Селяни - Сторінка 13

Дивлячись на це уособлення злиднів в їдальні, де одне трюмо своєю ціною було б цілим скарбом для цієї дитини з босими ногами, голими литками, голими грудьми, невкритою головою, було неможливо не піддатися почуттю людинолюбності. Очі Муша, як дві виблискуючі жаринки, перебігали по розкошах кімнати і стола.

– У тебе, значить, нема матері? – запитала пані де-Монкорне, не можучи інакше пояснити подібні злидні.

– Ні, пані, мамка померла з горя, не дочекавшись татка, що пішов на війну в дванадцятому році, не одружившися з нею на паперах, а там він, з вашого дозволу, й замерз… А є в мене дідусь Фуршон, добрий старий, хоч і лупить інколи мене, як ту козу.

– Як могло статися, мій друже, що на ваших землях живуть такі нещасні люди? – сказала графиня, глянувши на генерала.

– Пані графине, – сказав кюре, – у цій громаді всі нещастя добровільні. Пан граф сповнений добрих намірів; але ми маємо справу з людьми без релігії, які тільки про те й думають, щоб жити вашим коштом.

– Але, мій дорогий кюре, – сказав Блонде, – ви тут на те й живете, щоб розвивати в них поняття про мораль.

– Добродію, – відповів абат Бросет, повернувшись до Блонде, – монсеньйор послав мене сюди, наче місіонера до дикунів; але, як я мав честь його повідомити, французькі дикуни неприступні; вони взяли собі за правило не слухати нас, тоді як американських дикунів завжди можна чим-небудь зацікавити.

– Пане кюре, зараз мені ще хоч трошечки хтось допомагає, а коли я стану ходити в вашу церкву, мені більше зовсім не будуть допомагати та й ще дадуть прочухана.

– Релігія повинна була б почати з того, щоб дати йому пару штанів, мій дорогий абате, – сказав Блонде. – Чи не відкриваєте ви свою місіонерську діяльність приманюванням дикунів?

– Він одразу продав би своє вбрання, – відповів півголосом абат, – а одержувана мною плата не дозволяє мені робити подібні витрати.

– Пан кюре цілком правий, – промовив генерал, дивлячись на Муша.

Політика хлопця полягала в тому, щоб вдавати цілковите нерозуміння розмови, коли вона оберталася проти нього.

– Кмітливість цього маленького шахрая вам доводить, що він вміє відрізняти добре від поганого, – продовжував граф. – За віком він міг би працювати, а він тільки про те й думає, як би йому безкарно наробити капостей. Він давно відомий сторожам… Коли я ще не був мером, він уже знав, що землевласник, бувши сам свідком спашу, зробленого на його землі, не може скласти протоколу; він нахабно лишався на моїх луках із своїми коровами, не думаючи йти геть, коли бачив мене; тепер же він тікає.

– Ах, це дуже недобре, – сказала графиня. – Не слід брати нічого чужого, мій маленький друже!

– Та їсти ж треба, пані, дідусь дає мені більше стусанів, ніж булок, а від них тільки живіт підтягує, від ляпасів. Коли корови з молоком, я їх трохи піддоюю, це мене підтримує. Хіба його вельможність такі бідні, що не можна їх трави трошечки посмоктати?

– Але, може, він сьогодні весь день нічого не їв, – сказала графиня, зворушена цією крайньою злиденністю. – Дайте ж йому хліба й залишки птиці… Нарешті, хай він поснідає… – додала вона, дивлячись на камердинера. – Де ти ночуєш?

– Скрізь, пані, де нам дозволяють – узимку і проти неба, коли тепло.

– Скільки тобі років?

– Дванадцять.

– Значить, ще є час поставити його на правильну путь, – сказала графиня своєму чоловікові.

– Піде в солдати, – суворо відрізав, генерал. – Він уже підготовлений до цього. Я терпів не менше за нього, і ось результат!

