Серед дикунів Нової Гвінеї - Сторінка 12

Приходив Туй і, сидячи в мене на веранді, між іншим сказав з дуже серйозним виглядом, що Бой незабаром помре, що Віль (так тубільці називають Улсона) хворий і що Маклай лишиться сам; тут він підніс одного пальця, потім, показуючи на обидві сторони, вів далі:

– Прийдуть люди з Бонгу та Тумбу, – тут він показав на всі пальці рук і ніг, тобто багато людей, – прийдуть і заб'ють Маклая.

Тут він навіть показував, як мені проколють списом шию, груди, живіт, і протяжно, сумно промовив: "О, Маклаю! О, Маклаю!"

Я удавав, що ставлюсь до цих слів, як до жарту (проте сам був певний, що це може статись), і сказав, що ні Бой, ні Віль, ні Маклай не помруть; на це Туй, поглядаючи на мене якось недовірливо, тягнув далі найжаліснішим голосом: "О, Маклаю! О, Маклаю!"

Ця розмова, мені здається, тим більше цікава, що, по-перше, це справді може статись, а по-друге, мабуть, мої сусіди говорили днями про це, бо інакше Туй не нагадав би знову, що мене можуть убити.

Сумний то факт, що завжди треба матися на обачності; а втім спати це не заважає.

Прийшло чоловік з вісім тубільців з Горенду та Мале. Будучи в доброму настрої, я дав кожному гостеві з Мале подарунок, дарма що вони нічого не принесли.

Туй і Лалі спитали мене раптом: чи прийде коли корвет? Звісно, певної відповіді я не міг дати. А сказати: "Прийде, але коли – не знаю", – не зумів. Не вмію також висловити велике число по-папуаському. Гадаючи, що випала нагода подивитись, як мої сусіди рахують, я взяв кілька смужок паперу й почав різати їх упоперек. Я нарізав і сам не знаю скільки і передав цілу жменю одному з тубільців Мале, сказавши, що кожний папірець означає два дні. Уся юрба одразу ж його обступила. Мій папуас почав лічити на пальцях, та, певно, не до ладу, принаймні інші папуаси подумали, що він не вміє лічити, і обрізки передано іншому. Цей поважно сів, покликав другого на підмогу, і вони почали рахувати. Перший, розкладаючи шматочки паперу на коліні, при кожному клаптику приказував: "Наре, наре" (один); другий казав слово "наре" й загинав при цьому пальця спочатку на одній, а потім на другій руці. Нарахувавши до десяти й зігнувши пальці обох рук, опустив обидва кулаки на коліна, промовивши: "Дві руки", – причому третій папуас загнув одного пальця руки. З другим десятком зроблено так само, причому третій папуас загнув другого пальця; те ж саме зроблено для третього десятка. Решта папірців не становили четвертого, і їх полишено осторонь. Усі, здається, були дуже задоволені. Мені знову довелося спантеличити їх: узявши один з клаптиків, я показав два пальці, додавши "бум-бум" – день-день. Знову знялися балачки, але кінчили тим, що загорнули клаптики в листок хлібного дерева й ретельно перев'язали його, мабуть, щоб порахувати їх у селищі.

Вся ця процедура видалась мені дуже цікавою. Недовір'я папуасів і якийсь ляк передо мною, розуміється, мені дуже неприємні. Поки вони недовірятимуть мені, я нічого від них не доб'юся. Навряд чи Бой проживе ще багато днів. Улсон такий боягуз, що при ньому тубільці можуть пограбувати й спалити дім. Але як тільки навчуся більше тубільної мови, я перестану сидіти вдома. Деякі інструменти та письмове приладдя закопаю; гадаю, що вони певніше збережуться в землі, ніж удома під охороною самого Улсона.

8 грудня

Вчора ввечері мій мис минули дві піроги з вогнем. Ніч була тиха й дуже темна. Мені заманулося запалити фальшфейєр[27]. Ефект був дуже вдалий, і наш вогонь на моїх папуасів справив, мабуть, велике враження: всі факели кинуто у воду, й, коли після півхвилинного горіння фальшфейер погас, від пірог не лишилося й сліду. Приходив Лалай з Білі-Білі, людина з дуже характерною фізіономією, гачкуватим носом і дуже погано розвинутими литками. Проте було б неправильно надавати цьому значення якоїсь расової прикмети. Брат цієї людини має ніс зовсім не гачкуватий, такий, як у інших тубільців, а те, що ноги його видаються такими худорлявими, також не дивно, взявши до уваги життя на маленькому острівці або в пірозі, в мандрах по селищах. У верховинців литки розвинені прекрасно.

Потім насунула ціла юрба з Бонгу з двома хлопчиками років семи або восьми. У цих хлоп'ят дуже виразно визначається африканський тип: широкий ніс, великий, трохи випнутий наперед рот з товстими губами, кучеряве чорне волосся. Животи в них дуже випинаються і здаються туго напханими. Між дітьми такі негроподібні особи трапляються далеко частіше, ніж серед дорослих.

Бою стало дуже погано. Улсон починає казати, що добре було б вибратися відціля, а я відповідаю, що не просив його вирушати зо мною до Нової Гвінеї і навіть у день відходу "Витязя" пропонував йому повернутися на корвет, а не лишатись тут. Він кожної ночі чекає, що тубільці прийдуть і переб'ють нас, і ненавидить Туя, якого вважає за шпигуна.

Нещодавно на початку ночі, десь годині о дванадцятій, мене збудили від глибокого сну багато голосів, а потім яскраве світло там, де майданчик спускається до моря. Мабуть, кілька пірог наблизились до нас. Улсон зарепетував:

– Ідуть, ідуть.

