Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 42

Нехай ті, хто радіє літові, побачать його, Сінтрама, що любить смерк без світання, смерть без воскресіння, зиму без весни.

Сінтрам одяг вовче хутро й шкіряні рукавиці, звелів запрягти муругого коня в санки й причепити до ошатної, цяцькованої упряжі дзвоники. Убраний так, ніби надворі було тридцять градусів морозу, Сінтрам поїхав до церкви. Скрип каміння під полозками нагадував йому лютий холод, а піна на спині в коня — паморозь. Сам він не відчував спеки. Від нього струмував холод, як від сонця тепло.

Сінтрам їхав широкою рівниною, що простягалася на північ від Бру. Він поминав багаті хутори й лани, що над ними тріпотіли крильми співучі жайворонки. Я ніколи не чула, щоб жайворонки ще десь так співали, як над тими ланами. І часто дивувалася, що Сінтрам був глухий до їхнього стоголосого співу.

Не одне його розлютило б дорогою, якби він озирався навколо. Біля дверей кожної хати посхилялося по дві берізки, а у відчинені вікна він міг би заглянути досередини, де стелі й стіни були заклечані квітками та зеленим віттям. Найзлиденніша жебрачка й то мала в руці гіллячку бузку, а кожна селянка несла по цілому пучку квіток, загорнених у хустинку.

На подвір'ях стояли святкові стовпи: з опалими квітами та прив'ялими вінками. Навколо них трава була витолочена, вночі там молодь водила веселий танок.

Унизу на озері пливли дараби. І хоч вітру не було, на них напнуто білі вітрила на честь свята, і на кожній щоглі висів зелений вінок.

З усіх вуличок, що вели до Бру, надходили люди. Особливо показні були жінки — в ясних літніх сукнях домашнього ткання, справлених саме до цього дня. Всі причепурилися на свято.

Люди не могли натішитися святковим спокоєм, спочинком після невтомної праці, літнім теплом, озиминою, що обіцяла добрий урожай, суницями, що вже почали червоніти при дорозі, безвітряною погодою. Вони дивилися на безхмарне небо, слухали невгамовних жайворонків і казали:

— Видно, що сьогодні божий день.

Аж ось над'їхав Сінтрам. Він лаяв стомленого коня й вимахував над ним батогом. Пісок прикро скреготів під полозками саней, дзвоники дзеленчали й глушили бомкання церковних дзвонів, Сінтрамове чоло люто супилося під хутряною шапкою.

Люди в церкві злякалися, ніби вздріли самого чорта. Отже, навіть у велике літнє свято не можна забувати про зло й про холод. Тяжка доля тих, хто живе в цьому світі.

Люди, що стояли в затінку церкви чи сиділи на підмурку, чекаючи служби, вражено проводжали Сінтрама поглядом до церковних дверей. Ще недавно чудовий день сповнював серця їхні радістю, що вони ходять по землі і втішаються життям. А тепер, побачивши Сінтрама, всі відчули, ніби над ними нависло якесь таємниче лихо.

Сінтрам зайшов до церкви, сів на своє місце й так шпурнув рукавиці на лаву, що всі почули, як брязнули вовчі пазури, підшиті до шкіри. Кілька жінок, що сиділи на передніх лавах, зомліли, побачивши кудлату постать, і їх довелося вивести надвір.

Одначе ніхто не зважився вигнати Сінтрама. Він заважав людям слухати службу, але надто всі боялися лиходія, щоб попросити його вийти з церкви.

Надаремне старенький пробст казав про чудове літнє свято. Його ніхто не слухав. Люди думали тільки про зло, про холод і про таємничі нещастя, що їх віщував їм лихий господар Форша.

Після служби люди побачили, як лихий Сінтрам вибрався на церковний пагорб і почав роззиратися навколо. Глянув униз у протоку Брубю, повів оком повз священикову садибу й повз три пригірки на західному узбережжі Левену, Всі бачили, як він стиснув кулака й погрозив протоці та зеленому узбережжю. Потім він ковзнув оком на південь, за Нижній Левен, ген аж до синіх відрогів, що, здавалося, перетинали озеро. Тоді зирнув на північ, повз Гурліту й далі до Б'єрніда, де закінчується озеро. Він дивився на захід і на схід, де гірські хребти облямовували долину, і все погрожував кулаком. Кожен відчував, що якби Сінтрам стискав блискавки в правиці, він радо кинув би їх на мирну землю, всюди посіяв би плач і смерть. Бо серце його було таке опановане злом, що він не знав іншої втіхи, як чинити лихо. Поволі він звик любити все погане й підле. Він був навіженіший за найбуйнішого божевільного, але ніхто цього не розумів.

Про його відвідини церкви пішла дивна поголоска. Люди казали, що як сторож хотів замкнути церкву, то зламав ключа, бо в замку лежав згорнений папірець. Сторож відніс той папірець пробстові. То був, як ви, мабуть, і самі здогадались, лист до когось йе з цього світу.

Люди пошепки оповідали одне одному, що там було написане. Пробст спалив папірця, однак сторож, поки те чортовиння горіло, добре бачив червоні літери на чорному тлі. І не міг не прочитати написаного. Кажуть, що лихий Сінтрам нахвалявся знищити всю околицю, що її видно з церковного пагорба в Бру. Він хотів, щоб на місці церкви виріс ліс, а в людських житлах оселилася ведмеді й лисиці, щоб поля заросли бур'яном і навкруги не чути було більше ні собаки, ні півня. Лиходій хотів прислужитися своєму панові й на кожного накликати біду. Ось що він обіцяв зробити.

І люди дивились на прийдешнє в німому розпачі, бо знали, що лихий Сінтрам має велику силу, що він ненавидить усе живе, що хоче бачити пустелю замість зеленої долини, що він радо прикличе собі на допомогу пошесть, голод чи війну, аби тільки знищити кожного, хто любить добро й радісну працю.

