Саламбо - Сторінка 33

Де-не-де лежали купки розсипаного збіжжя, подекуди сипався з колосу вже поруділий ячмінь. На ясному обрії чорніли безладно переплетені смуги селищ.

Час від часу при шляху бовваніли рештки обгорілої стіни. Покрівлі халуп позавалювались, і всередині видно було череп'я глиняного посуду, пошматовану одежу, всіляке хатнє начиння та якісь інші на дрізки потрощені речі, яких уже й не впізнати. Бувало, з тих руїн витикалася часом людина в лахмітті, з землистим обличчям і палючим поглядом. Та вона мерщій кидалася втікати або враз ховалася в якусь дірку. Саламбо та її провідник не зупинялися.

Одна по одній пропливали перед очима занедбані, спустошені рівнини. На світлій землі слалися нерівні смуги вугільного пилу, що здіймався слідом за двома вершниками. Часом траплялась на їхньому шляху затишна місцина, де поміж буйної зелені дзюрчав струмок; перебираючись на другий берег, Саламбо зривала вологе листя, щоб відсвіжити собі руки. Якось, коли вони їхали олеандровим гаєм, кінь її рвучко сахнувся вбік перед трупом, що витягся впоперек шляху.

Раб ту ж мить поправив їй подушки. Це був храмовий служник, людина, на яку Шагабарім покладав усякі небезпечні справи.

Задля більшої обережності тепер він біг поруч неї між кіньми, хльоскав їх ремінним путом, кінець був намотаний на руку, а то витягав із почепленої на грудях торбини кульки, спечені з пшеничного борошна, фініки, яєчні жовтки, загорнені в лотосове листя, і мовчки пропонував їх Саламбо.

Десь опівдні перейшли їм дорогу троє варварів у звірячих шкурах. А далі мало-помалу стали траплятися й інші, що вештались купками по десять, по дванадцять, а то й по двадцять п'ять чоловік; дехто гнав кіз чи якусь криву корівчину. Вони тримали в руках киї з мідними вістрями; на геть закаляній одежі виблискували кинджали. Позирали вони з виглядом погрозливим і здивованим. Минаючи їздців, хто з них, заведеним звичаєм, посилав благословення, а хто кидав услід сороміцькі дотепи; Шагабарімів слуга відповідав кожному його ж таки рідною говіркою. Він казав їм, що з ним оце хворе хлоп'я, а їде воно до далекого храму, сподіваючись на зцілення.

Тим часом вечоріло. Почулося гавкання; вони попрямували в той бік. Незабаром вони помітили у вечірній млі кам'яну загорожу; за нею маячіла будівля. По муру біг собака; раб шпурнув у нього каменем; вони ввійшли в високу кімнату із склепистою стелею.

Посередині, гріючись біля вогнища з хмизу, від якого дим виходив отворами в стелі, сиділа навпочіпки якась жінка. Вона була наполовину закрита сивим волоссям, що спадало їй аж до колін. Не бажаючи їм відповідати, вона з дурнуватим виглядом теревенила про якусь помсту і над варварами, і над карфагенцями.

Провідник почав нишпорити по всіх усюдах. Потім знову підійшов до жінки і зажадав чогось поїсти. Але стара втупила очі в жар і знай хитала собі головою та варнякала:

— Я була рукою. Десять пальців відтято. Рот уже не їсть.

Раб показав їй жменю золотих монет. Вона сіпнулась до них і відразу знову прибрала байдужого вигляду.

Нарешті він приклав їй до горла кинджал, що був у нього за поясом. Вона, тремтячи, встала, відсунула велику каменюку й дістала йому амфору вина та гіппозарітської вареної в меду риби.

Саламбо відвернулася від тієї гидкої їжі й лягла спати на простелених в кутку попонах.

Ще вдосвіта її збудив провідник.

Завив собака. Раб тихенько підкрався до нього і, лиш раз махнувши кинджалом, відтяв йому голову. Тоді кров'ю понатирав коням морди, щоб відживити їх. Стара кинула навздогін йому прокляття. Саламбо почула те і стисла амулет, що носила на грудях.

Вони знову рушили в путь.

Інколи вона запитувала, чи скоро вони вже приїдуть. Дорога, як по хвилях, то здіймалась, то спускалась пагорками. Тільки й чути було, що сюрчання цикад. Сонце в'ялило пожовклу траву; земля була вся порепана, і здавалося, ніби її вкрито величезними плитами. Іноді проповзала змія, пролітали орли. Раб усе біг та біг; а Саламбо мріяла, вгорнувшись у покривала, і хоч яка стояла спекота, вона не розкутувалася, боячись забруднити своє пишне вбрання.

На однаковій відстані одна від одної височіли вежі, що їх позводили карфагенці, щоб стежити за ворожими племенами. Саламбо з провідником заходили туди перепочити в затінку, а потім їхали далі.

Напередодні, задля обережності, вони накинули великого круга. Але тепер не зустрічали нікого. Землі тут були неродючі, і варвари сюди не заходили.

Знову стали помітні сліди спустошення. Місцями серед поля видніла просто неба мозаїчна підлога — єдині рештки зруйнованого палацу; безлисті оливкові дерева скидалися здаля на великі тернові кущі. Вони переїхали місто, де було спалено до тла всі будинки. Попід мурами лежали людські кістяки; траплялися також кістки дромадерів і мулів. Недогризки падла захаращували вулиці.

Спускалася ніч. Низьке небо геть усе було захмарене.

Беручись під гору, години зо дві їхали вони просто на схід і враз побачили перед себе багато вогників.

