Селяни - Сторінка 15

І скрізь, хоч би де ми були, ми її, землю, й копаємо, й риємо, і угноюємо, і обробляємо для вас, що народилися багатими, як ми народилися бідними. Усі ми повік будемо такі ж самі, лишимося тим же, як і є… Наших, що виходять у люди, куди менше, ніж ваших, що сиплються вниз!.. Ми хоч і не вчені, а цю справу теж добре вивчили; не треба нам дорікати усякою дрібничкою. Ми вас лишаємо в спокої, лишіть же й нас… А то, коли справа отак далі піде, вам доведеться нас годувати по ваших тюрмах, де куди краще, як на нашій соломці… А хочете лишатися хазяями, то ми завжди будемо ворогувати, сьогодні, як і тридцять років тому. У вас – усе, у нас – нічого, ви не можете вимагати від нас ще й дружби!

– От що зветься відкритим оголошенням війни, – сказав генерал.

– Ваша вельможність, – продовжував Фуршон, – коли Eги належали бідоласі пані (хай помилує господь її душу, бо вона недобре співала в своїй молодості), ми жили щасливо. Вона не заважала нам підгодовуватися на її полях та брати дрова з її лісу і від цього не збідніла. А ви, хоч ви й не бідніші за неї, ви на нас полюєте не більше, не менше, як на лютих звірів, і тягаєте нашу бідноту по судах!.. Ну, це скінчиться погано! Бути через вас страшному лиху! Я оце бачив, як ваш сторож, отой кволий Ватель, мало не вбив злощасну бабусю за поліно дров. Вас зроблять ворогом народу, проти вас будуть оздоблюватися на всіх сільських вечорницях; вас будуть так само проклинати, як благословляли покійну пані! Прокляття бідноти, ваша вельможність, воно росте, воно виростає куди вище за ваші найвищі дуби, а дуб дає шибениці… Ніхто тут не каже вам правди, – то от вам вона, ця правда! Я щодня чекаю на смерть, я мало чого втрачу, коли вам у додачу викладу її, оцю саму правду… Разом з Вермішелем граючи до танців селянам по великих святах у "Кав’ярні миру" в Суланжі, я чую їхні розмови: ну так-от, вони погано настроєні, і вони вам зроблять тяжкеньким життя в цьому краї. Коли ваш проклятий Miшo не зміниться, вас примусять його замінити… Ця правда, разом з видрою, коштує двадцять франків…

В той час, як старий вимовляв цю останню фразу, стало чути, як наближаються чоловічі кроки, і той, кому щойно загрожував Фуршон, без доповіді увійшов в їдальню. З погляду, яким Мішо окинув захисника бідняків, було легко здогадатися, що загроза дійшла до його слуху, і вся сміливість Фуршона зникла. Цей погляд вплинув на мисливця на видр так само, як зустріч з жандармом на злодія. Фуршон почував свою вину; Мішо, здавалося, мав право вимагати від нього звіту в словах, одверто розрахованих на залякування мешканців Егського замку.

– Оце військовий міністр, – сказав генерал, звертаючись до Блонде і вказуючи йому на Мішо.

– Пробачте, пані,– сказав цей міністр графині,– що я пройшов крізь вітальню, не запитавши в вас, чи бажаєте ви мене бачити; але невідкладність справи примушує мене переговорити з генералом.

Просячи пробачення, Мішо спостерігав Сібіле, який, в душі радіючи зухвалим промовам Фуршона, не виявляв цього на своєму обличчі ні перед ким із тих, хто сидів за столом, бо всіх їх украй зацікавив Фуршон, між тим як Мішо, що із своїх таємних міркувань постійно спостерігав Сібіле, був вражений виразом його обличчя і його загальним виглядом.

– Він добре, як сам каже, заробив свої двадцять франків, пане графе, – вигукнув Сібіле. – Видра коштувала вам не дорого…

– Дай йому двадцять франків, – наказав генерал своєму камердинерові.

– Отже, ви її в мене забираєте? – спитав Блонде генерала.

– Я звелю зробити з неї опудало! – вигукнув граф.

– А цей же добрий пан обіцяв лишити мені шкуру, ваша вельможність!.. – сказав дядько Фуршон.

– Ну, гаразд, – вигукнула графиня, – ви одержите сто су за шкуру, але залишіть нас…

Сильний і дикий запах двох пожильців битого шляху наповнив таким смородом їдальню, що пані де-Монкорне, делікатний нюх якої був дуже подразнений, мусила б піти, якби Муш і Фуршон зоставалися тут ще деякий час. Саме цій неприємності старий був зобов’язаний своїми двадцятьма п’ятьма франками. Він вийшов, весь час лякливо дивлячись на Мішо і без кінця вклоняючись йому.

