Селище - Сторінка 48

Такого не могли зробити члени екіпажу, навіть у миті страшної нужди, хоча б тому, що знали, як відкриваються банки... Отже, в кораблі хтось був після того, як останні люди загинули чи покинули його. Пояснення цьому не було, пояснення потребувало існування на планеті достатньо високоорганізованих тварин чи навіть первісних людей. А Павлиш як біолог був абсолютно впевнений, що вищих тварин на планеті немає. І лише коли він відійшов на кілька десятків метрів від розгромленого складу, проста і переконлива думка прийшла в голову. Підсвідомо він раніше відганяв її від себе: люди умирали на замерзлому кораблі поступово, один за другим, і останні, чи останній, розчавлені безнадією та жахом, збожеволіли. І умираючий безумець, не усвідомлюючи, що робить, приповзав на цей склад, бо смерть вперто не забирала його...

Швидше на волю! Щоби було сонце і свіже повітря. Швидше вирватися з німого гробівця, заселеного крижаними тінями давньої, але законсервованої завірюхами трагедії!

***

Вони так втомилися і змокли за ніч, що удосвіта, коли буря стихла і острівець перестало заливати, попадали і заснули як вбиті.

Дік і Казик обняли Мар'яну і притулилися до неї з двох боків. Вони думали, що так тепліше, і навіть уві сні намагалися не рухатися, щоб не зробити їй боляче. Мар'яна весь час прокидалася, не могла зігрітися, її лихоманило, і треба було стримуватися, бо Олег усе не йшов, він зникав за обрієм, вона кликала його, бігла за ним, нога не слухалася чи в неї зовсім не було ноги, — і Олег не обертався до неї, і наздогнати його ніяк не вдавалося... Земля хиталася, бо був землетрус і зверху на неї падав дах...

Мар'яна прокинулася — плівка накрила лице і заважала дихати, Мар'яна відсунула її. Дік і Казик лежали по обидва боки, і вона згадала, як минулого року вони лежали на снігу і замерзали, і хлопці теж клали її в середину, щоби зігріти. І тоді вона не знала, що знову доведеться замерзати так далеко від дому, але за два кроки від Землі, — адже правда, за два кроки?

Острівець заколисував її, хоча не повинен був цього робити.

— Діку, — сказала Мар'яна. — Ми пливемо?

— Що? — запитав він уві сні, але через кілька секунд прокинувся, сів, відкинув плівку і сказав: — Цього ще бракувало.

Поворухнувся, застогнав, і ніяк не міг прокинутися Казик. Шкіра й кістки, у чому тільки душа тримається — так про нього завжди говорили жінки в селищі, їм би зараз на нього подивитися.

Мар'яна спробувала сісти. Лікті провалювалися у настил, а нога сьогодні майже не боліла.

Довкола була тільки вода — більше нічого. Їх віднесло, поки вони спали.

Дік встав, провалився по коліно у воду; вперся долонями, витягнув ногу і почав роздивлятися. Прокинувся Казик.

— Нам пощастило, — сказав Дік. — Могло бути гірше.

Поки вони спали, кораблик потягнуло течією з острова. Але вітер піддував у потрібному напрямку, і вони опинилися ближче до дальнього берега ріки.

Вони почали гребти до берега, користуючись попутним вітром, гребли долонями, навіть Мар'яна підповзла до краю, звісилася через колоду і підгрібала.

Казик стягнув з себе подерті штани і куртку, від якої залишилися тільки клапті, і стрибнув у воду. Він плив за плотом і бовтав ногами, штовхаючи його перед собою. А потім, коли берег уже став ближче, і всіх охопило нетерпіння, за ним стрибнув Дік, і теж штовхав пліт, навіть не відчуваючи, наскільки холодна вода.

