Селяни - Сторінка 7

Уламки зібраної звідусіль цегли, великі камені, вправлені, наче брильянти, в глинисту масу, були матеріалом для солідних, хоч і сточених стін; покрівля, підтримувана товстим гіллям, прикритим соломою та очеретом, грубо збиті віконниці, двері – усе в цій халупі говорило про щасливі знахідки або подарунки, видерті настирливістю.

У селянина є такий самий інстинктивний потяг до свого житла, як у тварин до свого гнізда або нори, і цей потяг яскраво було видно на всьому розташуванні халупи. Почати з того, що вікно її й двері виходили на північ. Будинок, поставлений на невеликому підвищенні на найбільш кам’янистій ділянці, придатній для виноградника землі, мав бути здоровим житлом. До нього вело три східці, вміло зроблених із кілочків та дощок і засипаних щебнем. Вода, отже, стікала дуже швидко. Далі, тому що дощ у Бургундії рідко насувається з півночі, ніяка вогкість не могла згноїти фундамент, хоч би який легкий він був. Внизу, вздовж стежки, тягнувся грубий тин, загублений у живоплоті з глоду та колючого чагарнику. Альтанка з виноградних лоз, в якій поганенькі столи разом з грубо збитими лавами запрошували подорожніх перепочити, прикривала своєю покрівлею простір між халупою і шляхом. Всередині гребінь схилу був прикрашений трояндами, левкоями, фіалками та іншими квітами, що нічого не коштують. Жимолость і жасмин сплітали своє гілля на даху, уже порослому мохом, хоч критий він був не дуже давно.

Праворуч від халупи власник її прибудував хлів на дві корови. Утрамбована діляночка землі перед цією спорудою, збитою з поганих дощок, правила їй за подвір’я, а в одному кутку видно було величезну купу гною. По другий бік будинку і виноградної альтанки височіла, підтримувана двома стовбурами, солом’яна повітка, під якою лежали виноградарське справилля, порожні бочки, в’язки хмизу, навалені навколо виступу, утворюваного пічкою, тяга якої, в селянських хатах, майже завжди виходить під ковпак плити.

До будинку прилягало близько арпана землі, оточеної живоплотом і засадженої виноградом, дбайливо доглянутим, як і взагалі всі селянські виноградники, так добре угноєним, розсадженим і скопаним, що його гілля зеленіло першим на три льє навколо. Кілька плодових дерев– мигдалевих, сливових і абрикосових піднімали своє немічне верхів’я над тією ж огорожею. Між виноградними лозами звичайно саджали картоплю чи боби. Позаду подвір’я, навпроти села, до садиби прилягала ще невеличка вогкувата й низинна діляночка землі, зручна для розведення капусти й цибулі – улюбленої городини трудящого люду, і відокремлена тином з ґратчастою хвірткою, якою проходили корови, місячи ногами землю і лишаючи свої гнойові коржі.

Будинок, що в нижньому поверсі складався з двох кімнат, мав вихід на виноградник. З цього боку дерев’яна драбина, приставлена до стіни будинку й вкрита солом’яною повіткою, вела на горище, освітлене одним слуховим віконцем. Під цією непоказною драбиною у льосі, цілком складеному з бургундської цегли, стояло кілька бочок з вином.

Хоч усе кухонне начиння селянина звичайно складається з двох речей – сковороди й залізного казана, – з допомогою яких робиться все, у цій халупі, як виняток, були ще дві величезні каструлі, підвішені під ковпаком плити над маленьким таганцем. Незважаючи на цю ознаку заможності, вся обстановка відповідала зовнішньому виглядові будинку. Отож, на воду був глиняний глечик, замість столового срібла – дерев’яні й бляшані ложки, глиняні тарілки, темні ззовні і білі зсередини, але всі пооблуплювані й скріплені дротом; нарешті, навколо солідного стола – нефарбовані стільці, а замість підлоги – утрамбована земля. Що п’ять років стіни білилися вапном, як і ріденькі сволоки, на яких висіли шматки свинячого сала, в’язки цибулі, пучки свічок та мішки, в яких селянин тримає своє зерно; у старовинній шафі із старого горіхового дерева, яка стояла поруч з хлібною скринею, зберігалося трохи білизни, змінного одягу й святкове вбрання родини.

На пічному ковпаку виблискувала стара браконьєрська рушниця; ви не дали б за неї й п’яти франків: ложе наче обпечене, ствол не має ніякого вигляду і, мабуть, не чищений. Ви думаєте, що охорона такої халупи з простою засувкою, хвіртка якої, зроблена в тину, ніколи не замикається, кращого й не потребує, і ви запитуєте себе, нащо може придатися така зброя. Почати з того, що коли ложе зроблене з грубою простотою, то дбайливо дібраний ствол походить від дорогої рушниці, безперечно, виданої якомусь мисливському сторожеві. Ось чому власник цієї рушниці ніколи не схибить; між ним і його зброєю існує та ж тісна близькість, як між робітником і його знаряддям. Якщо треба взяти на міліметр над або під ціль, бо рушниця підвищує або знижує на цю невеличку відстань, браконьєр це добре знає і без помилки підкоряється цій вимозі. Далі, артилерійський офіцер знайшов би всі істотні частини зброї в цілковитій справності; усе є і нічого зайвого. На все, чим володіє селянин або що має йому служити, він затрачує відповідну частку сили; він робить тільки потрібне і ніяк не більше. На зовнішніх прикрасах він зовсім не розуміється. Непогрішний суддя щодо неминуче потрібного в усіх галузях, він знає всі ступені затрати сили і, працюючи на наймача, вміє віддавати найменше праці за найбільшу плату. Нарешті, ця поганенька рушничка має видатне значення в житті родини, і ви скоро дізнаєтеся, яке саме.

