Селяни - Сторінка 8

Людина ця, що своїми практичними знаннями, начитаністю та вмінням писати стояла далеко вище за інших селян, але була доведена пороками до стану голоти, зараз помірялася силами, як ми бачили, на берегах Авони з одним з найдотепніших людей Парижа в буколіці, забутій Вергілієм.

Побувши шкільним учителем у Бланжі, дядько Фуршон втратив це місце з причини своєї безпутності й своїх поглядів на громадську освіту. Він далеко більше допомагав дітям робити зі своїх букварів кораблики та пташок, ніж навчав їх читати; він так своєрідно лаяв дітей, коли вони крали чужі фрукти, що його напучування успішно могли зійти за науку, як перелазити через паркан. У Суланжі досі передається його відповідь одному хлопчикові, який спізнився й казав у своє виправдання:

– Я ж, пане вчителю, водив напувати коняків!

– Треба казати "коней", теляко!

Із учителів він пішов у листоноші. На цьому посту, що звичайно буває порятунком для стількох старих солдатів, дядько Фуршон щодня потрапляв під догану. То він забував листи в якомусь шинку, а то затримував їх у себе. Коли він був напідпитку, він передавав пакети однієї громади в іншу, а коли був тверезий, читав листи. Тому його незабаром звільнили. Не мавши успіху на державному полі, дядько Фуршон, нарешті, став ремісником. На селі незаможні прилаштовуються до якогось ремесла, і всі вони формально мають джерело чесного існування. На шістдесят дев’ятому році старий взявся за кустарне вироблення мотузок, справу, що вимагає найменших попередніх затрат. Майстернею може бути, як ми бачили, перша-ліпша стіна, обладнання коштує найбільше десять франків, підмайстер так само, як і хазяїн, ночує в якомусь хліві й живе з того, що добуде за день. Жадібність закону про вікна й двері[54] згасає sub dio[55]. Сировина позичається, щоб повернутися у вигляді готового виробу. Але головний прибуток дядько Фуршон та його підручний Муш, позашлюбний син однієї із його позашлюбних дочок, мали від "полювання" на видр і в вигляді сніданків та обідів, які давали їм люди, що, не вміючи ні читати, ні писати, вдавалися до талантів дядька Фуршона в тих випадках, коли вони мусили відповісти на листа чи подати рахунок. Нарешті, він умів грати на кларнеті і в компанії з одним із своїх друзів, на прізвисько Вермішель, скрипалем із Суланжа, виступав на сільських весіллях або в дні великих балів у суланжському "Тіволі"[56].

Вермішель, насправді звався Мішелем Вером; але каламбур над його справжнім ім’ям так увійшов у загальний вжиток, що судовий виконавець суланжського мирового суду Брюне писав у своїх актах: "Мішель-Жан-Жером Вер, на прізвисько Вермішель, понятий". Вермішель, дуже поважана скрипка старого бургундського полку, на подяку за послуги, які робив йому дядечко Фуршон, влаштував і його на місце понятого, яке звичайно на селі дістається тим, хто вміє підписувати своє ім’я. Отож дядько Фуршон служив за свідка або понятого, коли пан Брюне складав судові акти по громадах Серне, Коншах і Бланжі. Вермішель і Фуршон, зв’язані дружбою, що налічувала двадцять років спільного пиячення, були мало не підвалиною суспільства.

Муш і Фуршон, поєднані пороком, як колись Ментор і Телемак доброчесністю, мандрували, як і ті, шукаючи хліба; "panis angelorum"[57]– єдині латинські слова, що збереглися в пам’яті старого селянина. Вони подорожували, підчищаючи недоїдки в "Великих-ГУ-синіх" і по навколишніх маєтках, бо навіть у роки найнапруженішої роботи, у свої найщасливіші роки, вони в середньому ніколи не могли виробити і трьохсот шістдесяти сажнів мотузок на обох. Насамперед, жоден крамар на двадцять льє в окрузі не довірив би конопель ні Фуршонові, ні Мушу. Випереджаючи чудеса сучасної хімії, старий занадто добре умів перетворювати коноплі на благословенний виноградний сік. Далі його потрійні обов’язки, – громадського писаря в трьох сільських громадах, понятого при мировому суді і кларнетиста, – дуже заважали, за його словами, розвиткові його комерційної діяльності.

Отже, Тонсар одразу ж обманувся в приємно виплеканій надії досягти певного добробуту через збільшення своїх маєтків. Лінивий зять, – випадок досить звичайний, – наразився на тестя-неробу. Справи мали гіршати ще й тому, що Тонсарша, обдарована певною красою в сільському стилі, висока й ставна, не любила працювати на повітрі. Тонсар закидав своїй жінці батькове розорення і погано з нею поводився, внаслідок мстивості, властивої простому народові, який дивиться виключно на результати, рідко коли доходячи до першопричини.

Знаходячи свої пута важкими, ця жінка побажала їх полегшити. Вона скористалася з пороків Тонсара, щоб прибрати його до рук. Сама люблячи ласощі й спокійне життя, вона підтримувала лінощі та ласунство свого чоловіка. Насамперед, вона зуміла зажити прихильності прислуги в замку, без того, щоб Тонсар, бачачи результати, закидав їй засоби. Його дуже мало турбувало, що робить його дружина, аби вона робила все те, що йде йому на користь. Це мовчазна полюбовна угода більшості шлюбів. Отак Тонсарша створила шинок "Великі-ГУ-сині", першими відвідувачами якого були прислуга з Егів, лісові сторожі й мисливці.