Вони штовхали, задихаючись, цей проклятий важкий пліт, який, наче живий, чинив опір. І раптом Дік ударився ногою об дно. Він сильно штовхнув пліт уперед. Казик втратив рівновагу, ледь не захлинувся, бо для нього тут було ще глибоко. Дік витягнув його з глибини, і вони пішли до берега за плотом. Вони не поспішали, тільки підштовхували його, коли він призупинявся, і через кілька хвилин вони винесли Мар'яну на низький пологий берег, під шатро невисоких білуватих сосен.

Під соснами пахло грибами, по моху бігали мурахи, шелестіли кущі, принюхуючись до непрошених гостей.

До кінця дороги залишалося зовсім трохи.

***

На зворотному шляху Павлишу довелося відповідати на безкінечні запитання Клавдії та Саллі. Жодній експедиції не доводилося ще знаходити космічний корабель після катастрофи. До того ж, саме той корабель, зникнення якого було ще у всіх на пам'яті.

— Його не повинно бути у цьому секторі, — говорила Клавдія, наче Павлиш навмисне, аби її розізлити, привів сюди "Полюс".

— Якщо аварія трапилася під час стрибка, — заперечив Павлиш, — вони могли вийти і тут.

— Так, але комісія вирішила, що вони так і не вийшли.

— Ти впевнений, що ніхто не вижив? — запитала Саллі.

— Я ні в чому не впевнений, — сказав Павлиш. — Але думаю, що дехто помер не відразу.

— Якщо хто-небудь і залишився, вони б не прожили тут жодного дня, — сказала Клавдія.

— Коли це сталося? — запитала Саллі.

— Я не знайшов бортового журналу. Але навіть влітку там мороз. Уночі поза сорок. У інші пори року ще гірше.

— Їм нікуди було йти, — сказала Клавдія.

— Ми обстежимо довколишні гори, — заперечив Павлиш.

— Там було багато людей, — сказала Клавдія.

— І діти, — мовила Саллі. — Експедиція і колоністи.

Жінки підігріли вечерю до повернення Павлиша, але їсти йому не хотілося. Він відразу почав переглядати плівки.

...Корабель у сніговому цирку.

Він ближче — нависає блискучий бік. Великий план — тьмяна, побита снігом та вітрами поверхня борту. Коридор корабля. Яскраве коло світла від ліхтаря Павлиша. Пульт керування, розбиті прилади... Сліди вибуху у відсіку двигунів... холодне запустіння смерті.

Вони пили каву, вони сиділи в маленькій, теплій, чистій вітальні станції, і кожен уявляв собі мертвий холод космосу, продовженням якого були ці гори, де знайшов свою смерть "Полюс".

— Подивимося інші плівки? — запитав Павлиш.

— Не треба, — сказала Клавдія. — Завтра. Потрібно дізнатися, що належить робити.

— А що належить? — Павлиш зрозумів, що ніколи не стикався з такою ситуацією. Адже є правила на всі випадки — на вихід у відкритий космос і на поведінку при зустрічі з аборигенами. Навіть найнеймовірніші ситуації, і ті мають відповідне правило.

— Що ми можемо використати? — запитала Клавдія.

— Як використати? — не зрозуміла Саллі.

— Планетарні катери не пошкоджені?

— Катер пошкоджений. Транспортний відсік потрапив у точку удару.

Клавдія увімкнула інформаторій. Він видав текст на екран, букви були строгі, чіткі, з ними неможливо було сперечатися. Клавдія повторювала текст вголос: "При евакуації досліджуваної планети експедиція повинна переконатися у тому, що на планеті не залишається жодного предмета із Землі, за винятком приладів, залишених з метою подальшого використання..."

— Це не зовсім той випадок, — сказав Павлиш. — Напевно, тут мають на увазі мою зубну щітку.

— Зубну щітку?

— Три дні не можу знайти, — повідомив Павлиш. — Можливо, вона упала в якусь щілину, і через мільйони років, коли тут виникне цивілізація, вони відкопають мою щітку і вирішать, що на планеті побували гості з космосу.

