Саламбо - Сторінка 17

Між ескадронами юнаки в невеличких шоломах розмахували ясеновими дротиками, тримаючи по одному в кожній руці; позаду сунула важка піхота, озброєна довгими списами. Всі оті крамарі поначіплювали на себе якомога більше зброї: дехто мав аж два мечі, списа, булаву і сокиру; інші, ніби ті дикобрази, були наїжачені стрілами, і руки їхні розчепірювались над панцерами з рогових чи залізних пластинок. В кінці показалося високе громаддя бойових машин: каробалісти, онагри, катапульти і скорпіони похитувалися на колісницях, що їх тягли запряжені мули та четверики волів; і що ширше розгорталася армія, то квапливіше бігали туди й сюди захекані начальники, віддаючи накази, шикуючи лави, підтримуючи між ними належну відстань. Старійшини, призначені на командирів, виступали в пурпурових шоломах з пишними торочками, що плутались у ременях котурнів. їхні нарум'янені лиця вилискували під величезними шоломами із зображеннями богів; щити були по краях оздоблені слоновою кістю, вкритою коштовним камінням, і здавалося, ніби то пливуть по мідних стінах сонця.

Карфагенці ступали так важко, що варвари, глузуючи з них, пропонували їм сісти відпочити. Вони кричали, що швидко повипускають кишки з їхніх товстих черев, зітруть позолоту зі шкури і понапувають залізом.

На тичці, встромленій перед Спендієвим наметом, замаяв шматок зеленої тканини; то був сигнал. Карфагенське військо відповіло на нього гримотінням сурем, кімвалів, флейт із ослячих кісток і тимпанів. Варвари переметнули вже через огорожі. Вороги зійшлися віч-на-віч, так що можна було списом докинути.

Тоді один із балеарських пращників вийшов на крок уперед, заклав у ремінь глиняне ядро і крутнув рукою, — хряснув розтрощений щит із слонової кості, і війська зітнулись.

Вістрями списів греки кололи ніздрі коням, і вони падали, придавлюючи вершників; раби, поставлені метати каміння, хапали занадто велике, і воно падало тут же, біля них. Карфагенські піхотинці, розмахуючи довгими мечами, відкривали свій правий бік. Варвари вганялися в їхні лави, рубали їх навідліг мечами, чавили недобитих, топталися по трупах, засліплені кров'ю, що бризкала їм в обличчя. І все місиво зі списів, шоломів, панцерів, мечів та сплетених тіл вирувало, то пружно розбухаючи, то осідаючи знову. Карфагенські когорти дедалі рідшали, машини грузли в піску; нарешті суфетові ноші (оті самі великі ноші з кришталевими підвісками), що були на видноті, коли починався бій, і колихалися серед вояків, ніби на хвилях човен, раптом зникли. Чи не вбито його?

На полі бою зосталися самі варвари. Довкола спадала курява, і вони почали співати, аж зненацька перед ними на білому слоні з'явився сам Ганнон. Він був із непокритою головою; негр, що сидів позад нього, тримав над ним вісонову парасольку. Намисто із синіх бляшок гойдалося на його чорній квітчастій туніці, діамантові браслети вгрузали в пухкі руки. Розкривши рота, він вимахував величезним списом, розширеним на кінці, наче лотос, і блискучим, як дзеркало.

Раптом застугоніла земля, і варвари побачили, як на них єдиною лавою ринули всі карфагенські слони. Ікла в них були позолочені, вуха пофарбовані в синій колір і вкриті бронзою; на пурпурових попонах хиталися шкіряні башти, де сиділо по три стрільці, кожен з нап'ятим великим луком.

Вояки ледве встигли вхопити свою зброю і абияк стати до лав; вони леденіли з жаху, не знали, що робити.

