Сад з розгалуженими стежками - Сторінка 6

Скільки іспанської екзотики підказав би такий вибір Морисові Баресу[102] або докторові Родріґесу Лареті[103]! Менар, з притаманною йому природністю, цього уникає. У його творі немає ані циганщини, ані конкістадорів, ані містиків, ані Філіпа Другого[104], ані аутодафе. Він забороняє собі звертатися до місцевого колориту й захоплюватися ним. Таке уникнення наділяє новим смислом історичний роман і ухвалює безапеляційний вирок "Саламбо"[105].

Не менше вражають і окремі розділи. Наприклад, звернімо увагу на тридцять восьмий розділ першої частини, "де йдеться про дивну промову, яку виголосив Дон Кіхот про військову службу та схильність до наук". Відомо, що Дон Кіхот (як і Кеведо в аналогічному й пізнішому уривку з "Години для всіх") ухвалює рішення на користь військової служби, осудивши потяг до вченості. Сервантес був старим військовим, а тому його вирок цілком зрозумілий. Але щоб Дон Кіхот у П'єра Менара — сучасника "La trahison des clercs"[106] і Бертрана Расела — знову вдавався до цих туманних софістичних розбалакувань! Пані Башельє побачила в них гідне захвату й природне підпорядкування автора психології свого героя; інші (не вельми проникливі) просто копію відповідних рядків з "Дон Кіхота"; баронеса де Бакур — вплив Ніцше[107]. Я навряд чи наважуся додати до цієї третьої інтерпретації (яку вважаю неспростовною) четверту, що відповідала б майже божественній скромності П'єра Менара: його смиренній, а може, іронічній звичці пропагувати ідеї, цілком протилежні тим, яких дотримувався він. (Згадаймо ще раз про його діатрибу проти Поля Валері в ефемерній сюрреалістичній газетці Жака Ребуля). Текст Сервантеса і текст Менара словесно тотожні, проте другий — майже до нескінченності багатший. (Двозначніший, кажуть його огудники; але двозначність — це багатство).

Порівнювати Менарового "Дон Кіхота" з "Дон Кіхотом" Сервантеса — це справжнє одкровення. Ось що, наприклад, писав Сервантес ("Дон Кіхот", частина перша, розділ дев'ятий):

"...істина, якій історія доводиться матір'ю, суперниця часу, скарбниця дій, свідок минулого, приклад і застереження теперішнього, повідомлення про майбутнє".

Укладений у сімнадцятому сторіччі, укладений "стихійним генієм" Сервантесом, цей перелік не більше як звичайна собі риторична хвала історії. Натомість Менар пише: "...істина, якій історія доводиться матір'ю, суперниця часу, скарбниця дій, свідок минулого, приклад і застереження теперішнього, повідомлення про майбутнє".

Історія — мати істини; ця ідея просто вражає. Менар, сучасник Вільяма Джеймса[108], визначає історію не як дослідження реальності, а як її джерело. Історична істина для нього — це не те, що відбулося; це те, що, на нашу думку, відбулося. Заключні слова — "приклад і застереження теперішнього, повідомлення про майбутнє" — нахабно прагматичні.

Яскравим є також протиставлення стилів. Архаїчний стиль Менара — чужоземця, зрештою,— позначений деякою афектацією. Цього ніяк не скажеш про його попередника, який невимушено володіє повсякденною іспанською мовою своєї історичної доби.

Немає такої інтелектуальної розваги, яка, в кінцевому підсумку, не виявилася б марною. Будь-яке філософське вчення — це спочатку такий собі правдоподібний опис усесвіту; збігають роки, і воно перетворюється на звичайний собі розділ — якщо не просто абзац або одну назву — в історії філософії. У літературі таке старіння відбувається ще очевидніше. "Дон Кіхот",— казав мені Менар,— був насамперед цікавою і приємною для читання книжкою; тепер — це нагода для патріотичних тостів, для пихи граматиків, для безсоромних розкішних видань. Слава — це нерозуміння, а може, щось і гірше.

У цих нігілістичних міркуваннях немає нічого нового; дивує висновок, який зробив з них П'єр Менар. Він вирішив піднятися над пихою, яка чатує на людину в усіх її діяннях; він поставив перед собою завдання надзвичайно складне й наперед марне. Усе своє дозвілля і всі свої зусилля він присвятив тому, щоб створити чужою мовою книгу, яка вже існувала. Він створював чернетку за чернеткою; знову й знову правив свої тексти і рвав на клапті тисячі списаних сторінок[109]. Він нікому не дозволяв їх переглядати й подбав, щоб вони його не пережили. Я намагався відтворити їх, але марно.

Я багато міркував про те, що в остаточній версії "Дон Кіхота" можна бачити своєрідний палімпсест, крізь який просвічують літери — ледь видимі, але розшифрувати їх можна,— попереднього почерку нашого друга. На жаль, лише якийсь другий П'єр Менар, виконавши у зворотному порядку роботу першого, міг би розкопати й воскресити цю Трою...

"Думати, аналізувати, винаходити (писав він мені також) — це не щось аномальне, це нормальне дихання розуму. Прославляти випадкові здобутки цієї функції, накопичувати давні й чужі думки, згадувати з неймовірним подивом про те, що думав doctor universalis, означає визнати нашу ледачість або нашу неедукованість. Кожна людина має бути спроможна розуміти всі ідеї, і я певен, що в майбутньому так і буде".

