Саламбо - Сторінка 15

До тебе, Мато, вдаюся я тому, що, заволодівши заїмфом, ти став перший у війську.

А потім докинув іще:

— До того ж ми з тобою давні приятелі.

Мато тим часом поглядав на Спендія, що сидів на овечих шкурах і кивав головою на знак згоди. Нар-Гавас вів далі. Він присягався богами, проклинаючи Карфаген, в люті поламав дротика. Тоді й супутники його, шаленіючи, зчинили галас, і Мато, запалений тим гнівом, крикнув, що згоден на спілку.

Потім привели білого бика й чорну вівцю — символи дня й ночі. Зарізали їх над ямою. Коли натекло туди крові, вони повмочали в неї руки. Тоді Нар-Гавас і Мато приклали руку один одному до грудей. Такі самі знаки відбили вони й на полотні своїх наметів. Потім усю ніч бенкетували, а рештки м'яса, обидві шкури, кістки, роги та ратиці спалили.

Коли Мато вернувся з богининим покривалом, вояцтво зустріло його бурхливими вигуками; навіть і ті, хто був не ханаанської віри, в якомусь незбагненному збудженні відчули, що до них з'явився дух-заступник. Ніхто й гадки не мав одібрати від нього покривало; варварам здавалося, що досить було тільки самої таємничості, з якою він здобув отой заїмф, щоб визнати за ним право на його посідання. Так гадали вояки африканської раси. Інші, хто недавно запалився гнівом проти Карфагена, не знали, на що зважитись. Мали б кораблі — зараз би від'їхали.

Спендій, Нар-Гавас і Мато розіслали гінців до всіх племен, підлеглих Карфагенові.

Республіка визискувала той люд, стягувала надмірні податки; за невчасну сплату чи нарікання чекали на них кайдани, сокира й хрест. Вони мусили вирощувати те, чого потребувала Республіка, постачати все, чого вона вимагала; ніхто не мав права тримати зброю; а повставало якесь село, всіх мешканців продавали в рабство; управителя цінували як давильний прес, — що більше вичавить, то кращий. Далі за країнами, безпосередньо підлеглими Карфагенові, йшли союзні землі, що платили йому невелику данину. А за тими землями блукали кочовики, яких можна було нацьковувати на союзників. Завдяки такій системі врожаї завжди були багаті, вигулювались табуни розкішних коней, буяли пишні плантації. Катон Старший, знавець хліборобства, заснованого на рабській праці, дев'яносто два роки пізніше дивувався з усього того і, спонуканий заздрісною жадобою, закликав Рим знищити Карфаген.

За останні війни податки ті подвоїлись, і мало не всі міста Лівії перекинулись до Регула. Як кару з них заправили тисячу талантів, двадцять тисяч биків, триста мішків золотого піску та величезну кількість збіжжя, а ватажків племен або розіп'яли на хрестах, або кинули на з'їжу левам.

Найдужче ненавидів Республіку Туніс. Стародавніший за метрополію, він не міг простити Карфагенові його величі. Стоячи проти його мурів, Туніс причаївся в болоті над водою і позирав на нього хижо, по-гадючому. Ні заслання, ні тортури, ані пошесті не ослабили його. Він став на бік Архагата, Агафоклового сина. Саме в Тунісі поїдачі нечисті дістали собі зброю.

Ще не встигли вирушити в дорогу посланці варварів, а вже провінції охопила радість. Не чекаючи дальших подій, подушили в лазнях управителів та урядовців, що їх настановила Республіка, подіставали заховану в печерах стару зброю; рала перековували на мечі; діти на порогах гострили списи, а жіноцтво віддавало намиста, персні, сережки — все, що могло допомогти знищити Карфаген. Кожному хотілося докинути й свою частку. По селах зносили в'язками списи, вивершуючи з них цілі стіжки, ніби з кукурудзяних снопів. Приводили худобу, здавали гроші. Мато, з намови Спендія, негайно виплатив решту належної найманцям платні і за те проголошений був головним начальником, шалішимом варварів.

Саме тоді на допомогу найманцям до війська юрбами ринув люд. Спершу з'явилися люди з тамтешніх племен, а за ними — раби, що працювали по селах. Згодом захопили каравани негрів і озброїли їх; а купці, що простували на Карфаген, сподіваючись певнішого зиску, пристали й собі до варварів. Невпинно прибували численні загони. З акропольського узвишшя видно було, як зростає військо.

На покрівлі акведука вартували легіонери. Там, на певній відстані один від одного, стояли мідні казани, де кипів асфальт. Внизу, на рівнині, вирували великі збурені товпища. Вони трималися невпевнено, охоплені тією тривогою, яка завжди поймає варварів перед фор темними мурами.

Утіка та Гіппо-Заріт не приєдналися до їхньої спілки. Фінікійські колонії, такі самі як і Карфаген, вони мали самоврядування і в усіх угодах з Республікою домагалися пунктів, що гарантували б їм незалежність. Проте, поважаючи свою дужчу сестру, що заступалася за них, вони не вірили, щоб ота навала варварів перемогла Республіку. Тим-то й воліли триматися нейтралітету і жити в мирі та спокої.

Проте з огляду на їхнє географічне положення варвари прагнули прибрати ці колонії до своїх рук. Річ-бо в тім, що Утіка лежала в глибині затоки і з неї зручно було подавати Карфагенові допомогу. А коли б і впала Утіка, то Гіппо-Заріт, що лежав за шість годин плавби далі затокою, міг би її замінити; дістаючи постійну підтримку, Карфаген був би нездоланний.