А з висоти башт уже сипалися на них дротики, звичайні й вогненні стріли, лився розплавлений свинець. Дехто, пнучись на башту, чіплявся за торочки на попонах; їм відрубували кинджалами руки, і вони падали горілиць, наштрикуючись на підставлені мечі. В такому бою списам бракувало міцності, вони ламалися; слони проходили крізь фланги, як дикі кабани крізь густу траву; перебігаючи з краю в край увесь табір, вони виривали хоботами стовпи і валили намети. Варвари кидалися врозтіч; вони ховалися поміж горбами над тією долиною, якою йшли карфагенці.

Ганнон-переможець підійшов до утікської брами. Він наказав сурмити в сурми. На вежі між бійницями з'явилося троє суддів міста.

Однак мешканці Утіки не хотіли приймати в себе таких сильно озброєних гостей. Ганнон розгнівався. Нарешті вони погодились упустити його з невеликою охороною.

Виявилось, що вулиці надто вузькі для слонів. Довелося залишити їх за мурами.

Тільки-но суфет вступив до міста, його прийшли привітати утікські правителі. Ганнон звелів нести його до лазні і покликав своїх кухарів.

Через три години він ще сидів у ванні з цинамонової олії і, купаючись, їв на простеленій перед ним воловій шкурі язики фламінго з маком у меду. Біля нього нерухомо стояв його особистий лікар у довгій жовтій одежі; він час від часу велів підігріти купіль, а два хлопчики, нагнувшись над східцями басейну, розтирали суфетові ноги. Пильнуючи власного здоров'я, суфет не забував і державних справ; він диктував листа до Великої ради і водночас міркував, якими б найлютішими тортурами скарати полонених варварів.

— Стривай! — крикнув він рабові, що стоячи писав на долоні.— Хай їх приведуть сюди! Я хочу їх бачити.

З глибини кімнати, де в клубах білястої пари червоними плямами блимали смолоскипи, виштовхнули трьох варварів: самніта, спартанця та каппадокійця.

— Пиши далі! — мовив Ганнон,— "Радійте, світочі Ваалові! Ваш суфет винищив ненажерливих псів. Хай буде благословенна Республіка! Славте богів!"

Тут він помітив полонених і зареготав:

— А-а! Герої Сікки! Тепер ви не кричите так голосно, як там! Це я! Чи впізнаєте? А де ж ваші мечі? Які ж бо ви страшні!

І він удав, що з ляку хоче сховатись.

— Ви вимагали коней, жінок, землі і, звісна річ, високих посад — на суддів важили та на жерців? Чому б пак ні? Гаразд, наділю вас землицею, не повилазите з неї. І поженять вас — із шибеницями щонайновішими. А прагнете платні? Заллють її свинцем розтопленим у ваші пельки! І посадами наділю вас високими,— полинете під самі хмари, ближче до орлів!

Три варвари, патлаті й обірвані, дивилися на Ганнона, не розуміючи, що він каже. Поранених у ноги, їх половили арканами; важкі ланцюги звисали з їхніх рук і волочилися по підлозі.

Ганнон шаленів від їхньої байдужості.

— Навколішки! Навколішки! Шакали мерзенні! По гань! Нікчеми! Лайно! Мовчать собі, як позаціплювало їм! Годі! Цить! Поздирати з них шкури! Ні! Постривайте!

Він сопів, як гіпопотам, люто поводячи очима. Запашна олія лилася через край, витиснена його масивним тілом, і, приставши до болячок, якими взялася його шкіра, надавала їй при світлі смолоскипів рожевого кольору.

Він диктував далі:

— "Чотири дні страждали ми від палючого сонця. Переходячи Макар, утратили мулів. Хоч варвари й зайняли вигідні позиції, та безмірна хоробрість..." Ох, Демонаде, як я страждаю! Хай розжарять каміння, щоб стало червоне!

