Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 40

Тільки-но залізо було зважене, його пойняла розпука.

— О Екебю, моя пожадана оселе! — вигукнув тоді Єста сам до себе. — Хай не поблякне слава твоя!

Одержавши від вагаря посвідчення, кавалери навантажили своє залізо на одно з суден, що плавали по озеру Венерн. Звичайно, до Гетеборта його вже везли самі шкіпери, а господарі вермландських рудень, діставши від вагаря посвідчення, що залізо повантажено, ні про що вже більше не дбали. Одначе кавалери не хотіли кидати справу, не докінчивши її, вони поклали собі везти залізо аж до Гетеборга.

Дорогою їх спіткало нещастя. Вночі знялася буря, судно лишилося без стерна, нагналося на підводну скелю й потонуло разом із коштовним вантажем. Валторни, карти й непочаті пляшки вина теж пішли на дно. Та як добре подумати, то чи варто жалкувати за тим залізом? Адже славу Екебю врятовано, Залізо було на вазі в Канікенесі. І хай навіть майорові довелося сісти й написати листа до купця в Гетеборг, що він відмовляється від грошей, оскільки залізо до міста не допливло, то й що тут такого? Екебю не збідніло, і славу його врятовано.

А як пристані й опусти, копальні й вуглярські ями, судна та баржі почнуть перешіптуватись про ту дивну виправу? Як лісами піде глухий шум, що вся та історія з залізом була чисте ошуканство, як цілий Вермланд почне говорити, що на баржах усього було нещасних п'ятдесят шеппундів заліза і що судно розбито навмисне? В такому разі, то зухвала витівка, гідна кавалерів. Така витівка не могла зашкодити славі старого маєтку.

Але все це сталося так давно. Може, кавалери купили залізо десь в іншому місці або знайшли його в якійсь забутій коморі. Такі речі важко перевірити. Принаймні вагар і чути не хотів ні про яке ошуканство, а вже хто, як не він, мав би це знати.

Повернувшись додому, кавалери почули новину. Шлюб графа Дони підлягає скасуванню. Граф послав свого управителя до Італії збирати докази, що шлюб не був законний. Той повернувся влітку з утішними вістями. В чому вони полягали, я напевне не знаю. З давніми переказами треба бути обережному, як з прив'ялими трояндами: вони легко гублять пелюстки, коли їх занадто пильно досліджувати. Кажуть, нібито вінчав їх в Італії несправжній священик. Більше мені нічого не відомо, але правда те, що церковний капітул у Бру скасував шлюб графа Дони з Елісабет фон Турн.

Молода жінка про це не знала. Вона, якщо тільки не померла дорогою, жила собі десь на хуторі серед селян.

Розділ вісімнадцятий

ЛІЛЬЄКРУНА ВДОМА

Серед кавалерів, як я не раз уже згадувала, жив один великий музика. То був високий, кремезний, головатий чоловік з буйним чорним чубом. На ту пору він мав не більше як сорок років, однак повне вугласте обличчя та мляві рухи робили його набагато старішим. Він був доброї, проте сумовитої вдачі.

Якось після обіду Лільєкруна взяв під пахву скрипку і пішов з Екебю. Він ні з ким не прощався, хоч не мав наміру вертатися назад. Йому остогидло життя в Екебю, відколи він побачив графиню Елісабет у такій біді. Лільєкруна йшов не спочиваючи цілий вечір та цілу ніч і над ранок добувся до своєї домівки — невеличкої садиби, званої Левдаля.

Було так рано, що всі ще спали. Лільєкруна сів на зелену гойдалку перед будинком і задивився на свою оселю. Господи! Чи є де краще місце? Подвір'я перед домом встеляла рівна, зелена, як вруно, трава. Другого такого моріжка не було більше ніде в світі. На ньому паслися вівці, гралися діти, а трава лишалася така сама густа й зелена. Його ніколи не кошено, але щонайменше раз на тиждень господиня веліла змітати з свіжої трави гіллячки, солому та сухе листя. Лільєкруна скинув оком на досипану піском стежечку і раптом підібгав під себе ноги. Діти пізно ввечері загребли стежечку залізними грабельками, повиписувавши на ній справжні візерунки, а він своїми чоботиськами наробив їм страшної шкоди. Аж дивно, як тут усе повиростало! Шість горобин, що вартували подвір'я, були високі, мов буки, і розлогі, мов дуби. Таких дерев тут іще, мабуть, ніколи й не бачено. Вони були прегарні: товсті стовбури вкривав жовтавий мох, а з темної зелені листя прозирали великі білі китиці квітів, немов зірки з неба. Справді-таки дивно — як буяють дерева на цьому подвір'ї! Он стоїть стара верба, така товста, що й двоє чоловік її не обнімуть. Вона вже трухлява, дуплиста, та ще й блискавка відчахнула їй верхівку. Але вмирати вона не хоче. Щовесни з розколеного стовбура витикаються зелені паростки — показують, що верба жива. Черемшина на східному причілку вигналася так, що затіняє весь будинок. Дах із дернини геть білий від її пелюсток, бо черемшина вже відцвіла. А березам, що купками стоять на полі, тут справжній рай. Вони ростуть, як самі хочуть, ніби заповзялись наслідувати інші дерева. Одна скидається на липу: густа, кучерява, з буйною кроною, інша виструнчилась рівно, як тополя, ще інша опустила віття, мов плакуча верба. Всі різні, і всі гарні.