Менар (можливо, того й не бажаючи) збагатив новими технічними прийомами умисного анахронізму та хибних атрибуцій копітке й примітивне мистецтво читання. Ці прийоми можна застосовувати в безлічі випадків — вони спонукають нас читати "Одіссею" так, ніби вона була написана після "Енеїди", а книжку "Le Jardin du Centaure"[110] пані Анрі Башельє так, мовби її написала пані Анрі Башельє. Ці прийоми населяють пригодами книги цілком мирного змісту. Приписати "Наслідування Христа"[111] Луї Фердинандові Селіну[112] або Джеймсові Джойсу[113] — хіба це не внесло б щось абсолютно нове в ці витончені духовні напучення?

Німу 1939 р.

У колі руїн

And if he left off dreaming about you...

Through the Looking-Glass, VI [114]

Ніхто не бачив, як він приплив у непроникній темряві ночі; ніхто не бачив, як бамбуковий човен поринав у священне болото, але через кілька днів усі вже знали, що цей мовчазний чоловік прибув з півдня і що народився він в одному з незліченних сіл, які стояли вище по течії на крутих гірських схилах, де мова зенд[115] ще не була заражена грецькою і де люди рідко хворіли на проказу. А насправді події розвивалися так, що сивий прибулець поцілував болотну багнюку й подерся вгору по крутосхилу, не розгортаючи перед собою (і, певно, просто не помічаючи) гострі шпичакуваті чагарі, які шматували йому тіло, і так він доповз, закривавлений і майже непритомний, до круглої споруди, яка колись мала колір вогню, а тепер попелу, увінчаної витесаним з каменю тигром чи то конем. Ця округла будівля була колись храмом, який спочатку зруйнувала стародавня пожежа, а потім проковтнули й осквернили болотні хащі, храмом, чий бог уже давно не приймав почесті від людей. Чужинець випростав тіло й улігся під руїнами стародавніх мурів. Його розбудило високе сонце. Він з подивом виявив, що його рани зарубцювалися; заплющив свої бляклі очі й знову заснув, не від слабкості тіла, а зусиллям волі. Він знав, що цей храм був тим місцем, де він зможе здійснити свій невідворотний задум; знав, що незліченні дерева не змогли задушити, далі, вниз по річці, руїни ще одного храму, який теж годився для його мети і чиї боги також були спалені й мертві; знав, що зараз найперший його обов'язок — сон. Десь опівночі його розбудив невтішний зойк якогось птаха. Сліди босих ніг, кілька смокв і глек з водою дали йому знати, що місцеві жителі з пошаною спостерігали, як він спить, сподіваючись на його захист чи остерігаючись його чаклунства. Він також похолов од страху, знайшов у напіврозваленому мурі нішу, схожу на поховальну камеру, вклався там і накрився невідомим йому листям.

Мета, яка привела його сюди, хоч і була надприродною, проте не неможливою. Він хотів створити уві сні людину. Створити її в усій детальній повноті, щоб потім прилучити її до реальності. Цей чаклунський задум заповнив усі куточки його душі; якби хтось тепер запитав, як його звуть, або поцікавився якоюсь подробицею з його колишнього життя, він навряд чи зміг би йому щось відповісти. Прибульця влаштовував цей порожній напіврозвалений храм, де дуже рідко хтось міг би його побачити, як і сусідство лісорубів, що взяли на себе обов'язок задовольняти його дуже скромні потреби. Рису та плодів, які йому приносили, було цілком досить, аби підтримувати життя в його тілі, яке присвятило себе єдиній турботі — спати і снити.

Спочатку його сни чужинця були хаотичними, і лише трохи згодом він став бачити в них якийсь зв'язний сенс. Він бачив себе в центрі круглого амфітеатру, що в якийсь спосіб був цим самим спаленим храмом; безліч мовчазних учнів сиділи на лавах; їхні обличчя він бачив на відстані багатьох століть і в зоряній височині, але вони були напрочуд чіткими. Чужинець читав їм лекції з анатомії, космографії, магії: ті обличчя слухали його з тривожною увагою й намагались якось висловити йому своє розуміння, так ніби вгадували важливість цього іспиту, який вирятує одного з них з його стану марної видимості й перенесе його у світ реальної дійсності. Прибулець і у своїх сновидіннях, і тоді, коли не спав, обмірковував відповіді своїх привидів, не дозволяв обманути себе шахраям і вгадував у збентеженні деяких поступове відродження розуму. Він шукав душу, гідну того, щоб прилучитися до світу.

Через дев'ять-десять ночей він зрозумів з певним смутком, що нічого не може сподіватися від тих учнів, які пасивно сприймали його науку, й може покладати якісь надії лише на тих, які іноді ризикували висунути якесь обґрунтоване заперечення. Перші, хоч і гідні любові та прихильного ставлення, ніколи не зможуть піднятися до рівня індивідів, другі спроможні трохи на більше. Якось пополудні (тепер і дні він присвячував сну, а прокидався лише на кілька годин рано-вранці) він назавжди розпустив свою величезну школу привидів і залишився з одним учнем. Це був хлопець мовчазний, сумовитий, іноді впертий і неслухняний, з рисами обличчя, які нагадували риси самого сновидця. Несподіване зникнення односумів анітрохи його не збентежило, а його поступ уже після кількох приватних уроків вразив учителя. А проте наближалася катастрофа. Одного дня прибулець вибрався з трясовини свого сну, побачив надвечірнє сонце, світло якого спочатку сплутав зі світанком, і до нього раптом дійшло, що йому нічого не снилось.