— Не час для жартів, — сказала Клавдія і схилилася над індексом. — Тут має бути ще. щось. Я точно пам'ятаю. Ось.

Знову засвітився екран інформаторію: "У випадку виявлення на досліджуваній планеті речей, що потрапили туди у результаті необережності попередньої експедиції чи залишилися після катастрофи земного космічного корабля, експедиція зобов'язана забрати їх з собою, а якщо це неможливо — знищити".

— Я ж казала, — зраділа Клавдія. Вона пишалася тим, що пам'ять її не підвела.

— Та як же так, — заперечила Саллі. — Адже там люди...

— Люди загинули двадцять років тому.

— Можна не поспішати, — сказав Павлиш. — Ми ще не відлітаємо.

— Треба поспішати, — заперечила Клавдія.

Вона знову читала індекс.

Павлиш не зрозумів, що зараз Клавдія веде з ним війну. Він зовсім забув про свій бунт і про те, що пішов на "Полюс", відкрито не підкорившись Клавдії, і тепер вона хоче знову бути головною у групі.

— Це десь у примітках, — сказала вона. — Там повинні бути примітки.

— Я не розумію, — мовила Саллі. — Що може статися?

— Я можу помилитися в точних формулюваннях, — сказала Клавдія. — Але зміст мені зрозумілий. Як і повинен бути зрозумілий вам. Корабель після катастрофи — джерело земних мікроорганізмів. З вашої вини може статися екологічне лихо.

— Мікроби вимерзли, — сказав Павлиш.

— Ти гарантуєш? Як біолог?

— Ні, не гарантую, — погодився Павлиш.

Він розумів, що хоче сказати Клавдія. Павлиш заходив у корабель. І якщо щось чуже цьому світові, а може навіть небезпечне, залишилося там, мікроорганізми чи віруси, то Павлиш залишив їм шанс вирватися назовні. А зараз не так вже й холодно — навіть високо в горах. І невідомо, станеться щось, чи ні. Швидше за все, не станеться. Але інструкції складали дуже розумні й передбачливі люди.

— Але ж не можна... — сказала Саллі. — Він зараз як пам'ятник... — Вона враз замовкла.

— Люди вийшли в космос не для того, щоби залишати пам'ятники, які можуть знищити чуже життя. Ми — не джерела зарази, — сказала Клавдія. — Основа справжньої цивілізації — гуманізм.

Високі слова запалили очі Клавдії світлом подвижника.

"Тебе би на багаття, — подумав Павлиш. — Полум'я б відступило".

Саллі піднялася і вийшла з кімнати поставити чай. Вона зупинилася біля дверей і мовила:

— Ти завжди така самовпевнена...

Клавдія не відповіла.

Коли вони відпочили трохи, Казик зібрався йти до станції.

Мар'яна сказала йому:

— Зачекай, відігрієшся, підсохнеш.

— Я підсохну по дорозі, — сказав Казик. — Я швидко ходжу.

Дік віддав йому свій ніж — ніж Казика зламався — і хотів віддати бластер, але Казик не взяв. Він не мав довіри до бластера. Він сказав:

— Тобі знадобиться. Я йтиму, а ти мусиш сидіти і чекати.

Казик йшов до темряви, але по дорозі надибав річку, вона була дуже швидкою, і він пішов по ній вгору у пошуках місця для переправи, але забрів у болото. І вже в темряві повернувся назад.

Він побачив багаття, яке розпалив Дік.

— Це я! — крикнув він здалеку.

— Не знайшов? — запитав Дік і підвівся.

— Завтра знайду. Тепер я знаю, — сказав Казик.

Мар'яна лежала з розплющеними очима і мовчала. Їй було боляче, але не в нозі, а у всьому тілі — тупий повільний біль.

***

...Вони піднялися, коли розсіявся ранковий туман. Туман відходив, стікаючи, наче кисіль, в озеро і ховався в лісі.