Спендієві хотілося почати облогу Карфагена негайно. Нар-Гавас опирався; треба було спершу вдарити по кордонах. Так думали ветерани, а також сам Мато, і ухвалили, що Спендій піде на Утіку, а Мато — на Гіппо-Заріт; третя частина війська, опираючись на Туніс, мала захопити Карфагенську рівнину. За те брався Автаріт. Щодо Нар-Гаваса, то він повинен був повернутися в своє царство, привести звідти слонів і зі своєю кіннотою захопити шляхи.

Дізнавшись про цю постанову, жінки зчинили страшенний галас; вони заздалегідь гострили зуби на коштовності карфагенянок. Та й лівійці обурювались: мовляв, їх закликали іти на Карфаген, а тепер женуть назад. Вирушили майже самі найманці. Загін Мато складався з його земляків, із іберійців, лузітанців, вояків, що прибули зі сходу та островів; а всі, хто говорив грецькою мовою, потяглися за Спендієм, шануючи його розум.

Карфагенці дивом дивувалися, побачивши, що військо раптом заворушилось; воно простяглеся шляхом на Утіку, попід Аріанською горою, з боку моря. Частина його залишилась перед Тунісом, решта зникла з очей, потім — знову з'явилася по той бік затоки, на узліссі, та й поринула в хащах.

Було тих найманців, певне, десь близько вісімдесяти тисяч. З усього видно, двоє тірських міст не зможуть перед ними встояти і найманці знову повернуть на Карфаген. Чимала частина війська вже відрізала його від підлеглих володінь; найманці захопили перешийок, і місто невдовзі загине з голоду. Місто неспроможне було існувати без провінцій, бо громадяни його не платили податків, як у Римі. Карфагенові бракувало генія політичного. Безугавна жадоба зиску стояла на заваді тій розважливості, яку породжує високе честолюбство. Ніби та галера, що стоїть на якорі серед лівійських пісків, Карфаген тримався тільки людською працею. Народи, як морські хвилі, бурхали довкола нього, і найменша буря хитала цю грізну споруду.

Державну скарбницю спустошила війна з римлянами, та ще багато було втрачено добра, поки торгувалися з варварами. Проте потрібні були вояки, а жодна країна не довіряла Республіці. Птоломей недавно відмовився дати їй дві тисячі талантів. А тут іще викрадення покривала приголомшило карфагенців. Спендій усе те добре зважив.

Та цей народ, відчуваючи до себе загальну ненависть, покладав надії на свої гроші та на своїх богів. Самий державний лад жиеив любов до вітчизни.

Влада належала всім, і жоден окремий громадянин не мав такої сили, щоб її захопити. Приватні борги вважали за борги громадські; тільки вихідцям із ханаанського племені належала торговельна монополія. Збільшуючи лихварством зиск від піратських грабунків, виснажуючи землю, рабів та бідноту, можна було нажити багатство. Тільки воно відкривало шлях до урядових посад. І хай владу та гроші тримали в своїх руках ті самі родини, проте з такою олігархією мирилися, бо кожен сподівався й собі дотягтися до неї.

Торговельні товариства, де вироблялись закони, обирали фінансових інспекторів, що, відслуживши певний термін, складали Велику раду старійшин, до якої входило сто членів; рада, своєю чергою, підлягала Великим зборам, що об'єднували всіх багатіїв. Що ж до двох суфетів — пережитків колишньої царської влади, які тепер важили менше за консулів, то їх обирали одночасно з двох різних родин і тут же намагалися посіяти між ними ворожнечу, щоб вони послаблювали один одного. Суфети не мали права вирішувати воєнні питання, а коли вони зазнавали поразки, Велика рада розпинала їх на хресті.

Отже, сила Карфагена йшла від сиситів, тобто від великого двору в центрі Малки, того місця, де, за переказами, причалив перший човен фінікійських моряків; море з того часу далеко відступило. У дворі стояла стародавньої архітектури будівля з пальмових колод; на кожному її розі зводилися кам'яні колони; тут була низка невеликих кімнат, відокремлених одна від одної, щоб у них могли збиратися різні громади. Цілий день товпилися там багатії, обмірковуючи свої та державні справи, починаючи з добування перцю й кінчаючи знищенням Риму. Тричі на місяць вони наказували виносити свої ложа на горішню терасу, що йшла над високими мурами двору; і тоді знизу видно було, як вони бенкетують на свіжому повітрі, поскидавши котурни та плащі, як їхні пальці, оздоблені діамантовими перснями, шматують м'ясиво, а великі сережки звисають над дзбанами; дебелі й опасисті, напівголі, вдоволені, всі вони сміялися та їли під блакитним небом, схожі на великих акул, що виграють у морі.

Але тепер вони не могли приховати свого занепокоєння,— воно проступало на їхніх блідих обличчях; юрба, що чекала під брамами, супроводила їх до палаців, намагаючись вивідати новини. Ніби в чуму, всі будинки були позамикані; вулиці то наповнювалися людом, то раптом порожніли; городяни виходили на Акрополь, бігали до гавані. Щоночі збиралася Велика рада обмірковувати становище. Нарешті було скликано всіх карфагенців на Хамонів майдан і там ухвалено звернутися до Ганнона, переможця в Гекатомпільській битві.

Це був чоловік побожний, лукавий, немилосердний до африканців — справжній карфагенець. Маєтки його були такі самі, як і маєтки родини Барка.