Саламбо - Сторінка 34

Він прагнув її всім диким шалом свого єства. Йому хотілося обхопити її, ввібрати в себе, випити. Він тяжко дихав, цокотів зубами.

Взявши за руки, він легенько притягнув її до себе й сів на панцер коло ліжка з пальмових гілок, застеленого лев'ячою шкурою. Вона стояла. Мато тримав її між колін, дивився на неї знизу і раз по раз промовляв:

— Яка ж ти прекрасна! Яка ж ти прекрасна!

Його погляд, уп'ятий в груди Саламбо, невимовно гнітив її; і цей сором, це болісне почуття огиди вже ставало таке нестерпуче, аж вона ледве стримувалась, щоб не закричати. Та їй на думку зринав Шагабарім, і вона корилася.

Мато й далі тримав її за маленькі руки, і, незважаючи на Шагабарімів наказ, вона раз у раз відвертала обличчя й силкувалась відсторонити його тремтячими руками. Ніздрі його широко роздималися, і він жадібно вдихав пахощі її тіла. Це був якийсь несказанний аромат, такий свіжий і воднораз п'янкий, як дим кадильниць. Від неї пахло медом, перцем, ладаном, трояндами і ще чимось ніжним.

Але яким чудом опинилась вона біля нього, в його наметі, під його владою? Видно, її хтось підбив на те. А може, вона й справді прийшла, щоб забрати заїмф? Руки його впали, і в тяжкій задумі він раптом понурив голову.

Тоді Саламбо, щоб його розчулити, мовила жалісливим голосом:

Що я тобі зробила, що ти хочеш моєї смерті?

Твоєї смерті? Вона говорила далі:

— Я побачила тебе одного вечора при світлі моїх підпалених садів, серед димливих келихів і моїх зарізаних рабів; ти палав таким лютим гнівом і так поривався до мене, що я мусила від тебе втікати! Жах пойняв тоді увесь Карфаген. Повсюди тільки й говорили про зруйновані міста, про спалені села, про вигублених людей. Це ти їх повбивав, ти їх вимордував. Я ненавиджу тебе! Саме твоє ім'я точить мене, як докір сумління. Ти осоружніший за чуму, за війну з римлянами. Це через твою скажену лють тремтять усі провінції, поля вкрилися трупами! Я йшла слідами пожеж, що ти лишив за собою, неначе ступала за Молохом!

Мато схопився на ноги. Невимовна гордість спалахнула в його серці. Він почував себе звеличеним, ніби став рівня богові.

У Саламбо роздималися ніздрі, зціпивши зуби, вона вела далі:

— Наче мало було тобі того блюзнірства, ти ще при йшов до мене, коли я спала, весь оповитий заїмфом! Я не втямила твоєї мови, та гаразд розуміла, що ти хочеш за тягти мене в щось страшне, на дно безодні.

Мато, заламуючи руки, вигукнув:

— Ні! Ні! Я приходив, щоб віддати його тобі, повернути тобі! Мені здавалося, що богиня подарувала своє одіяння для тебе, що воно належить тобі. У її храмі чи в твоїй оселі — чи не однаково? Хіба ж сама ти — не всемогутня, не чиста, не промениста, не прекрасна, як і Таніта!

І, втупивши в неї погляд, повний безмірного обожнення, він додав:

— Якщо ти й справді не сама Таніта.

"Я — Таніта!" — промовила сама до себе Саламбо. Вони замовкли. Далеко гуркотів грім. Лякаючись грози, мекали вівці.