Чи добре ви вхопили тисячу дрібниць цієї халупи, розташованої в п’ятистах кроках від мальовничої брами Егського замку? Чи бачите ви, як вона присіла тут, наче жебрак перед палацом? Так ось, її покрівля, поросла схожим на оксамит мохом, кудкудакаючі квочки, забрьохана свиня, теличка, що тинялася скрізь, – одне слово, уся ця сільська поезія містила в собі жахливий зміст. На довгій жердині біля хвіртки тину висів висохлий букет з трьох ялинових гілок та дубового листя, перев’язаний шматинкою. Над цією ж хвірткою мандрівний маляр за сніданок намалював на квадратній вивісці в два фути по білому полю великі сині "ГУ", а для тих, хто вміє читати, такий каламбур на дванадцять літер: "Великі-ГУ-сині". Ліворуч від хвіртки сяяли яскраві фарби грубої афіші: "Добре березневе пиво", де обабіч кухля, що викидав із себе фонтан піни, зручно примостилися жінка в надмірно декольтованій сукні і гусар, обидва дуже грубо розфарбовані. Ось чому, незважаючи на квіти й сільське повітря, із цієї халупи несло сильним і неприємним запахом вина та всякої страви, який охоплює вас у Парижі, коли ви проходите повз приміську корчму.

Тепер ви знаєте місцевість. А от і люди та їхня історія, що має в собі чимало повчального для філантропів.

Хазяїн "Великих-ГУ-синіх", на ім’я Франсуа Тонсар, рекомендується увазі філософів, бо він розв’язав завдання сполучення ледарського життя з працьовитим, роблячи ледарство прибутковим, а працю – мізерною.

Майстер на всі руки, він умів обробляти й землю, але тільки для себе самого. Для інших він копав канави, збирав хмиз, обдирав кору з дерев або рубав їх. У цих роботах наймач весь у руках робітника. Своїм клаптем землі Тонсар завдячував щедротам мадмуазель Лагер. З самого малку Тонсар працював поденно у замкового садівника, бо не мав собі рівного у мистецтві підстригати дерева в алеях, грабові альтанки, живоплоти й індійські каштани, його ім’я досить виразно вказує на спадковий талант[53]. У глушині сіл теж існують привілеї, що набуваються та зберігаються з такою ж умілістю, яку виявляють комерсанти, домагаючись своїх. Одного дня, під час прогулянки, пані почула, як Тонсар, тоді поставний парубок, казав: "А мені б цілком вистачило арпана землі, щоб жити, й жити щасливо!". Добра дівчина, яка звикла робити людей щасливими, подарувала йому арпан виноградинка перед Бланжійською брамою за сто поденних днів (погано оцінена делікатність!), дозволивши йому лишитися в Егах, де він жив разом з прислугою, якій здавався найкращим на всю Бургундію хлопцем.

Бідолаха Тонсар (так його звали всі) відробив днів із тридцять із належних ста; решту часу він проледарював, сміючися з жіночою прислугою мадмуазель, і переважно з її покоївкою, мадмуазель Коше, хоч вона була й негарна, як усі покоївки вродливих актрис. Сміятися з мадмуазель Коше означало так багато, що Судрі, щасливий жандарм, згадуваний у листі Блонде, скоса поглядав на Тонсара ще через двадцять п’ять років. Горіхова шафа, ліжко з колонками та завісочками, ці прикраси його спальні, були, безперечно, плодами отих смішків.

Увійшовши в володіння своєю ділянкою, Тонсар першому ж, хто сказав, що її подарували йому пані, відповів:

– Хай мені чорт, коли я її не купив, та й ще не дешево! І Хіба пани нам коли що дарують? А сто поденних днів чогось-то варті? Це мені коштує триста франків, а тут саме тільки каміння!

Розмова ця не вийшла із середовища простого люду.

Тонсар сам спорудив собі тоді цей будинок, то там, то тут підбираючи матеріали, дістаючи підмогу то від того, то від іншого, потягуючи з замку всякий непотріб або випрошуючи його і не зустрічаючи відмовлення. Благенькі двері альтанки, розібраної для перенесення трохи далі, стали дверима корівника. Вікно потрапило до нього від старої зруйнованої теплиці. Покидьки замку пішли, отже, на спорудження цієї фатальної халупи

Врятований від армії егським управителем Гобертеном, батько якого був департаментським громадським обвинувачем, і який, до того ж, ні в чому не міг відмовити мадмуазель Коше, Тонсар, покінчивши будувати житло і влаштовувати виноградник, тут же й оженився. Двадцятитрирічний парубок, своя людина в Егах, цей пройдисвіт, що зараз оце одержав від пані арпан землі й здавався добрим працівником, зумів роздзвонити про свої негативні достоїнства і взяв дочку фермера з ронкерольських маєтків, розташованих по той бік Егського лісу.

Цей фермер орендував споловини ферму, яка в його рухах занепадала за відсутністю хазяйки. Невтішний удовець, він намагався, за англійським звичаєм, потопити своє горе в вині; але коли він перестав думати про свою любу небіжчицю, то, за сільським жартом, був уже одружений з пляшкою. Дуже скоро з фермера тесть знову став батраком, але батраком-п’яницею й ледарем, злісним і сварливим, здатним на все, як ті прості люди, що після певної забезпеченості знову впадають у злидні.