Управитель мадмуазель Лагер, Гобертен, один з перших клієнтів красуні Тонсарші, подарував їй кілька бочок чудесного вина – приваблювати публіку. Вплив цих подарунків, що мали регулярний характер, аж поки управитель оженився, а також репутація податливої краси, якої набула ця жінка серед місцевих донжуанів, дуже збільшили клієнтуру "Великих-ГУ-синіх". Сама ласунка, Тонсарша, стала чудовою куховаркою, і, хоч її таланти виявлялися тільки на стравах, звичайно вживаних на селі: на заячому рагу, соусі з дичини, риби по-матроському, яєчнях, – вона прославилася в окрузі як велика майстерниця готувати ті обіди, що поїдаються нашвидкуруч і, приправлені надмірною кількістю пряностей, збуджують посилену спрагу. Отак вона за два роки прибрала Тонсара до рук і штовхнула його на ту небезпечну похилу площину, по якій він і сам був дуже схильний котитися.

Цей ледар весь час браконьєрствував, не маючи ніяких підстав чогось побоюватись. Зв’язки його дружини з управителем Гобертеном, з лісовими сторожами й сільськими властями, а також безлад того часу забезпечували йому безкарність. Коли його діти досить підросли, він зробив з них знаряддя свого благополуччя, виявляючи не більше вимогливості до поведінки дітей, ніж до поведінки дружини. У нього було двоє синів і дві дочки. Тонсарові, що жив, як і його жінка, з дня на день, дуже скоро б довелося побачити кінець свого веселого життя, якби він не завів у себе в домі щось близьке до військової повинності,– працювати на підтримування власного благополуччя, яке, проте, було пов’язане з добробутом усієї родини. На той час, коли діти його були вирощені коштом тих, в кого його жінка вміла вимантачувати подарунки, от як склалися основні закони й бюджет "Великих-ГУ-синіх":

Стара мати Тонсара і дві його дочки, Катрін і Марі, регулярно двічі на день ходили в ліс і поверталися, зігнувшись під вагою в’язки хмизу, яка звисала аж до п’ят і стирчала на два фути над головою. Зроблена ззовні з сухого хмизу, в’язка всередині складалася із свіжого дерева, нарубаного часто в молодняку. Тонсар буквально брав свої дрова на зиму в егському лісі. Батько і обидва сини весь час браконьєрствували. Від вересня по березень зайці, кролі, куріпки, дрозди й козулі,– уся дичина, що не споживалася у себе вдома, продавалася в Бланжі, в кантональному центрі, містечку Суланжі, куди обидві дочки Тонсара доставляли молоко і звідки вони щодня привозили новини, залишаючи там новини з Егів, Серне й Коншів. Коли не можна було більше стріляти дичини, троє Тонсарів ставили пастки. Якщо пастки давали надмір дичини, Тонсарша пекла пироги, які посилалися на продаж у Віль-о-Фе. У жнива семеро Тонсарів: стара мати, обидва хлопці, поки їм не минуло сімнадцяти років, обидві дочки, старий Фуршон і Муш, збирали колоски, приносячи щодня до шістнадцяти буасо[58] жита, ячменю, пшениці,– словом усякого зерна, придатного на борошно.

Обидві корови, яких спочатку пасла біля шляхів молодша з дочок, на більшу частину часу зникали в егських полях; але через те, що при кожній потраві, занадто помітній, щоб сторожі могли обминути їх своєю увагою, дітей або били, або ж позбавляли яких-небудь ласощів, то в них виробилась зовсім надзвичайна здатність чути ворожі кроки, і ні казенні, ні панські польові сторожі вже майже ніколи не могли спіймати їх на гарячому. До того ж, зв’язки цих поважних офіційних осіб з Тонсаром та його дружиною наче затьмарювали їм зір. Корови, прив’язані на довгих мотузках, тим краще слухалися першого ж заклику, особливо вигуку, який повертав їх на громадську землю, що розраховували, коли мине небезпека, закінчувати дарову трапезу на сусідських луках. Бабця Тонсар, все більше й більше дряхліючи, прийняла це пасовище в спадках від Муша, коли Фуршон забрав до себе свого позашлюбного внука під приводом його виховання. Марі й Катрін заготовляли в лісі траву. Вони знали місця, звідки береться особливо тонке й гарне лісове сіно, яке вони зрізували, сушили та в’язали у в’язки і складали в хлів; так вони набирали дві третини зимового корму для двох корів, яких, до того ж, виганяли в погожі дні на добре відомі місця, де зеленіє трава. У деяких кутках егської долини, та й в усякій місцевості, оточеній гірським пасмом, є такі ділянки землі, що дають, як у П’ємонті або Ломбардії, траву й узимку. Ці луки, що в Італії звуться marciti, мають особливо велику ціну; але у Франції для них не потрібні ні надмір льоду, ні надмір снігу. Явище це, безперечно, залежить від особливого розташування місцевості і від просочування вод, що зберігають літню температуру грунту.

Двоє телят давали приблизно вісімдесят франків прибутку. Молоко, якщо відкинути період, коли корови годували й телилися, приносило до ста шістдесяти франків; крім того, корови забезпечували господарство молочними продуктами. Тонсар поденною роботою то там, то тут заробляв півсотні екю[59] на рік.

Кухня й продане вино давали, після покриття всіх витрат, із сотню екю, бо великі частування бували лише зрідка і в певні сезони; до того ж, замовники цих частувань заздалегідь попереджали Тонсаршу та її чоловіка, які тоді купували в місті невелику кількість м’яса та іншої потрібної провізії.