— О підійди! — знову озвався він.— Підійди, не бій ся нічого! Колись я був звичайнісінький собі вояк, нічим не примітний серед найманської ватаги, такий уже плохенький, що тягав на своїм хребті дрова за інших. Що мені до того Карфагена! Товпища його нікчемного люду геть зовсім непомітні в поросі з-під твоїх сандаль, і всі його скарби, землі, кораблі й острови не так ваблять мене, як свіжість твоїх уст і округлість твоїх пліч. Та я хотів розбити його мури, щоб дістатися до тебе, щоб тебе здобути! Ждучи тієї години, я мстився! Тепер я чавлю людей, як скойки, кидаюся на фаланги, голими руками відбиваю списи, вхопившись за їхні ніздрі, спиняю огирів,

мене й катапульта не візьме! О, знала б ти, як у розпалі бою облягають мене думи про тебе! Іноді несподівано зрине в пам'яті якийсь твій порух, якась згортка твоєї одежі, і спомини оплутують мене, мов сіті. Тоді ввижаються мені твої очі в полум'ї вогненних стріл, у позолоті щитів. Мені вчувається твій Голос у Гримотінні кімвалів! Обертаюсь — тебе нема! І знову кидаюсь у пекельну січу!

Він здійняв руки, оплетені жилами, як віття плющем. Піт котився в нього по грудях між могутніх м'язів; він так важко дихав, аж Здіймалися боки, оперезані бронзовим поясом, оздобленим довгими ремінними китицями, що спадали до колін, міцніших за мармур. Саламбо, звикши до євнухів, була заворожена силою цієї людини. То карала її богиня або впливав Молох, що кружляв довкола неї поміж п'ятьох армій. її знемагала втома; в якомусь остовпінні прислухалася вона до перегукування сторожі.

Пориви теплого вітру коливали полум'я світильника. Часом широко спалахували блискавиці, і потім морок здавався ще густіший,— їй видно було тільки зіниці Мато, що блищали, наче дві жарини, в нічній темряві. Тоді, відчувши себе в лабетах сліпої долі, вона збагнула, що ось настала та, безповоротна хвилина; силуючи себе, вона підійшла до заїмфа і простягла до нього руки.

— Що ти робиш?

Вона спокійно відповіла:

— Я вертаюся до Карфагена.

Він, схрестивши руки, ступив до неї, такий страшний на виду, що вона раптом стала на місці, неначе вкопана.

— Ти повертаєшся до Карфагена! — прохрипів він і, заскреготівши зубами, сказав удруге: — Ти повертаєш ся до Карфагена! Он як! Ти прийшла забрати заїмф, щоб мене подолати, а тоді втекти. Ні, ні! Ти належиш мені! І ніхто тебе звідсіль не вирве! О, я не забув зухвалого погляду твоїх великих спокійних очей, не забув, як ти пригнічувала мене своєю гордою вродою! Тепер черга моя! Ти моя полонянка, моя невільниця, моя служниця! Волай до свого батька, якщо тобі завгодно, клич його військо, старійшин, багатіїв і весь свій осоружний народ! Я проводир над трьомастами тисячами вояків! Я наберу їх іще в Лузітанії, в Галлії, в глибині пустелі і зруйную твоє місто, пущу з димом усі його храми; триреми Плаватимуть по хвилях крові! Я не залишу ні одного будинку, ні одного каменя, ні одної пальми! А забракне мені людей, приведу з гір ведмедів, левів прижену. І не здумай тікати, я тебе вб'ю!

Сполотнілий, із заціпленими кулаками, він увесь тремтів, ніби натягнена на арфі струна, що ось-ось лусне. Раптом сльози сперли йому дух, ноги підломилися.

— О прости мене! Я негідник, паскудніший за скорпіона, за твань і пил. Коли ти щойно говорила, подих твій овівав моє обличчя, і я такої від того зазнавав насолоди, як умирущий, що п'є воду, ницьма припавши до джерела. Топчи мене,— тільки б чути мені ноги твої! Клени мене,— тільки б чути мені голос твій! Не йди звідціль! Пожалій! Я люблю тебе! Я тебе кохаю!

Він упав навколішки перед нею, обіруч обхопив її стан і, закинувши голову, безтямно гладив її тіло; золоті кружала, звисаючи з вух, блищали на його бронзовій шиї. На очах, неначе срібні кульки, виступали великі сльозини; він ніжно зітхав і невиразно шепотів якісь слова, ти-хіші за легіт і солодші за цілунок.

