Серця трьох - Сторінка 5

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Застукав! — повторив він. — Тепер вам ловити!

Її чорні очі блиснули спопеляючим гнівом.

— Дурень! — вигукнула вона і тицьнула пальцем — як йому здалося, із зайвою фамільярністю — у його вусики. — Невже ви гадаєте, що це робить вас невпізнанним?

— Але, шановна моя леді... — почав було він, намагаючись пояснити дівчині, що, безумовно, бачить її вперше.

Проте подальше змусило його прикусити язика і було настільки ж несподіване, як і все, що дівчина робила досі. Це сталося так блискавично, що він навіть не помітив, звідки з’явився малесенький срібний револьвер, дуло якого було не лише націлене на нього, а й притиснуте до його живота.

— Шановна леді... — знову почав він.

— Я не хочу говорити з вами, — перебила вона його. — Повертайтеся на свою шхуну і пливіть... — Френку здалося, що дівчина стримує ридання. І лише після паузи вона додала: — Назавжди.

Він хотів щось сказати, але, відчувши різкий поштовх револьвером під ложечку, замовк.

— Якщо ви ще колись повернетеся — хай простить мені Мадонна! — я застрелю вас.

— У такому разі мені, мабуть, краще забратися звідси, — жартівливо кинув він і, повернувшись, пішов до ялика; йому було і соромно, і смішно від думки про те, у якому кумедному становищі він опинився.

Він намагався зберегти останні залишки гідності і робив вигляд, начебто не помічає, що незнайомка йде за ним. Витягаючи з піску ніс ялика, він помітив, що легкий вітерець зашелестів листям пальм. Від бризу, що налетів із суші, там, за ще гладенькою, як дзеркало, лагуною, де на обрії зводилися, ніби міражі, далекі рифи, потемніло й захвилювалося море.

Френк уже збирався сісти в ялик, як раптом почув ридання, що змусило його повернути голову. Дивна дівчина стояла, опустивши револьвер, і плакала. В одну мить Френк опинився поруч з нею й співчутливо доторкнувся до її плеча. Дівчина здригнулася від його дотику і, відхилившись, докірливо глянула на нього. Френк знизав плечима, ніби говорячи, що відмовляється розуміти незбагненну зміну її настрою, і знову повернувся було до човна, але незнайомка зупинила його.

— Ви... — спочатку вона затнулася і важко зітхнула, — ви могли б хоч поцілувати мене на прощання.

І дівчина рвучко кинулася до нього, розкривши обійми, але усе ще продовжуючи тримати в правій руці настільки недоречний для цього випадку револьвер. Френк, украй спантеличений, якусь мить стояв розгублений, потім обійняв її і був винагороджений жагучим поцілунком у вуста, що викликало в нього цілковите здивування; а незнайомка, схиливши голову йому на плече, заплакала. У Френка в очах потемніло, проте він реально відчував вагу револьвера, притиснутого до його спини. За мить дівчина підвела мокре від сліз обличчя і поцілувала Френка кілька разів, а він ще подумав: чи не підло з його боку відповідати на її поцілунки з такою ж, не менш загадковою пристрастю?

І тільки він устиг сказати собі, що, взагалі, йому байдуже, скільки часу триватиме ця ніжна сцена, як дівчина раптом відхилилася від нього, обличчя її знову спалахнуло гнівом і, загрозливо змахнувши револьвером, вона вказала йому на човен.

Стенувши плечима і ніби говорячи, що він ні в чому не може відмовити вродливій жінці, Френк підкорився, сів на весла, обличчям до неї, і почав гребти від берега.

— Хай врятує мене Діва Марія і не дасть загинути через моє слабке серце! — вигукнула дівчина, вільною рукою зриваючи із шиї медальйон. Золоті бусинки посипалися дощем, і медальйон полетів у воду, що розділяла її і Френка.

У цю мить із джунглів вискочили троє чоловіків з рушницями і бігцем кинулися до дівчини, яка у знемозі опустилася на пісок. Вони стали піднімати її й тут тільки помітили Френка, що гріб тепер з усієї сили. Френк поспішно оглянувся, щоб упевнитися, чи далеко ще до "Анжеліки", і побачив, що шхуна, злегка нахилившись, розрізаючи носом воду, йде йому назустріч. У цю мить один із трьох чоловіків на березі — літній бородань — вихопив у дівчини бінокль і спрямував його на Френка. А наступної миті, кинувши бінокль, він уже цілився в нього з рушниці.

Куля плюснула в воду на відстані якогось ярда від човна, але, перш ніж пролунав другий постріл, дівчина поспішно підхопилася на ноги й ударом знизу вибила рушницю з рук стрільця. Продовжуючи вперто гребти, Френк побачив, як чоловік, відбігши від дівчини, прицілив в нього, але вона вихопила свій револьвер і, навівши на них, змусила опустити рушниці.

"Анжеліка", поставлена проти вітру, завмерла, спінюючи воду, і Френк спритним стрибком вихопився на палубу; тієї ж миті капітан повернув стерно, вітрила надулися, і шхуна попливла в море. З хлоп’ячим бешкетництвом Френк послав на прощання повітряний поцілунок незнайомці, яка продовжувала дивитися йому вслід, і побачив, як вона, у знемозі, припала до грудей бороданя.

— Ну й порох ці прокляті Солано! А горді до божевілля, — зауважив метис-капітан і посміхнувся до Френка, блиснувши білими зубами.

— Шалені якісь, справжні психопати! — розсміявся Френк і, підбігши до борта, послав ще кілька повітряних поцілунків ексцентричній дівчині.