Чути було, як стукотять у печі лопатки. У широких курильницях заклубочився дим, і голі масажисти, від поту мокрі, як губка, заходилися втирати в Ганнонове тіло мазь із пшениці, сірки, червоного вина, сучого молока, мірри, гальбану та ладану. Його палила нестерпуча спрага; та чоловік у жовтій одежі не зважав на те, він простяг йому золоту чашу, де парував зміїний вивар.

— Пий! — мовив він.— Хай сила змій, дочок сонця, перейде до мозку твоїх кісток! Будь мужній, о відсвіте богів! Знаєш-бо, Ешмунів жрець пильно стежить за лихими світилами навколо сузір'я Пса, що наслали на тебе недугу. Вони бліднуть, як болячки на твоєму тілі,— це знак, що ти не вмреш.

— Авжеж! Авжеж! — вигукнув суфет. — Я житиму! З його посинілих губів ішов дух, важчий за трупний

сморід. Здавалося, дві жарини горять на місці безбрових очей, а поморщена шкіра брижами звисала з чола; відстовбурчені вуха понапухали; глибокі борозни, що півколами спадали від ніздрів, надавали йому чудного й страшного вигляду хижого звіра. Його хрипкий голос скидався на виття. Він озвався:

— Певно, ти маєш рацію, Демонаде. Справді, багато виразок позатягувалось. Я почуваю себе гаразд. Ти тільки глянь, як я їм.

І вже не так із великої охоти, як бажаючи запевнити і лікаря, і самого себе, ніби йому покращало, суфет заходився вминати начинку з сиру та майорану, очищену від кісток рибу, гарбуз, устриці, яйця, хрін, трюфелі та печеню з дрібних птахів. Позираючи на бранців, він тішився думками, як буде їх катувати. Раптом він згадав про Сікку, і вся його лють за колишні образи вилилась у лайці на цих трьох варварів:

— Ах ви зрадники! Нікчеми! Падлюки прокляті! І ви насмілились образити мене, мене, суфета! Торочили про свої заслуги, про ціну їхньої крові! Еге ж! Ваша кров! Ваша кров!

А тоді додав, ніби сам до себе:

— Усім смерть! Ані одного не буде продано! А то б відвести їх до Карфагена! Хай би побачили... та, певно, не знайдеться на всіх ланцюгів?.. Пиши: "Пришліть мені"... Скільки ж їх? Хай запитають Мутумбала! От так! Ані найменшого жалю! І хай мені принесуть у кошиках усі їхні відтяті руки!

Раптом якийсь дивний крик, хрипкий та пронизливий, долинув у кімнату, покриваючи Ганнонів голос і дзенькіт посуду, розставленого перед ним. Крик дедалі дужчав, і зненацька розітнулося люте ревіння слонів, так ніби знову розпочався, вій. В місті зчинився страшенний переполох.

Карфагенцям і на думку не спадало гнатися за варварами. Вони розташувалися під міськими мурами зі своїм добром, зі слугами — з усіма вигодами вельмож — і веселилися собі в пишних, оздоблених перлами, наметах, тоді як на місці найманського табору залишились самі тільки руїни. Спендій незабаром оговтався. Він послав Зарксаса до Мато, обійшов ліси, зібрав своїх вояків (втрати були не такі вже й великі),— і люті з того, що зазнали поразки, навіть не бившись, вони знову стали до лав; аж тут хтось із варварів наткнувся на бочку з дьогтем, яку, звісна річ, покинули карфагенці. Тоді Спендій наказав позганяти з околишніх ферм свиней, вишмарував їх тим дьогтем, запалив і пустив на Утіку.

Слони, налякані полум'ям, кинулися втікати. Вони побігли нагору, та в них почали метати дротики, і вони помчали назад просто на карфагенців, — шматували їх іклами, топтали ногами. За слонами з пагорбів посунули варвари; пунійський табір, не маючи будь-яких укріплень, у першій же атаці був знищений, а карфагенці — притиснуті до міських мурів, бо городяни не захотіли впустити їх до міста, боячись найманців.

Світало.