– Те, що я сказав їх вельможності, пане Мішо, – сказав він йому, – це вам же на користь.

– Або тим, хто вам за це платить! – відповів Мішо, пронизуючи його глибоким поглядом.

– Коли подасте каву, залиште нас самих, – сказав генерал слугам, – і старанно зачиніть двері.

Блонде, який не бачив начальника охорони Егів, почував, дивлячись на нього, зовсім інше враження, ніж те, яке щойно справив на нього Сібіле. Якою мірою управитель викликав огиду, такою ж Мішо збуджував почуття поваги й довір’я.

Начальник охорони насамперед привертав увагу щасливою зовнішністю, досконалим овалом обличчя з тонкими рисами, поділеного носом на дві цілком рівні частини, з правильністю, якої не вистачає більшості французьких облич. Усі риси його, правильні, як намальовані, не були в той же час невиразні, можливо, завдяки гармонійності забарвлення, в якому переважали смугляві й червонуваті відтінки, ознаки фізичної мужності. Ясно-карі жваві й проникливі очі не приховували виразу думки і завжди дивилися в лице співрозмовникові. Широкий і чистий лоб ще більше відтінявся густим чорним волоссям. Чесність, рішучість, свята довірливість оживляли це прекрасне обличчя, на чолі якого ремесло воїна наклало кілька зморщок. Підозра або недовірливість, ледве зародившись, зараз же читалися на цьому обличчі. Як усі прийняті на службу в добірну кавалерію, начальник охорони із своїм ще тонким і гнучким станом міг вважатися ставним чоловіком. Мішо, який носив вуса, бакенбарди й вузьку смужку бороди, відтворював тип тих войовничих облич, які трохи не обернув на сміховисько потоп патріотичних картин та гравюр. Тип цей мав нещастя бути загальним у французькій армії; але можливо також, що безперервність однакових почуттів, нестатки бівуачного життя, від яких не були визволені ні вищі, ні нижчі, нарешті, однакові зусилля командирів і солдатів на полі бою, – все це сприяло створенню цієї одноманітної фізіономії. Мішо, весь одягнений у синє сукно, зберігав чорний атласний галстук і високі чоботи військового зразка, якому відповідала і його трохи підтягнута постава. Плечі його були відкинуті назад, груди випнуті вперед, наче Мішо ще був на військовій службі. Червона стрічка Почесного легіону прикрашала його петельку. Нарешті, щоб завершити однією моральною рисою цей суто фізичний начерк, – коли управитель з моменту свого вступу на посаду ніколи не проминав нагоди звати свого патрона "паном графом", Мішо ніколи не називав свого хазяїна інакше, як "мій генерале".

Блонде знов обмінявся з абатом Бросетом поглядом, що ніби промовляв: "Який контраст!", показуючи йому на управителя і начальника охорони; потім, щоб переконатися, чи відповідають характер, думки і мова цій поставі, цьому обличчю й цим манерам, він глянув на Мішо, кажучи йому:

– Дивовижна річ, сьогодні я рано-вранці вийшов з дому і застав, що ваші сторожі ще сплять!

– О якій годині? – стурбовано запитав колишній військовий.

– Пів на восьму.

Мішо майже лукаво глянув на свого генерала.

– А якою брамою ви зволили вийти? – сказав Мішо.

– Коншською. Сторож у самій сорочці виглянув у вікно, – відповів Блонде.

– Гайяр, безперечно, тільки лягав спати, – зауважив Мішо. – Коли ви мені сказали, що вийшли рано, я подумав, що ви встали на світанку, а тоді, щоб сторож був у себе дома, треба було б, щоб він захворів, але пів на восьму він, напевне, лягав спати. Ми вартуємо ночами, – продовжував після невеликої паузи Мішо, відповідаючи на стурбований погляд графині,– але наша пильність зовсім ні до чого! Ви зараз дали двадцять п’ять франків людині, яка щойно спокійнісінько допомагала приховати сліди зробленої у вас сьогодні вранці покражі. Проте ми поговоримо про це, мій генерале, коли ви закінчите сніданок, бо треба ж на щось зважитись…

– Ви завжди сповнені своїми правами, любий Мішо, а summum jus, summa injuria[61]. Якщо ви не будете терпиміші, ви наживаєте собі багато неприємностей, – сказав Сібіле. – Я б дуже хотів, щоб ви послухали тут дядька Фуршона, якому вино розв’язало язик трохи більше, ніж звичайно.