Завдяки погожому вітру, який віяв з материка, "Анжеліка" дійшла до рифів, що одгороджують вхід до лагуни Чирикви, і, зробивши ще миль із п’ятдесят уздовж них, опівночі підійшла до островів Бика і Тельця, де капітан поставив судно на якір, вирішивши дочекатися світанку. Після сніданку Френк, прихопивши із собою матроса, негра з Ямайки, як весляра, вирушив у ялику обстежити острів Бика — дещо більший від острова Тельця і залюднений у цей час року, за словами шкіпера, індіанцями, що перебираються сюди з материка для полювання на черепах.

Ще не встигнувши підпливти до острова, Френк зрозумів, що його відокремлюють від Нью-Йорка не лише тридцять градусів широти, а й тридцять сторіч, через які він перенісся, потрапивши з ультрасучасної цивілізації мало не до первісного дикунства. Зовсім голі, якщо не рахувати пов’язок із мішковини на стегнах, озброєні важкими, надзвичайно гострими сокирами-мачете, ловці черепах досить швидко довели, що вони надзвичайні прошаки і не зупиняться перед убивством. Острів Бика належить їм, оголосили вони Френку через перекладача-матроса, що привіз його туди, а Телець, який колись теж належав їм у сезон полювання на черепах, тепер захопив один шалений грінго , запеклий урвиголова, незговірливий і владний, котрий зумів погрозами завоювати їхню повагу — повагу перед двоногою істотою, лютішою, аніж вони самі.

За срібний долар Френк умовив одного з індіанців відвідати таємничого грінго і передати йому, що він хотів би з ним зустрітися. Тим часом інші оточили ялик і, розглядаючи Френка, клянчили в нього гроші і навіть спробували викрасти в нього люльку, яку він вийняв з рота і поклав поруч. Френк негайно вдарив у вухо злодія, а потім стусонув другого, який вихопив її в першого, і повернув собі люльку. За мить уся юрба наїжилася, загрозливо заблискали на сонці відточені леза мачете, але Френк швидко вгамував запал індіанців, навівши на них свій револьвер; вони позадкували і, збившись до купи, зловісно зашепотіли. Тут Френк помітив, що його єдиний супутник і перекладач злякався; підійшовши до ловців черепах, він заговорив з ними явно запобігливим тоном, що вельми не сподобалося Френку.

Тим часом повернувся посланий із запискою, і Френк, зрозумівши, що йому самому доведеться порозумітися з ним, бо на ямайця не можна покластися, взяв у нього аркуш, впоперек якого олівцем було надряпано: "Vamos! Пішов ти до біса!"

— Доведеться мені, очевидно, самому до нього податися, — сказав Френк, покликавши до себе негра-матроса.

— Будьте якомога обережнішим і обачнішим, сер, — попередив його негр. — Ці тварюки здатні на все, сер.

— Сідай у човен і греби, — коротко наказав Френк.

— Ні, сер. Шкодую, але ні, сер, — відповів чорношкірий матрос. — Я наймався, сер, до капітана Трефезена в матроси, а не в самогубці, і я не піду з вами, сер, на неминучу смерть. Найкраще для нас було б забратися з цього пекла; якщо ж ми залишимося, сер, то нам тут добре всиплять — це вже точно.

Обурений до глибини душі, Френк зміряв матроса презирливим поглядом, сховав до кишені пістолета і, повернувшись спиною до напівголих дикунів, подався через пальмовий гай. Там, де з землі стирчав величезний шматок коралового рифа, викинутий колись із моря землетрусом, він вийшов на берег. На острові Тельця, від якого його відокремлювала вузька протока, він побачив припнутий ялик. На цьому березі, де був він, самотіло видовбане з дерева старе і, безсумнівно, діряве каное. Френк перевернув його, щоб вилити воду, і тут помітив, що ловці черепах пішли за ним і, зупинившись на галявині пальмового гаю, спостерігають за його діями; проте боягузливого матроса серед них не було.

Переправитися через протоку було для Френка справою кількох хвилин, але на березі Тельця його чекав не менш привітний прийом; з-за пальми вийшов високий молодик, босоніж, з револьвером у руці, і гаркнув:

— Vamos! Забирайтеся геть звідси! Хутко!

— О боги морських глибин із усіма їхніми рибами і рибенятками! — напівжартома-напівсерйозно вигукнув Френк і посміхнувся. — Тут у вас людині і кроку не можна ступити, аби їй не тицьнули пістолетом в обличчя. І всі кричать: "Забирайся геть, pronto! "

— Ніхто вас не запрошував сюди, — заперечив незнайомець. — Ви з’явилися без дозволу. Забирайтеся з мого острова. Даю півхвилини.

— Чи знаєте, голубе, я починаю злитися, — щиросердно зізнався Френк, у той же час скоса позираючи на найближчу пальму і міркуючи, яка відстань відокремлює його від неї. — Усі, кого я тут не зустрічав, якісь шалені і до того ж нечеми: проганяють людину без будь-якого сорому. Зрештою, у мене теж настрій зіпсувався. А ось щодо того, ніби цей острів ваш, то ці слова ще не є доказом...

І, не докінчивши фрази, Френк метнувся під прикриття пальми. Ледве він заховався за дерево, як у стовбур влучила куля.

— Ах так! — крикнув він і всадив кулю в стовбур пальми, за якою зник незнайомець.

Кілька хвилин тривала перестрілка: супротивники то стріляли один в одного, то вичікували, ретельно рахуючи постріли. Нарешті Френк випустив восьму, і останню, кулю й тут без особливого задоволення згадав, що нарахував усього сім пострілів з боку незнайомця.