– Пробачте мені, пане генерал, я ніде не приписаний, – сказав хлопчик, – мені не тягти жеребка. Бідна мамка була незаміжня й породила мене на полі. Я – син землі, як каже мій дідусь. Мамка врятувала мене від армії. І звуся я тільки Мушем, не більше. Дідусь мені ловко з’ясував мої пільги: я не записаний в паперах у начальства і, коли доросту до призову, піду кружляти по Франції! Мене не спіймати.

– Ти любиш свого дідуся? – спитала графиня, намагаючись прочитати в цьому дванадцятирічному серці.

– А то ще ні! Він мені вдосталь дає ляпасів, коли в нього розійдеться рука, та що ви хочете! А хлопець з нього добрий! А потім він каже, що це він розплачується за те, що навчив мене читати й писати.

– Ти вмієш читати? – запитав граф.

– Та ще й як умію, пане граф! І навіть найдрібніше письмо! Щира правда, як те, що ми видру спіймали.

– Що тут написано? – запитав граф, кладучи перед ним газету.

– "Що-ден-не…" – прочитав Муш, запнувшись тільки тричі.

Усі, навіть абат Бросет, розсміялися.

– Ще б пак! ви мені даєте читати газетину! – закричав Муш, виходячи з себе. – Дідусь каже, що їх роблять тільки для багатіїв і що однаково пізніше дізнаєшся, що в них такого є.

– Цей хлопчик правий, генерале; він збудив у мені бажання знову побачитися з моїм ранковим переможцем, – сказав Блонде. – Бачу тепер, що його містифікація була трохи мушиста.

Муш прекрасно розумів, що служить предметом розваги для панів: учень дядька Фуршона був цілком гідний свого учителя; він раптом розплакався.

– Як ви можете сміятися з дитини, що ходить босоніж?.. – сказала графиня.

– І до того ж вважає цілком природним, що їй дід платить ляпасами за свої турботи про її навчання, – сказав Блонде.

– Ну, бідолахо, чи спіймали ви видру? – сказала графиня.

– Атож, пані, така ж правда, як те, що ви найвродливіша жінка з тих, кого я бачив і колись побачу, – сказав хлопчик, витираючи сльози.

– То покажи нам цю видру, – сказав генерал.

– Дідусь її сховав, пане графе; та вона ще смикала ногами, коли ми були в себе в майстерні… Ви можете послати по дідуся, бо він сам хоче її продати.

– Відведіть його в людську, – сказала графиня камердинерові Франсуа, – нехай він там поснідає, аж поки прийде дядько Фуршон, по якого ви пошлете Шарля. Подбайте, щоб цій дитині підшукали черевики, пару штанів і куртку. Хто приходить сюди голим, повинен піти звідси одягненим…

– Хай бог вас благословить, дорога пані! – сказав Муш, виходячи з кімнати. – Пан кюре може не турбуватися, що повернувшися звідси, я прибережу це вбрання на свята.

Еміль і пані де-Монкорне переглянулися, дивуючись цим доречним словом, і своїм поглядом ніби сказали кюре: "А він не такий дурний!..".

– Звичайно, пані,– сказав кюре, коли дитина вийшла із їдальні,– не слід зважати на злидні; я думаю, що вони мають свої приховані причини, судити які може тільки бог, – причини фізичні, часто фатальні, і причини моральні, породжені характером, залежні від схильностей, які ми засуджуємо, але які нерідко бувають продуктом добрих властивостей, що, на нещастя для суспільства, не мали належного виходу. Чудеса, зроблені на полях боїв, свідчать нам, що найгірші мерзотники можуть ставати героями… Але тут ви в виняткових умовах, і, коли ваша благодійність не матиме своєю супутницею розміркованість, ви ризикуєте постачати гроші своїм ворогам…

– Своїм ворогам? – вигукнула графиня.

– Запеклим ворогам! – серйозно підтвердив генерал.

– Дядько Фуршон із своїм зятем Тонсаром, – продовжував кюре, – це розум простого люду долини; з ними радяться в усіх дрібницях. Їхній макіавеллізм просто неймовірний. Майте на увазі, десяток селян, що зібрались у шинку, варті одного видатного політичного діяча.