– Він мене налякав, – сказала графиня.

– Він не сказав нічого такого, чого б я давно вже не знав, – відповів генерал.

– О, цей шахрай зовсім не був напідпитку, він просто зіграв свою роль, тільки на чию користь?.. Вам, може, відомо, на чию? – продовжував Мішо, викликаючи краску на обличчі Сібіле своїм пильно спрямованим на нього зором.

– О, rus[62]!.. – вигукнув Блонде, крадькома глянувши на абата Бросета.

– Ці бідняки страждають, – сказала графиня, – і є частка правди в тому, що нам оце прокричав Фуршон, бо не можна ж сказати, що він говорив.

– Пані,– відповів Мішо, – чи не думаєте ви, що солдати імператора чотирнадцять років лежали на трояндах? Мій генерал став графом, командором ордена Почесного легіону, він мав грошові нагороди; але чи бачите ви, щоб я заздрив йому, хоч я воював так само, як і він? Хіба мені хочеться очорнити його славу, вкрасти одержані ним гроші, відмовити йому в присвоєних його чинові почестях? Селянин повинен слухатися, як слухаються солдати; він повинен мати чесність солдата, солдатську повагу до набутих прав і старатися висунутися в офіцери, – закономірно, працею, а не злодійством. Леміш і штик – близнята. У солдата є, крім того, щось, чого нема в селянина, – смерть, яка завжди стоїть поруч.

– От що я хотів би сказати їм з кафедри! – вигукнув абат Бросет.

– Терпимість? – продовжував начальник охорони, відповідаючи на слова Сібіле. – Я стерпів би втрату десяти процентів валового доходу, який дають Еги; але при теперішньому стані речей ви втрачаєте тридцять процентів, мій генерале. І коли пан Сібіле має певний процент з усього доходу, я не розумію його терпимості, бо він досить добровільно відмовляється від тисячі двохсот франків на рік.

– Любий пане Мішо, – сердито заперечив Сібіле, – я вже казав панові графу, що я волію втратити тисячу двісті франків, ніж життя. Поміркуйте серйозно про це; я вам теж набридав з такими порадами!..

– Життя! – вигукнула графиня: – Хіба може йти мова про чиєсь життя?

– Не слід було б тут обговорювати державні справи, – сміючись, сказав генерал. – Усе це, пані, означає, що Сібіле, як фінансист, боязкий і несміливий, тоді як військовий міністр відважний і так само, як і його генерал, нічого не боїться.

– Скажіть – обережний, пане графе! – вигукнув Сібіле.

– Он як! Отож, ми тут, наче герої Купера в лісах Америки, оточені дикунськими пастками? – насмішкувато спитав Блонде.

– Ну, панове, ваше завдання – вміти управляти, не лякаючи нас гуркотом управлінських коліс, – сказала пані де-Монкорне.

– Ах, може, й було б потрібно, пані графине, щоб ви знали, скільки поту коштує хоч один із гарненьких чепчиків, які ви носите, – сказав абат.

– Ні, бо я стану тоді обходитися без них, шанувати двадцятифранкову монету, стану скупою, як усі сільські жителі, і занадто багато на всьому цьому втрачу, – із сміхом заперечила графиня. – Ну, дорогий абате, дайте мені руку, залишимо генерала з його двома міністрами і вирушимо до Авонської брами відвідати пані Мішо, в якої я ще не була з дня свого приїзду; час уже поцікавитися моєю маленькою підопічною.

І гарненька жінка, забувши вже дрантя Муша й Фуршона, їх злісні погляди і страхи Сібіле, пішла до себе звеліти себе перевзути та надягти капелюха.

Абат Бросет і Блонде підкорилися закликові хазяйки дому і, вийшовши за нею, стали чекати її на терасі перед фасадом замку.

– Що ви про все це думаєте? – запитав Блонде в абата.

– Я тут на становищі парії; мене висліджують, як загального ворога, я повинен відкривати очі й вуха своєї обережності, щоб уникати пасток, які мені розставляють, щоб від мене звільнитись, – відповів служитель церкви. – Між нами, я дійшов до того, що іноді себе запитую – чи не підстрелять вони мене з рушниці…

– І ви лишаєтесь? – сказав Блонде.

– Оправі господа бога треба служити так само вірно, як оправі імператора! – відповів священик з простотою, яка вразила Блонде.

Письменник узяв руку священика й щиро потиснув її.

– Ви тепер повинні зрозуміти, – продовжував абат Бросет, – чому я нічого не можу знати, що готується.