Серця трьох - Сторінка 6

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Тоді він обережно висунув свій корковий шолом із-за пальми — шолом був негайно ж пробитий кулею.

— Якої системи у вас револьвер? — холодно-ввічливим тоном поцікавився він.

— Кольт, — надійшла відповідь.

Френк сміливо вийшов із свого укриття.

— У такому разі ви вичерпали увесь свій запас. Я лічив постріли. Вісім. Тепер ми можемо поговорити.

Незнайомець теж вийшов з-за дерева. І Френк мимоволі замилувався його стрункою постаттю, яку не міг спотворити навіть костюм, що складався з брудних парусинових штанів, тільника і сомбреро з обвислими крисами. Більше того: Френку здалося, що він уже десь бачив цю людину, хоча йому й на думку не спало, що він дивиться на власну копію.

— Поговорити! — фиркнув незнайомець і, відкинувши револьвер, вихопив ножа. — Ось зараз відріжу тобі вуха, а потім, може, і скальпа здеру.

— Чи ба! Які милі і добрі звірі водяться в тутешніх лісах, — у тон йому заговорив Френк, відчуваючи, як у ньому наростають гнів і обурення. Він теж вихопив свого мисливського ножа, зовсім ще новенького і блискучого. — Давай-но краще поборемося без усілякої різанини, як у дешевому кримінальному романі.

— Мені потрібні твої вуха, — люб’язно заперечив незнайомець і почав повільно наступати на Френка.

— Гаразд. Хто перший буде покладений на обидві лопатки, той і віддасть свої вуха переможцю.

— Згодний! — молодик в парусинових штанях заховав ножа.

— Шкода, що тут немає кіноапарата, щоб зняти цю сцену, — посміхнувся Френк, і собі ховаючи ножа. — Я лютий, як сто чортів! Як найлютіший індіанець! Бережися! Я тебе зараз будь-що покладу на лопатки!

Сказано — зроблено, але блискучий натиск Френка привів до найганебніших результатів: незнайомець, на перший погляд, здавалося б, здатний витримати будь-який натиск, як тільки вони зійшлися, впав на спину. Це була хитрість: піднявши ногу, він штовхнув Френка в живіт, та так, що той, перекинувшись у повітрі, перелетів через нього.

Від падіння у Френка аж дух забило, а тут ще супротивник навалився на нього всією вагою. Френк лежав на спині, не в змозі вимовити й слова, як раптом помітив, що людина, яка навалилася на нього, з великою цікавістю розглядає його.

— Навіщо тобі ці вусики? — запитав незнайомець.

— Гаразд, не розмовляй, відрізай вуха, — проговорив Френк, як тільки відновився його подих. — Вуха твої, а вуса — мої. Ми щодо них не домовлялися. А взагалі ти поклав мене на лопатки за всіма правилами джіу-джитсу .

— Ти ж сам сказав: "Будь-яким способом покладу на лопатки", — процитував зі сміхом незнайомець. — Отже: вуха можеш залишити собі, я і не збирався відрізати їх, а тепер, придивившись до. них ближче, і зовсім не збираюся — вони мені не потрібні. Вставай і забирайся геть. Я тебе подолав. Vamos! І не смій більше з’являтися тут і винюхувати! іди геть! Хутко!

Обурений ще більше, ніж до цього, і принижений усвідомленням своєї поразки, Френк повернувся на берег, де стояло його каное.

— Агов, хлопче, може, хоч свою візитну картку залишите? — крикнув йому навздогін переможець.

— Візитних карток шибеникам не залишають, — кинув через плече Френк, стрибаючи в каное і відштовхуючись веслом від берега. — А прізвище моє — Морган.

На обличчі незнайомця відбилося страшенне здивування; він розкрив було рота, намагаючись щось сказати, потім передумав і лише пробурмотів собі під ніс: "Однієї породи! Не дивно, що ми такі схожі".

Все ще обурюючись, Френк повернувся на Бика, витяг каное на берег, присів на борт, набив люльку, запалив і поринув у похмурі роздуми. "Усі тут шалені, абсолютно всі, — думав вій. — Жоден не поводиться по-людськи. Цікаво, як би старий Ріган чинив з такими людьми? Йому б вони, напевне, вуха відрізали".

Коли б цієї миті Френк міг бачити власника парусинових штанів, так схожого на нього, він остаточно переконався б, що жителі Латинської Америки — справді божевільні, бо згаданий молодик тепер сидів у критій травою хатині в себе на острові і, посміхаючись до власних думок, говорив уголос:

— Здається, я все ж добряче настрахав Цього представника морганівської сімейки. — І, підійшовши до стіни, взявся розглядати копію, що висіла на ній, з портрета сера Генрі, родоначальника Морганів. — Отже, пане пірате, — посміхнувшись, продовжував він, — двоє ваших останніх нащадків ледве не прикінчили один одного з револьверів, порівняно з якими ваша допотопна зброя — копійчана іграшка.

Він схилився до старенької, побитої шашелем морської скриньки, підняв віко з вирізаною на ній літерою "М" і знову звернувся до портрета:

— Так, шляхетний предку, валлійський пірате, небагато ж ти мені залишив: старе ганчір’я та обличчя, як дві краплі води схоже на твоє. Але коли б мене обстріляли, як тебе в Порт-о-Пренсі, я б теж зумів себе не гірше показати.

З цими словами він почав натягати на себе поїдений міллю одяг, постарілий за довгі роки лежання в скрині.

— Ось я і причепурився, — додав він через хвилину. — Нумо, найдорожчий предку, вийди-но з рами і тільки посмій сказати, що ми з тобою не схожі як дві краплі води!