У цю мить Франсуа доповів про прихід пана Сібіле.

– Це наш міністр фінансів, – з усмішкою сказав генерал. – Запросіть його. Він роз’яснить вам важливість питання, – додав він, дивлячись на свою дружину й Блонде.

– Тим більше, що він і не дуже приховує її від вас, – прошепотів кюре.

Тут Блонде побачив людину, про яку він багато чув з часу свого приїзду і з якою хотів познайомитися, – управителя Егів. Це був чоловік середній на зріст, років із тридцяти, надутого вигляду, з неприємним обличчям, якому ніяк не пасувала усмішка. З-під насупленого лоба очі мінливого зеленого кольору розбігалися в різні боки, приховуючи тим думку. Сібіле, одягнутий в коричневий сюртук, чорні штани й жилет, носив довге, пряме волосся, яке надавало йому вигляду церковника. Штани дуже погано ховали кривизну його ніг. Хоч блідість обличчя й кволість тіла могли б примусити повірити в хворобливу конституцію, Сібіле був міцний. Звук його голосу, трохи приглушений, цілком гармоніював з цією мало приємною зовнішністю.

Блонде непомітно обмінявся поглядом з абатом Бросетом, і погляд, яким відповів йому священик, дав зрозуміти журналістові, що його підозри щодо управителя були для абата питанням вирішеним.

– Чи не підрахували ви, мій любий Сібіле, – сказав генерал, – що селяни крадуть у нас чверть доходу?

– Набагато більше, пане графе, – відповів управитель. – Ваша голота забирає у вас більше, ніж вимагає від вас держава. Отакий маленький шахрай, як Муш, збирає з ваших полів по два буасо зерна за день, а старі бабусі, про яких ви б сказали, що вони вже вмирають, на час збирання колосків раптом знаходять у собі моторність, здоров’я, молодість. Ви можете на власні очі простежити за цим дивовижним явищем, – сказав Сібіле, звертаючись до Блонде, – бо через шість днів почнуться жнива, що затрималися через липневі дощі… На тому тижні ми почнемо збирати жито. Треба було б дозволяти збирати колоски тільки тим, хто має посвідку про бідність, видану місцевим мером; самі громади мають допускати до збирання колосків на своїй площі тільки бідноту; але громади кантону збирають одна в однієї колоски без посвідок. Коли у нас в громаді шістдесят бідняків, то до них прилучиться чоловік із сорок нероб. Нарешті, навіть заможне селянство кидає своє господарство для збирання чужих колосків і незнятого винограду. Увесь цей народ тут щодня збирає по триста буасо на день, жнива тривають, п’ятнадцять днів, – це дає чотири тисячі п’ятсот буасо зерна, розкраденого в кантоні. Отже, збирання колосків перевищує податкову десятину. Що ж до потрав, то вони знищують приблизно одну шосту врожаю наших луків. Щодо лісів, це не можна підрахувати, вже стали рубати шестирічний молодняк… Ваші збитки пане графе, становлять понад двадцять тисяч франків на рік.

– Ну, пані,– сказав генерал своїй дружині,– ви чуєте?

– Чи не перебільшене все це? – спитала пані де-Монкорне.

– На нещастя, ні, пані,– відповів кюре. – Бідний дядько Нізрон, цей сивоголовий дідусь, що сполучає обов’язки дзвонаря, церковного сторожа, могильника, пономаря й півчого, незважаючи на свої республіканські переконання, – одне слово, дід цієї маленької Женев’єви, яку ви влаштували в пані Мішо…

– Пешіна!.. – вигукнув Сібіле, перериваючи абата.

– Яка Пешіна? – спитала графиня. – Що ви хочете цим сказати?

– Пані графиня, коли ви зустріли на дорозі Женев’єву в такому жалюгідному стані, ви вигукнули італійською мовою: "Piccina!"[60].