Лільєкруна підвівся й обійшов будинок. Там починався садок — такий препишний, що він аж спинився й затамував дух. Квітли яблуні. Звичайно, це не дивина — яблуні цвітуть і в інших садибах, тільки ніде вони не квітли так, як у цьому садку, де він їх бачив у цвіту, відколи одружився. Він повільно походжав посипаними жорствою стежечками, заклавши руки за спину. І земля була біла й дерева білі, тільки декотрі ледь рожевуваті. Більшої краси він ніколи не бачив. Він знав кожне дерево, як знають своїх братів і сестер або приятелів, що з ними грався в дитинстві. Астраханські й зимові яблуні були зовсім білі. Літні цвіли рожевувато, а райські яблуні геть червоно. Найкраща була стара дичка, що її дрібних кислиць ніхто не міг їсти. Вона вже не пожаліла квіту і скидалася на велику снігову кучугуру, осяяну ранковим світлом.

Бо ж не забувайте, що це було рано-вранці! Роса полакувала кожен листочок, змила кожну порошинку. З-за лісистих гір, під якими стояла садиба, вигулькнули перші промені сонця. Здавалося, ніби вони запалили верхівки смерек. Над молодою конюшиною, житом і ячменем, над вівсом, що недавно заврунився, лежав тоненький серпанок імли, і тіні падали чітко, як місячної ночі.

Лільєкруна стояв і дивився на грядки поміж стежечками. Він знав, що дружина з служницями добре доклали до них рук. Вони угноювали, копали й скородили землю, витрушували з неї пирій, працювали доти, доки вона стала пухка й легенька. Потім вирівняли грядки й попідбивали краї, а тоді взяли віжки та кілочки і позначили рядки й кубахи. Далі втоптали стежечки дрібним веселим кроком і заходилися садовити й сіяти, аж поки не лишилося порожнього жодного рядка й жодного кубаха. Діти й собі не відступали від матері, раді й щасливі, що теж можуть допомагати, хоч нелегко було стояти нахильці й діставати руками до кубахів.

І, звичайно, праця їхня не пішла намарне.

Тепер усе почало рости.

Хай бог благословить усе те зело — і горох, і два дебелі листочки квасолі, що так мужньо витикаються з землі! А як гарно й рівненько посходили морква з ріпою! Найкумедніша була петрушка, що ледь виглянула з землі, ніби гралася з життям у піжмурки.

Була там і ще одна грядочка з не дуже рівними рядками, де, ніби на пробу, посіяно й посаджено геть усього потроху. То була дитяча грядка.

Лільєкруна швидко приклав скрипку до підборіддя й почав грати. У високих кущах, що захищали садок від північного вітру, озвалися пташки. Ранок був такий чудовий, що жодна істота, обдарована голосом, не могла мовчати. Смичок сам бігав по струнах.

Лільєкруна походжав стежками і все грав. "Ні, — думав він, — кращого місця на землі годі знайти". Хіба можна порівняти Екебю з Левдалею? Дім його вкритий дернинням і має тільки один поверх. Він стоїть на узліссі, за ним височать гори, а попереду простягається долина. Нема тут нічого незвичайного. Нема озера, водоспаду, нема лук і гаїв, та однаково тут гарно. Гарно, бо це добрий, мирний дім. Тут легко жити. Все те, що в інших місцях будить гіркоту і зненависть, тут згладжує ласка. Такий повинен бути кожен дім.

У кімнаті, що виходить вікнами в садок, спить дружина. Вона раптово прокидається, наслухає, але не рухається. Лежить і всміхається. Мелодія лунає дедалі ближче, і нарешті музика зупиняється під її вікном. Це не вперше вона чує скрипку під своїм вікном. Її чоловік завжди так приходить додому, коли в Екебю станеться щось дуже прикре.

Він стоїть, сповідається з гріхів і просить вибачення. Змальовує їй темні сили, що зваблюють його, забирають від тих, хто йому наймиліший за все на світі: від неї і від дітей. Але він їх любить. О, звичайно, любить!

Поки Лільєкруна грає, дружина його встає і вбирається, хоча сама не усвідомлює, що робить, — так захоплює її музика. "Ваблять мене не розкоші й багатство, — виграє Лільєкруиа, — не кохання до інших жінок, не слава, а спокуслива мінливість життя. Я мушу відчувати навколо себе його розкіш, його гіркоту, його безмежне багатство. Але тепер уже годі, я втомився і всім натішився. Я більше не кину своєї домівки. Вибач мені й пожалій мене!"

Дружина тоді розсуває фіранки, відчиняє вікно, і він бачить її вродливе, ласкаве обличчя.

Вона добра й розумна, а погляд її, немов сонце, благословляє все, на що гляне. Вона за всім наглядає, всьому дає лад. Все, чого вона торкнеться, росте й буяє. Вона сіє навколо себе щастя.

Лільєкруна перестрибує до неї через підвіконня, щасливий, як молодий коханець.

Потім він бере її на руки, виносить у садок, під яблуні, й починає оповідати, яке тут усе гарне, показує грядки, і дитячий городчик, і смішну молоденьку петрушку.

Прокидаються діти і не тямляться з захвату й радощів, що приїхав тато. Вони обсідають його, вони мають показати йому так багато нового й цікавого: іграшковий молот, що стукотів біля струмка, гніздо на вербі і двоє лошаток, що народилися кілька днів тому.

Потім батьки й діти вирушають на довгу прогулянку в поле. Він повинен глянути, яке густе в них жито, як росте трава і як починають витикатися з землі поморщені листочки картоплі.

Він має поглянути й на корів, що йдуть з пасовиська, привітати нових телят у загороді та ягнят у кошарі, позбирати з гнізд у курей яйця й почастувати кожного коня хлібом.

Діти не відпускають його цілий день. Забувають про науку, про роботу, тільки ходять назирці за батьком.

Увечері він грає їм польки, а вдень бавиться з ними, тож засинаючи вони палко моляться, щоб тато ніколи більше їх не покидав.

І він справді не покидає їх цілий тиждень.