про те, що всякий іменник (людина, монета, четвер, середа, дощ) має лише метафоричне значення. Вони викривали підступний характер фрази "що трохи потемніли після дощу, який ішов у середу", яка припускає те, що їхні супротивники намагаються довести: безперервність існування чотирьох монет від вівторка до четверга. Вони пояснювали, що подібність — це одне, а тотожність — зовсім інше, і сформулювали таке собі reductio ad absurdum[44], наводячи гіпотетичний випадок, коли дев'ятеро людей протягом дев'ятьох послідовних ночей терплять сильний біль. Чи не було би безглуздим — запитали вони — стверджувати, ніби це один і той самий біль?[45] Вони сказали, що єресіархом рухав лише блюзнірський намір приписати божественну категорію бути кільком звичайним монетам і що іноді він заперечує множинність, а іноді — ні. Вони наводили і такий аргумент: якщо подібність веде за собою тотожність, то доведеться також визнати, що дев'ять різних монет — це одна монета.

У це важко повірити, але ті спростування були далеко не останніми. Через сто років після того, як була сформульована ця проблема, один мислитель, наділений не менш блискучим розумом, аніж єресіарх, але схильний дотримуватися ортодоксальної традиції, запропонував надзвичайно сміливу гіпотезу. Він дуже дотепно припустив, що існує лише один суб'єкт, що такий неподільний суб'єкт — це кожне зі створінь, які населяють світ, і що всі вони є органами та масками божества. X — це Y і X — це Z. Z знаходить три монети, бо спогадує, що вони були загублені Х-ом. X знаходить дві монети у своєму коридорі, бо спогадує, що всі інші вже знайдені... Одинадцятий том дає зрозуміти, що три головні причини детермінували повну перемогу цього ідеалістичного пантеїзму[46]. Перша — відмова від соліпсизму; друга — можливість зберегти психологічну основу наук; третя — можливість зберегти культ богів. Шопенгауер[47] (палкий і прозорий у своїх висновках Шопенгауер) сформулював дуже схожу доктрину в першому томі свого трактату "Parerga und Paralipomena"[48].

Геометрія Тлену включає в себе дві дисципліни, які дещо відрізняються між собою: геометрію видимості й геометрію дотику. Остання відповідає нашій, і її підпорядковують першій. Основа геометрії видимості — поверхня, а не точка. Ця геометрія не знає паралельних ліній і проголошує, що, переміщуючись, людина змінює форми, які її оточують. В основі арифметики Тлену лежить уявлення про невизначені числа. Жителі Тлену надають особливої ваги поняттю більшого й меншого, яке наші математики позначають символами > та <. Математики Тлену стверджують, що сам процес підрахунку змінює кількості й перетворює їх з невизначених на визначені. Той факт, що різні індивіди, які підраховують одну й ту саму кількість, приходять до однакового результату, психологи розглядають як приклад асоціації ідей або добру вправу для пам'яті. Ми вже знаємо, що на Тлені суб'єкт пізнання є одним і вічним.

У літературних звичаях також панує ідея єдиного суб'єкта. Хто написав книжку, вказують лише в рідкісних випадках. Поняття плагіату не існує: вважається, що всі твори — це твори єдиного автора, автора, який існує поза часом і не має імені. Критика іноді намагається винайти автора: беруться два дуже різні твори,— наприклад, "Дао Де Дзин"[49] і "Тисяча й одна ніч",— приписуються одному авторові, а потім сумлінно намагаються описати психологію цього цікавого homme de lettres[50]...

Їхні книжки також відрізняються від наших. У художніх творах опрацьовується один сюжет, з усіма перестановками, які тільки можна собі уявити. Твори філософського характеру незмінно містять у собі тезу й антитезу, неухильні "про" і "контра" у стосунку до тієї або тієї доктрини. Книжка, яка не включає в себе свою контра-книжку, вважається незавершеною.