По всьому її тілу пішла млість, і Саламбо стала западати в непритомність. Щось, неначе заразом у ній самій постаючи і богами призначене, спонукало її віддатися цій солодкій знемозі; вона ніби здіймалася на якихось хмарах, а потім, знесилившись, упала на ложе, заслане лев'ячою шкурою. Мато схопив її ноги; золотий ланцюжок урвався, і кінці його цвьохнули по тканині, неначе то звивалися дві гадюки. Заїмф упав і накрив його; раптом Саламбо побачила обличчя Мато, що схилилося до її грудей.

— Молоху, ти палиш мене!

І цілунки вояка, палючіші за вогонь, вкривали усе її тіло; неначе ураган підхопив її, заполонила сонячна міць.

Він цілував їй пальці, долоні, руки до самих пліч, ноги, кожен закруток і кожне пасмо її довгих кіс.

— Візьми його! — казав Мато.— Навіщо він мені? Разом із ним забери й мене! Я покину військо, я всього зречусь! По той бік Гадеса, за двадцять днів морського шляху, є острів, весь укритий золотим піском і зеленню; там живе безліч птахів. По горах там ростуть квіти, що хитаються, немов ті вічні кадильниці, повні димучих пахощів. З лимонних дерев, ще вищих за кедри, молочного кольору змії своїми діамантовими пащами скидають на траву плоди; а повітря таке ніжне, що смерть невладна там. О, я відшукаю цей острів, от побачиш. Ми будемо

жити в кришталевих гротах, вирубаних у підніжжі пагорків. Там ще ніхто не живе; я царюватиму в тім краю. Він стирав пил із її котурнів, просив узяти в рот шматочок граната, підкладав їй під голову якусь одежину, щоб намостити подушку. Йому хотілося якось їй прислужити, виявити свою покору, і навіть заїмфом, наче то був звичайний килим, він накрив їй ноги.

— А є ще в тебе,— спитав він,— оті газелині ріжечки, на які ти чіпляла свої намиста? Дай їх мені. Вони мені подобаються.

Він так говорив і раз у раз заходився таким радісним сміхом, ніби війна давно вже скінчилася, а найманці, Гамількар і всі перепони раптом розвіялись. Поміж двох хмар плив місяць. Його видно було крізь отвір у наметі.

— О, скільки ночей споглядав я його! Ця срібна зоря здавалась мені запиналом, що ховає твоє обличчя. Ти дивилась на мене крізь нього. Спомин про тебе так мішався з її промінням, що я вже не міг вас розрізнити!

І, припавши головою до її грудей, він ревно заплакав.

"Ось він,— думала вона,— той страшний чоловік, що нагонить страх на весь Карфаген!"

Він заснув. Тоді, нишком звільнившись із його обіймів, вона спустила долі ногу й помітила, що ланцюжок на ній розірваний.

У знатних родинах дівчат призвичаєно шанувати ті пута, як щось трохи не священне, і Саламбо вся спаленіла, обмотуючи ноги тим порваним золотим ланцюжком.

Карфаген, Мегара, її дім, її покій, поля, якими вона проїздила — все вихрилося в її думках, набувши хай і безладних, але чітких образів. Одначе безодня, що розступилась перед нею, відсунула все те в безмежну далечінь.

Гроза перейшла; коли-не-коли ще падали поодинокі краплини, і під ними бриніло мокре полотнище намету.

Мато, наче п'яний, спав, простягтись на боці, звісивши з ліжка руку; перлова пов'язка трохи збилася, оголивши чоло. Усмішка відкривала йому зуби. Вони аж вилискували над чорною бородою, а крізь нещільно склеплені повіки з очей сяяла радість, мовчазна, майже образлива.

Саламбо непорушно дивилась на нього, схиливши голову і схрестивши руки.

В узголів'ї на кипарисовому столі лежав кинджал; дивлячись на його блискуче лезо, вона запалилася жадобою крові. Здалеку, з пітьми, линули жалібні голоси і, наче хор духів, волали до неї.