Розділ двадцять перший

ПАНІ МУЗИКА

Ніщо не могло розвеселити Єсту Берлінга, відколи він допоміг молодій графині втекти, і кавалери вирішили вдатися до ласкавої пані Музики, могутньої феї, що втішила вже не одного нещасного.

Тому одного липневого вечора вони звеліли відчинити двері великої зали в Екебю й зняти з завісів вікна. Туди зазирнуло сонце, велике червоне сонце пізнього надвечір'я, і ввійшло прохолодне, лагідне, запахуще повітря.

Знято смугасті покриття з меблів, відчинено клавікорди й відсунено завіску навколо венеціанського свічника. Заблищали позолочені грифи, що підтримували мармурові плити столиків, над чорними рамцями люстр знову затанцювали білі богині, розмаїті квіти з одамашку засяяли у вечірньому багрянці. До зали нанесено троянд. Вони її всю сповнили своїми пахощами. То були предивні троянди з невідомими найменнями, завезені до Екебю з чужих країв. Жовті, з червоними жилками, ніби в них текла людська кров, білі, як сметана, повні рожеві, з великими пелюстками і з безбарвними, немов вода, окрайцями, темно-червоні, затінені чорним. Усе Альтрінгерові троянди, привезені колись із далеких країв, щоб звеселяти прекрасні жіночі очі.

Принесено ноти й пюпітри, духові й смичкові інструменти різної величини, бо в Екебю тепер мала запанувати ласкава пані Музика й спробувати, чи не втішить вона Єсту Берлінга.

Пані Музика вибрала "Оксфордську симфонію" ласкавого батька Гайдна, і кавалери взялися вивчати її. Патрон Юліус диригував, а решта кавалерів узялися до своїх інструментів. Вони всі вміли грати, бо які ж то були б кавалери?

Коли все було готове, послано по Єсту. Він і досі сумний, пригноблений, але втішився виглядом величної зали й нагодою почути чудову музику. Адже відомо, що ласкава пані Музика — найкраща товаришка тому, хто мучиться й страждає. Вона весела і грайлива, мов дитина; вона запальна й зваблива, як молода жінка; вона добра й мудра, як стара людина, що недарма прожила життя.

Кавалери починають грати, тихо й ніжно.

Маленький Рустер чіпляє на носа окуляри, поважно дивиться в ноти, пурхає пальцями по клавішах і дірочках і виціловує з флейти ніжні, чарівні звуки. Дядько Ебергард сидить, схилений над віолончеллю, перука йому з'їжджає набік, губи тремтять від хвилювання. Берг гордо випростався коло свого довгого фагота. Часом він захоплюється і дме з усієї сили, тоді патрон Юліус стукає його по голові паличкою.

Усе йде добре, навіть блискуче. Вони вичаровують із мертвих йот саму пані Музику. Розгорни свого чарівного плаща, люба, й понеси Єсту Берлінга до країни радощів, де йбму найкраще живеться!

Ох, невже це справді сидить Єста Берлінг, такий блідий, похнюплений? І невже старі добродії мають забавляти його, як дитину? Так, минулася радість у Вермланді.

Я добре знаю, чому люди тоді любили Єсту. Я знаю, як довго може тягтися зимовий вечір і як нудьга закрадається в душу людям у самітних оселях. Я розумію, чому вони так раділи, як він приходив.

Уявіть собі надвечір'я в неділю, коли руки спочивають, а думка ледачіє! Уявіть сердитий північний вітер, колючий холод у кімнаті, холод, що його не годен власкавити жоден вогонь! Уявіть єдину лойову свічку, з якої ненастанно треба знімати нагар! Уявіть одноманітний побожний спів, що долинає з кухні!

Раптом дзеленькають дзвоники, хтось квапливо обтупує сніг у сінях, і ось до кімнати заходить Єста Берлінг. Він сміється, жартує. Він — саме життя, саме тепло. Відчиняє клавікорди і грає так, що аж дивуєшся з тих старих струн. Він уміє співати всіх пісень і грати всіх мелодій. Він ощасливлює всіх мешканців дому. Він ніколи не мерзне, ніколи не стомлюється. Той, кого спостигла найважча біда, побачивши Єсту, забуває про неї. О, яке в нього добре серце! Який він ласкавий! Шкода, що ви не чули, як про нього оповідають старі люди!

А тепер, хоч як кавалери гарно грають, Єста вибухає плачем. Йому здається, що життя таке сумне, таке безрадісне. Він схиляє голову на руки й плаче. Кавалери лякаються. Це ж бо не тихі, цілющі сльози, що їх викликає пані Музика. Єста хлипає в розпуці. Вони безпорадно відкладають інструменти.

Навіть ласкава пані Музика, що так любить Єсту Берлінга, навіть вона розгубилася на хвилю, та потім згадує, що має серед кавалерів мужнього воїна.

Це лагідний Левенборг, що втратив наречену в каламутній річці, він як ніхто відданий Єсті. Тецер він несміливо підступає до клавікордів, обходить навколо, обережно гладить їх, пробує клавіші кволою рукою.

У крилі нахлібників Левенборг має дерев'яний стіл, а на ньому він намалював клавіатуру й прилаштував підставку на ноти. Він може. годинами сидіти біля нього, й пальці його бігають по білих і чорних клавішах. Він учить там гами й етюди і грає свого Бетховена. Він завжди грає тільки Бетховена. Пані Музика виявила до нього. велику ласку: йому пощастило переписати більшість із тридцяти двох сонат великого майстра.:.

Одначе Левенборг ніколи не зважується торкнутись: якогось іншого, інструменту, крім дерев'яного столу.