Тепер, коли молодик убрався в стародавній одяг сера Генрі Моргана, засунув за широкий пояс два величезні, прикрашені різьбою кремінні пістолі та припасував до, нього ножа, подібність між ним, живою людиною, і портретом старого пірата, що давно перетворився на порох, стала воістину разючою.

Нас в морські бої і шторми

Не пройме переполох, —

Станем спинами до щогли,

Проти тисячі удвох! —

заспівав молодик, торкаючи струни гітари, давню піратську пісню. Поступово образ, що дивився на нього з портрета, став розпливатися, і молодик побачив перед собою зовсім іншу картину. Притиснувшись спиною до щогли, поблискуючи ножем, стояв старий пірат, а перед ним півколом юрбилися химерно повдягані матроси; спиною до нього, з другого боку щогли, стояла інша людина, одягнена так само і теж із ножем у руці, перед таким же півколом матросів, що утворювали коло довкруг щогли.

Яскраве видіння молодика раптом зникло з дзенькотом розірваної струни, що лопнула від надмірного запалу молодика. У тиші, що запанувала, йому здалося, що старий сер Генрі вийшов із рами і, ставши перед ним, смикає його за рукав, немов наказуючи вийти з хатини, а сам потойбічним голосом усе шепоче:

Станем спинами до щогли,

Проти тисячі удвох!

Підкоряючись заклику примари, а можливо, власній загостреній інтуїції, молодик вийшов з хатини і спустився до моря. Поглянувши через вузьку протоку на острів Бика, він побачив свого недавнього супротивника, який, притиснувшись спиною до величезного уламка коралового рифа, відбивався від напівголих індіанців, котрі наступали на нього зі своїми мачете; у руках у нього була важка ломака, виловлена, мабуть, із води.

У цей час хтось влучив Френку каменем по голові, і все попливло в нього перед очима; непритомніючи, він раптом побачив щось, що майже переконало його, що він уже перебуває в царстві тіней: сер Генрі Морган, власною персоною, з ножем у руці, поспішав берегом йому на допомогу. Більше того, він розмахував цим ножем і, трощачи індіанців праворуч і ліворуч, співав гучним голосом:

Нас в морські бої і шторми

Не пройме переполох, —

Станем спинами до щогли,

Проти тисячі удвох! —

Ноги у Френка підігнулися, він весь обм’як і повільно опустився на землю; останнє, що він запам’ятав — індіанці, що кинулися врозтіч, переслідувані таємничим піратом.

"Боже милосердний!", "Свята Діво, врятуй нас!", "Адже це примара старого Моргана!" — долинули до нього їхні крики.

Френк опритомнів лише у вкритій травою хатині на Тельці. Перше, що він побачив — був портрет сера Генрі Моргана, який дивився на нього зі стіни. А потім він побачив точну копію сера Генрі, тільки зовсім молодого, із плоті й крові, — і цей сер Генрі підніс до його губ флягу з бренді і примусив зробити ковток. Як тільки Френк ковтнув із фляги, сили відразу повернулися до нього, і він звівся на ноги; пройняті однаковим спонуканням, молоді люди пильно подивилися один на одного, потім на портрет і, цокнувшись флягами, випили за предка і за себе.

— Ви сказали мені, що ви Морган, — вимовив незнайомець. — Я теж Морган. Ця людина на стіні дала початок моєму роду. А ваш рід звідки бере початок?

— Від нього ж, — відповів Френк. — Мене звуть Френк. А вас?

— Генрі — так само, як нашого предка. Ми з вами, вочевидь, далека рідня — брати в четвертих чи щось подібне. Я тут шукаю скарби хитрого старого скнари валлійця.

— Я теж, — сказав Френк і простяг йому руку. — Тільки до біса усілякий розподіл!

— Це в тобі промовляє кров Морганів, — схвально посміхнувся Генрі. — Хай дістанеться все тому, хто знайде. Я перевернув майже весь острів за ці півроку, і все, що знайшов — оце ганчір’я. Я, звичайно, спробую знайти скарб раніше за тебе, але як тільки знадоблюся тобі і ти мене покличеш, стану з тобою пліч-о-пліч біля щогли.

— Це чудова пісня, — сказав Френк, — я 6 хотів її вивчити. Нумо, повторімо приспів ще раз.

І, цокнувшись флягами, вони заспівали:

Станем спинами до щогли,

Проти тисячі удвох!

РОЗДІЛ ІІІ

Проте нестерпний головний біль змусив Френка припинити спів, і він з радістю дозволив Генрі укласти себе в гамак у холодку. Тим часом Генрі поплив на "Анжеліку" — передати капітанові наказ свого гостя стояти на якорі і ні в якому разі не пускати матросів на берег Тельця. Лише вранці наступного дня, після довгого важкого сну, Френк нарешті звівся на ноги і сказав, що голова в нього знову ясна.

— Я знаю, як то буває, сам якось упав з коня, — співчутливо зауважив його дивний родич, наливаючи йому великий кухоль ароматної чорної кави. — Випий-но, і відразу станеш іншою людиною. Не можу запропонувати тобі нічого особливого на сніданок, окрім солонини, сухарів та яєчні з черепашачих яєць. Яйця свіжі, за це можу ручитися: я викопав їх ранком, поки ти ще спав.

— Кава й сама вже сніданок, — тоном знавця відгукнувся Френк, розглядаючи свого нового родича і час від часу переводячи погляд з нього на портрет.

— Адже ти точна його копія, і схожі ви не тільки зовні, — розсміявся Генрі, спіймавши погляд Френка. — Коли ти відмовився вчора ділитися, то був такий, як старий сер Генрі. Він мав уроджену антипатію до поділу, навіть із власною командою. Звідси все його лихо. І звичайно ж, він не поділився б жодним пенні зі своїми нащадками.