Я вийшов на веранду, й мене зустріло яскраве світло факелів та шість тубільців, озброєних списами й стрілами. Папуаси безнастанно кликали мене на ймення. Я не рухався з місця, не розуміючи, чого їм від мене треба. А Улсон, підійшовши ззаду, сам озброєний рушницею, підсував мені двостволку, приказуючи: "Не пускайте їх далі". Я знав, що постріл одного ствола, набитого шротом, змусить тікати величезну юрбу тубільців, які ще не знають дії вогнепальної зброї (я досі ще не стріляв з рушниці або револьвера при тубільцях; звуки пострілів, коли я вбиваю птахів у лісі, вони не поєднують з поняттям про смертоносну зброю), і тому чекав спокійно, тим більше, що мені здалося, ніби я пізнаю знайомі голоси.

Справді, коли після слова "гена" (йди сюди), яким я їх зустрів, вони вийшли на майданчик перед верандою, кожний з них, тримаючи лівою рукою свою зброю та факел і кричачи "нікі-нікі", простягав мені праву руку з кількома рибками. Я доручив трохи засоромленому Улсонові зібрати рибу, яку йому давно хотілося поїсти. Група озброєних дикунів, освітлених яскравими факелами, змусила мене пошкодувати, що я не художник: до того була вона барвиста! Сходячи до своїх пірог, вони довго кричали мені на прощання: "Е-мем", – а потім швидко зникли за мисом.

Риба була дуже смачна.

13 грудня

Незважаючи на велику втому, хочу записати ще сьогодні те, що трапилося за день, бо вважаю, що оповідання буде моє реальніше, поки почуття ще не притерлося кількома годинами сну.

Тепер рівно одинадцята година п'ятдесят хвилин вечора; я вигідно сиджу в моєму зеленому кріслі й записую денні події при світлі лампи, яка нерівно горить.

Уставши ранком, я визнав за доцільне, беручи до уваги теперішнє становище, приготувати все, щоб закопати в землю на першу потребу мої папери, не тільки списані, цебто щоденник, метеорологічний журнал, замітки та малюнки, але й чистий папір на випадок, якщо я вцілію, а хатину пограбують або спалять тубільці. Туй, що прийшов до мене сьогодні, здався мені справді непевним. Поведінка його якось скидалась на шпигунство. Він обійшов, уважно стежачи навколо, нашу хатину, поглядав дуже цікаво на Улсонову кімнату, причому кілька разів повторив: "О, Бой, о, Бой", – потім, підійшовши до мене, причепився, щоб віддати Боя в Гумбу, чим так мені набрид, що я пішов до кімнати й цим змусив піти і його. Опівдні я відчув легкий приступ, який позначився дуже тоскним позіханням та почуттям холоду й тремтінням у всьому тілі. Я лишався на ногах увесь ранок, вважаючи за краще в таких умовах лягати тільки хіба що на крайню потребу.

Приїхало троє тубільців з Горенду. Один з них, заглянувши до кімнати Улсона й не чуючи стогонів Боя, спитав, чи він живий, на що я відповів йому позитивно. Тубільці почали знову пропонувати взяти Боя з собою. Навіщо він їм? Не розумію. Боятись його, як ворога, вони не можуть; може, гадають придбати в ньому спільника? Тепер уже пізно.

Пообідавши спокійно, я показав Улсонові на величезний стовбур, принесений припливом, який загрожував нашій шлюпці, й послав його зробити що-небудь, щоб стовбур не причавив її, а сам повернувся до хатини взятись за письмову роботу. Проте стогони Боя змусили мене заглянути до його кімнати. Бідолаха качався на підлозі, скорчившись від болю. Підійшовши до хворого, я взяв його на руки, як дитину, – отак він схуд останнього тижня, – і поклав на ліжко. Холодні, спітнілі кощаві руки, які охопили мою шию, зовсім холодне дихання, запалі очі й зблідлі губи та ніс переконали мене, що недовго лишається йому стогнати. Біль у животі, який дуже збільшився, ствердив моє припущення, що до інших недуг долучилося ще й запалення черевини. Я повернувся до своєї роботи.

Вдруге щось упало на підлогу, й почулися стогони. Я знову підняв Боя на ліжко; його холодні руки затримували мої; він немовби бажав мені щось сказати, але не міг. Пульс був кволий, іноді уривався, й кінцівки помітно холонули. Уклавши його знову, я зійшов до берега, де Улсон порався з шлюпкою, і сказав йому, що Бой помре через півтори або дві години. Ця звістка прикро вплинула на Улсона, хоч ми й ждали цієї смерті вже два тижні і не раз казали про неї. Ми разом увійшли до кімнати. Бой кидався на підлозі, ламаючи собі руки. Жалко було дивитися на нього – так він мучився. Я дістав з аптеки баночку з хлороформом і, наливши кілька крапель на вату, підніс його Бою до носа. Хвилин через п'ять він почав заспокоюватись і навіть щось пробурмотів; йому, видимо, було краще. Я забрав вату. Улсон стояв зовсім спантеличений і питав, що його тепер робити. Я коротко сказав йому, що тіло ми викинемо сьогодні вночі в море, а зараз він повинен набрати кілька каменів та покласти їх у шлюпку, і чим більше він їх візьме, тим буде краще, тіло одразу ж піде на дно. Улсонові це доручення не дуже сподобалось, і мені довелося дещо пояснити йому: нам не можна баритися з тілом, яке розкладається, бо загнивання в цьому кліматі почнеться одразу ж після смерті; ховати його вдень при тубільцях я не маю наміру, а вирити глибоку яму в кораловому грунті надто важко, недостатньо ж глибоку могилу собаки тубільців знайдуть і розриють. Ці останні два доводи трохи підтримали Улсона, який занепав духом.