Селище - Сторінка 50

Ліс викликав у Клавдії огиду, але й притягував її. Це було дивовижне бажання, яке охоплювало її, як спрага — вийти в цей ліс і пройтися по ньому просто так, без скафандра, і нічого не боятися.

Ні, так не годиться, спам'яталася Клавдія і примусила себе думати про роботу...

Бракувало ще цього корабля! Гробниця Тутанхамона!

Клавдія була емоційна і сентиментальна жінка, але намагалася приховати це від оточуючих, бо інакше їй не місце у Дальній розвідці. Вона звикла за останні роки придушувати почуття, яких соромилася, і підтримування репутації обчислювальної машини, за що її поважали, але не любили, здавалося метою її життя. Дивно, що Клавдія не здогадувалася, що Срібляна та Саллі працюють з нею вже не в першій експедиції зовсім не тому, що Клавдія методична, працьовита і пунктуальна. Навпаки, вони любили іншу Клавдію, ту Клавдію, яку вона приховувала навіть сама від себе. Бачили, розуміли її і звично ігнорували суху маску начальниці. Вони обидві опікали Клавдію, як недолугого сина, якого не люблять однокласники в школі, зануду і відмінника, бо знали, що вдома, коли ніхто не бачить, він зовсім інший — і годинами панькається з хворим котиком, малює квіти чи випилює з дерева рицарський замок.

Клавдія закохалася в неправильного і веселого Павлиша ще на кораблі, коли й мови не було, щоби взяти його в експедицію. А закохавшись, почала ставитися до нього різко, холодно і підкреслено вороже. Їй цього разу вдалося обманути не тільки себе, а й проникливу Саллі. Коли ж виявилося, що випадково Павлиш летить саме з нею, її охопила така божевільна радість, що вона сама звично, уміючи боротися з собою і не розуміючи себе, витлумачила її як хвилювання, тому що саме така людина, як Павлиш, — небезпека для налагодженої експедиції. А оскільки Клавдія була людиною справи, то відразу ж переконала себе, що завдання експедиції — понад усе і треба піти на жертви, аби експедиція не зірвалася. Стиснувши зуби, згораючи в полум'ї кохання до Павлиша, вона узяла його на станцію. Коли ж виявилося, що Павлиш і Саллі, дві дорослі, добрі і веселі особистості, тягнуться одне до одного і їхнє зближення — лише питання часу, Клавдія знайшла багато аргументів, що змушували її як начальника експедиції зробити все, щоби не допустити цього зближення.

Можливо, через те, що Клавдія була постійно збуджена, вона не могла справді зрозуміти свого стану і перейнялася активною відразою до планети. Тим паче, що планета й справді була первісною, небезпечною і ворожою для людини. Вперше в житті Клавдія хотіла одного — щоб експедиція завершилася якнайшвидше і можна було повернутися у звичайний світ камеральних робіт і ділової метушні, світ, у якому її ніхто не розумів, але всі вважали, що розуміють.

І разом з тим, хоч якою огидною була для неї ця планета, хоч як тривожила її праведну душу, але цей світ приваблював її і тривожив.

...Клавдія піднялася. Щось незрозуміле тривожило її, якесь невмолиме бажання діяти. Вона не могла більше працювати. Вона навіть не могла думати про роботу.

Вона підійшла до плити, хотіла зварити каву, налила воду, але потім передумала.

Вона пішла в перехідний відсік і одягнула скафандр.

"Я вийду, — повторювала вона собі, — я вийду на хвильку, дійду до лісу. Зрештою, чому я повинна тижнями просиджувати у цій тюрмі?"

Якби на станції був ще хтось, крім неї, вона ніколи б не вийшла. Зараз нікого поруч не було. І ніхто не побачить її. А тому можна уявити собі, що не побачить і невмолима Клавдія Сун. Немає її, Клавдії, вона теж полетіла в гори. І виходить в ліс не вона, а те нелегальне, неусвідомлене і взагалі неіснуюче єство Клавдії, над якою вона не має жодної влади.

Клавдія перевірила, чи герметичний перехідний відсік — усі пункти інструкції виходу вона виконувала точно, — і вийшла у ліс.

Досі вона, звичайно, вже бувала за межами станції — у справах. Чи допомагала скауту вивантажити проби, чи піти у планетарний катер. Але вона жодного разу не була в лісі. І коли Павлиш напівжартома і дуже обережно умовляв її піти туди з ним, вона сухо відмовлялася, даючи зрозуміти, що несерйозними речами вона займатися не має наміру.

Клавдія перейшла галявину, озирнулася. Куполи станції та лабораторії дивилися услід, не схвалюючи її вчинку.

їй здавалося, що вітер, який колише листя, обдуває і її обличчя. Вона навіть провела рукавичкою по забралу шолома, перевіряючи його на герметичність. Усе було гаразд.

Вона вступила у ліс, вона йшла широкою стежиною, дивилася під ноги, щоби не помилитися і не наступити на якусь гидоту, бо її прогулянка лісом зовсім не означала примирення з ним. Це було випробування для себе — якщо б замість лісу перед нею був кратер вулкана, цілком можливо, у такому душевному стані вона спустилася б і у кратер.

Як це було не дивно, але Клавдія на кожному кроці бачила в лісі щось цікаве — чи сухий листок, чи химерно вигнутий корінь, чи рухи лишайників, — усе це вабило її своєю первісною красою і природністю, сплесками фарб, незвичністю форм... Клавдія зупинялася, одного разу навіть нагнулася, роздивляючись смішного смугастого жука на довгих лапках.

Жучок, побачивши Клавдію, піднявся на задні лапки і несподівано підстрибнув, та Клавдія не злякалася — вона подумала, що він схожий на маленького вертлявого песика, який хоче лизнути її в губи.