Вони горіли в глибині амфітеатру. Подекуди, рухаючись виблискували золоті бляхи. То в пунійському таборі яскріли панцери клінабарців. Потім вони побачили довкола того табору інші вогні; було їх іще більше, бо найманське військо, вже об'єднане, розташувалося на великому просторі.

Саламбо повернула була туди, але Шагабарімів слуга повів її далі понад укріпленням, що охоплювало табір варварів. Незабаром вони під'їхали до пролому, і раб зник.

По гребеню фортечного валу з луком у руці, поклавши на плече спис, походжав вартовий.

Саламбо під'їжджала все ближче; варвар став на коліно, і стріла прошила її плащ. Коли ж вона, спинившись, почала до нього гукати, вартовий спитав, чого їй треба.

— Говорити з Мато, — відповіла вона.— Я перекинчик із Карфагена.

Вартовий свиснув, і той свист передали далі й далі.

Саламбо ждала. її наполоханий кінь тупцював і форкав.

Коли надійшов Мато, позад неї вже сходив місяць. Та лице її закривала жовта вуаль із чорними квітами, і стільки на ній було всякого вбрання, що годі було її розгледіти. З високого насипу Мато придивлявся до цієї невиразної постаті, що в вечірній імлі скидалася на привид.

Нарешті вона промовила:

— Проведи мене до свого намету! Я так хочу! Якийсь далекий невловимий спомин сяйнув йому

в голові. В нього закалатало серце. Його бентежив її владний тон.

— Іди за мною! — сказав він.

Перекладину спустили, і вона опинилася в таборі варварів.

Там було повно гомону і велике стовписько люду. Під почепленими на триногах казанами палали яскраві вогні; їхні багряні відблиски подекуди осявали місцину, обгорнену непроглядною темрявою. Лунав галас, поклики; довгі рівні ряди поприв'язуваних до конов'язі коней тяглися поміж круглих або чотирикутних, де шкіряних, де полотняних наметів; були тут і очеретяні курені, а то й звичайнісінькі ями в піску, як ото інколи виривають собаки. Хто з вояків тягав фашини, хто лежав долі, зіпершись на лікті, або, загорнувшись у мати, мостився до сну; коневі Саламбо часом доводилось перестрибувати через них.

Вона пригадала, що вже бачила цих людей; тільки тепер бороди в них повиростали довші, обличчя потемнішали і голоси похрипли ще більше. Мато, йдучи поперед неї, відхиляв їх рукою, і тоді його червоний плащ злегенька підіймався. Дехто з вояків цілував йому руку, інші, низько зігнувшись, підходили, чи не дасть він якого наказу,— адже він був тепер справжній, єдиний вождь над усіма варварами; Спендій, Автаріт і Нар-Гавас занепали духом, і тільки він один виявив таку відвагу й заповзятливість, що всі йому підкорилися.

Саламбо, простуючи за ним, перетнула весь табір. Його намет стояв скраю, за триста кроків від Гамількарових укріплень.

Праворуч вона помітила широкий рів, де понад самий край врівень із землею вистромлялися якісь обличчя, і їй здалося, ніби то низка відтятих голів. Та вони водили очима, а з напіврозтулених уст крізь стогін вихоплювались пунійські слова.

При вході стояли два негри із смолоскипами в руках. Мато шарпнув заслону. Саламбо пішла за ним.

Намет був просторий, із стояком посередині. Освітлював його великий, подібний до лотоса, світильник, повний ущерть жовтої олії, де плавало клоччя; в сутіні поблискувало військове спорядження; коло щита стояв зіпертий на ослін голий меч; батоги з бегемотячої шкіри, кімвали, брязкальця, намиста — все те безладно копичи-лося в солом'яних кошелях; на повстяній ковдрі були розсипані крихти чорного хліба; в кутку на круглому камені лежали купки недбало понасипуваних мідяків. Крізь подертий намет несло пилюку і тхнуло слонами; чути було, як вони, брязкаючи ланцюгами, щось жують.

— Хто ти? — спитав Мато.

Не відповідаючи, вона повільно роздивлялася довкола; тоді погляд її спинився в глибині намету, де над ложем із пальмового гілля звисало щось блакитне, блискуче.

Вона кинулась туди. З уст її вихопився крик. Позад неї Мато тупнув ногою.

Хто тебе привів? Чого тобі треба?

Забрати його! — однією рукою показуючи на заїмф, а другою зриваючи з голови запинало, відповіла вона.

Він відступив, відвівши назад лікті й розтуливши рота, приголомшений жахом.

Вона відчувала, ніби самі боги підтримували її своєю силою; дивлячись в очі Мато, вона наполегливо, гордо зажадала, щоб він повернув їй заїмф.

Мато не чув; він пильно дивився на неї; навіть убрання її бентежило його так само, як її тіло. В мінливому мерехтінні її шат, як і в полиску її шкіри, було щось своєрідне, тільки їй самій притаманне. її очі променіли, неначе її діаманти; блиск її нігтів доповнював тонку гру самоцвітів, що обтяжували їй пальці; дві застібки на туніці, трохи здіймаючи груди, зближували їх, і думки його тяглися туди, до проміжку між ними, де звисав ланцюжок із смарагдовою оздобою, що світилася нижче, під фіолетовим серпанком. До вух у неї були почеплені сапфірові підвіски з порожнистими перлинами, повними запашної рідини. Час від часу крізь маленькі дірочки спадала росинка і зволожувала їй голе плече. Мато стежив за їхнім падінням.

Його поривала нестримна цікавість, і, неначе дитина, що простягає руку до невідомого плоду, він, увесь тремтячи, легенько доторкнувся пальцем до опуклості її грудей; холоднувате тіло пружно подалося.

Цей дотик, хоч і був ледь чутний, та геть збурив його душу.