Століття і століття ідеалізму не могли не вплинути на реальність. У найстародавніших провінціях Тлену нерідко бувають випадки подвоєння загублених предметів. Двоє людей шукають олівець: один його знаходить і нічого не каже; другий знаходить другий олівець, не менш реальний, але такий, що більше відповідає його сподіванням. Ці другорядні об'єкти називаються хрьонір, і хоч вони мають менш вишукану форму, проте завжди бувають дещо більшими, аніж перші. Донедавна хрьоніри були тільки побічними дітьми неуважності й забуття. Важко повірити в те, що їхнє методичне продукування почалося не давніше, як сотню років тому, але саме так говориться в одинадцятому томі. Перші спроби були невдалими. Проте modus operandi[51] заслуговує на окрему згадку. Начальник однієї з державних в'язниць повідомив в'язням, що в долині однієї давно пересохлої річки є стародавні поховання, й пообіцяв свободу тим з них, котрі розкопають там щось варте уваги. Протягом тих місяців, які передували розкопкам, їм показували фотографії та малюнки речей, які вони мали знайти. Ця перша спроба показала, що надія та жадібність можуть стати на перешкоді; за цілий тиждень важкої праці лопатою і кайлом в'язням не пощастило розкопати іншого хрьона, крім іржавого колеса, яке опинилося під землею не набагато давніше, ніж розпочався експеримент. Його зберегли в таємниці і згодом повторили в чотирьох школах. У трьох усе закінчилося майже цілковитим провалом; у четвертій (директор якої несподівано помер на самому початку розкопок) учні відкопали — а може, виготовили — золоту маску, стародавній меч, дві або три череп'яні амфори й позеленіле та надбите погруддя якогось царя з написом, який досі нікому не пощастило прочитати. У такий спосіб з'ясувалася непридатність свідків, яким відомо про експериментальний характер пошуків... Дослідження масового характеру продукують об'єкти з суперечливими властивостями; сьогодні віддається перевага індивідуальним і майже імпровізованим пошукам. Методичне виготовлення хрьонірів (так говориться в одинадцятому томі) надало неоціненну допомогу археологам. Воно дозволило їм ретельно дослідити і мало не змінити минуле, яке тепер стало не менш піддатливим і не менш слухняним, аніж майбутнє. Тут цікаво відзначити такий факт: хрьоніри другого й третього ступеня — хрьоніри, утворені від іншого хрьона, хрьоніри, утворені від хрьона, утвореного від хрьона,— підсилюють відхилення, характерні для початкового хрьона, хрьони п'ятого ступеня майже тотожні йому; хрьони дев'ятого ступеня майже не відрізняються від хрьонів другого ступеня; хрьони одинадцятого ступеня відзначаються чистотою ліній, що не властива для хрьонів первісних. Тут ми маємо справу з періодичним процесом; хрьон дванадцятого ступеня вже починає погіршуватися. Дивовижнішим і досконалішим за будь-який хрьон буває іноді ур — предмет, утворений самонавіюванням, об'єкт, виведений на поверхню надією. Велика золота маска, про яку я вже згадував, може правити за чудовий приклад.

Речі подвоюються у Тлені. Але вони мають також тенденцію блякнути і втрачати деталі, коли люди про них забувають. Тут можна навести класичний приклад порога, що існував, поки його мав звичай переступати один жебрак, і перестав бути видимим, коли той помер. Траплялося, що якісь пташки, кінь рятували руїни стародавнього амфітеатру.

Сальто-Орієнталь, 1940 р.

Постскриптум 1947 р. Я подаю наведену вище статтю в тому самому вигляді, в якому вона була надрукована в "Антології фантастичної літератури", 1940 р., без скорочень, за винятком кількох метафор і своєрідних жартівливих висновків, які сьогодні прозвучали б легковажно. Відтоді відбулося стільки подій... Обмежуся коротким нагадуванням про них.

У березні 1941 року у книжці Гінтона[52], яка належала Гербертові Ешу, було знайдено написаного від руки листа від Ґуннара Ерфйорда. На конверті був поштовий штемпель Оро-Прето; цей лист повністю прояснював таємницю Тлену. Його текст цілком підтвердив гіпотезу Мартінеса Естради[53]. Початок цій дивовижній історії було покладено десь на початку XVII сторіччя, якось увечері чи то в Люцерні, чи то в Лондоні. Саме тоді було засноване таємне товариство з добрими намірами (серед його членів був і Далґарно[54], а згодом до нього приєднався і Берклі), що поставило собі на меті вигадати країну. У досить-таки туманній первісній програмі говорилося про "герметичні студії", філантропію та кабалу. Саме цією первісною епохою датується незвичайна книжка Андрее. Через кілька років нарад та попередніх висновків члени товариства зрозуміли, що одного покоління замало, щоб вигадати країну.