Милий жучок промахнувся, ображено загудів і полетів геть.

На щастя, Клавдія не знала, що отрута цього смішного смугастика хоч і не смертельна, але спричиняє глибокі невиліковні виразки, і зустрівши його у лісі, треба якнайшвидше утікати. Але Клавдія була у скафандрі, і їй нічого, звичайно, не загрожувало.

Посміхаючись до гарного жучка, Клавдія провела його поглядом і хотіла вже повертатися, та побачила попереду квіти.

Квіти — рідкість на планеті, тут царство простих рослин. І найчастіше квіти — насправді не квіти, а інші істоти, навіть не обов'язково рослини.

Клавдія зупинилася на невеличкій галявині. У центрі була яскрава смарагдова трава, вона виблискувала, наче була намазана жиром; ближче до дерев, під склепінням густих гілок, ховалися ніжні безпорадні кульки — кульбабки, тільки значно менші за земні та ніжніші.

Коли Клавдія підійшла до кульбабок, вони заколивалися на тонесеньких стеблинках, відхиляючись від вітру. Це були кульбабки для Дюймовочки.

Клавдії страшенно захотілося дмухнути. Дмухнути, щоб вони полетіли білими пушинками.

Цього не можна було робити. Клавдія навіть озирнулася — чи не підглядає хтось за нею, не бачить її злочину?

Ліс був тихий і спокійний.

Клавдія трішки, на кілька сантиметрів, усе ще усміхаючись, припідняла забрало шолома і дмухнула.

Білою хмаркою пушинки знялися у повітря, закрутилися, кидаючись навсібіч.

Кілька невагомих пушинок торкнулися її обличчя, і Клавдія відмахнулася від цього холодного, лоскочучого дотику.

І відразу ж опустила забрало.

Дотики, хоч і були ніжними і нешкідливими, налякали і витверезили її. Вона рвучко випросталася.

Зелені стеблинки, на яких щойно були кульбабки, сховалися, як живі, під землю.

"Ідіотка", — сказала собі Клавдія.

У носі свербіло — вона встигла вдихнути запах лісу, гнилий, важкий і чужий.

Зачудування зникло.

Клавдія озирнулася. Ліс стояв довкола насторожено, нерухомо, як ворог.

Вона не відразу збагнула, куди їй іти — була неприємна мить нерішучості. Потім поміж гілок блиснув дах купола — вона відійшла всього на п'ятдесят метрів.

Вона добігла до купола, зірвала з себе скафандр, кинула його в дезинкамеру, а сама відразу перейшла під душ.

Гаряча вода, що пахнула лікарськими травами, струменями била її в обличчя. Вона вмивала лице, ще і ще, усе більше зневажаючи себе. Їй здавалося, що ніжні дотики пушинок уже нічим і ніколи не вдасться змити.

Навіть дитина з селища ніколи б не підійшла до кульбаб, а якщо би побачила їх здалеку, то розповіла би про це старшим, бо немає нічого гіршого, аніж наштовхнутися в лісі на гніздо снігових бліх. І дорослі відразу почали би спостерігати за тим, хто бачив це гніздо, — швидше за все, він заразився і приречений через півгодини чи годину втратити розум у шаленому приступі... Майже все селище пройшло через цей жах, дехто по кілька разів. І через це, коли минулого року приступ стався з Олегом, загинув Томас Хінд.

***

Щось Казику в лісі не подобалося. Він був рухливий, кипів життям і звуками — це буває влітку, але попереду, куди вів шлях, було значно тихіше. Можливо тому, що там станція, і люди налякали звірів? Казик прийняв цю версію і поспішив далі.

Довелося подолати завал — напевно, тут була страшна буря і на пагорбах ліс повалило. Ніж Казик тримав напоготові, рухався тихо, намагаючись бути непомітним і прошмигнути, як тінь. Але він затримався у цьому завалі, все одно тут не побіжиш, та й у трухлявих деревах найчастіше ховаються різноманітні, великі та малі, тварюки.

Здалеку Казик помітив обтягнуте павутиною житло чистоплюя і обійшов його. І одразу відчув зграю шакалів.

Від них далеко смердить у лісі — вони нікого не бояться і женуть здобич. Найчастіше вони нападають поодинці, вони невтомні та злі, але інколи збираються у зграю — така зграя напала минулого року на Діка з Мар'яною. Ось чому в лісі так тихо.

Нічого, сказав собі Казик, від вас ми втечемо.

Шакали також відчули Казика. Першого шакала він побачив, коли переходив галявину, і довелося йти повільніше.

Шакал вийшов з хащі зверху, праворуч, і дивився спокійно, наче Казик його не цікавив, ніби він випадково виглянув з кущів і навіть здивувався: хто це шумить в лісі?

Але Казик знав, що тепер шакал не заспокоїться — він або загине, або уб'є Казика.

Добре, якби шакал був один.

...Другий шакал чекав Казика по дорозі. Як тільки він вибіг з кущів на рівне місце, шакал вже чатував на нього там, присівши на задні лапи, — біла шерсть дибки, чорна роззявлена пащека. Наче усміхається.

— З дороги! — вигукнув Казик.

Він знав, що шакалів не налякати, але так йому самому стало спокійніше.

Казик кинувся на шакала, який перегородив йому дорогу, але той ані ворухнувся, спокійно чекав на божевільну здобич, яка сама мчить у його пащеку. На зріст він був вищий за Казика, а коли піднімався на задні лапи, то й удвічі вищий.

В останню хвилину, перед самим носом шакала, Казик вивернувся і устиг проскочити у кількох сантиметрах від страшних зубів, які вже готові були вхопити його за горло.

Казик перестрибнув через живий корінь і побіг далі.